Я ВІДЧУВАЮ БАГАТО ГНІВУ. ЧОМУ?
Гнів – це необхідна, природна емоція, яка свідчить про наше психічне здоров’я. А якщо ми чогось хочемо, але не можемо цього мати і в нас спалахує гнів, тоді гнів – це сигнал про те, що щось не так. Ми сердимося, тому що когось любимо, хочемо бути з ним, а тепер його в нас забрали, смерть забрала. Тож перший відрух – це гнів, ну і розпач теж. Я не погоджуюся із цим, я хочу повернути назад дитину, чоловіка, друга, мене злить, що щось йде не так як я цього хочу. Виражати гнів необхідно, інакше в нас буде така неназвана, нерозкрита частина і вона переросте в знеохочення, смуток, занурення в самих себе.
Часто діти, стурбовані тим, що їхня мама чи тато, які перебувають у жалобі, тепер теж помруть, та й починають смикати того з батьків, зумисне злити його, робити якісь жахливі речі, щоб спровокувати його, тому що гнів – це ознака життя. Вони підпалюють папірці, розбивають склянки, розливають молоко, змушуючи в такий спосіб цю маму чи татка розсердитися на них. Вони приймають це на себе, бо тоді відомо, що коли вже той тато чи мама встали з ліжка або на мить перестали плакати, розсердилися, це означає, що все гаразд – живуть. А коли мама чи тато далі лежить там у байдужості, занурені в біль, то я боюся, що їх також втрачу.
Коли ми не гніваємось і на вигляд ніби мертві, друзі нарешті втрачають терпіння й кажуть: «та ти вже нарешті встань і збери себе докупи». Звичайно, це потрібно робити обережно, поважаючи право іншого сумувати. Добре було б спочатку розважити, чи насправді це тривожна ознака, що ця людина вже довго залежується в ліжку або нам просто важко самим, бо в нас занадто багато страху. Про кого нам ідеться: ми боїмося за себе чи за ту людину? Тут існує дуже делікатна межа щодо того, для кого ми це робимо. Ви хочете поставити цю людину на ноги, щоб вона не впала у відчай або допомагаєте егоїстично заради себе самого, бо вам, бач, важко дивитися на чужий розпач, вас це нервує. Наприклад, мати молодої вдови, яка втратила чоловіка внаслідок нещасного випадку, не може дивитися як її дочка плаче і через три місяці каже: «та знайдеш собі нового хлопця». І ця молода жінка відчуває, що її абсолютно не розуміють. Вона ще не закінчила оплакувати коханого чоловіка, а вони вже говорять про якийсь шлюб, це якийсь космос!
НА КОГО МИ СЕРДИМОСЯ В ТАКІЙ СИТУАЦІЇ?
Я серджуся на себе за те, що, можливо, якби щось зробив, то людина була б живою, а це поєднується з почуттям провини. Це, звичайно, ірраціональні почуття, включаючи гнів на Бога, чому Він забрав у мене кохану людину, а якийсь п’яниця живе собі, коли мій добрий чоловік не переніс серцевий напад. Ми сердимося на смерть, сердимося на життя за те, що воно таке коротке. Ми гніваємося на померлого за те, що він зробив чи не зробив щось, щоб зберегти своє життя. Ми гніваємось на інших людей, які свідомо чи несвідомо сприяли смерті або не врятували від смерті когось із близьких нам людей. Ми гніваємося на долю, що вона така, яка є.
Ми можемо сердитися на все. Назагал ніхто не розуміє те, що матері, які втратили дитину під час вагітності або маленьку дитину, почуваються настільки злими, навіть агресивними, що не можуть дивитися на вагітних жінок або на дітей своєї сестри чи друзів. Важко про це говорити, визнати, що в мене такий гнів на долю, на Бога. Зрештою, я знаю, що ці матері ні в чому не винні й ці діти теж, але я відчуваю таку заздрість і гнів, що вони живі, а моя дитина – ні, що мені соромно це визнати, але це так. Це нормально! І це пройде, але такий етап існує і будь ласка, дозвольте собі нічого не робити насильно через те, що це доречно або тому, що інші цього від нас очікують. Треба якось делікатно сказати сестрі, що це для мене такий розпач, коли я дивлюсь на твоїх дітей, що в мене виникає агресія, тому я вважаю за краще не приходити до тебе в гості деякий час. У фільмі «На межі» є сцена, коли героїня після втрати чоловіка та сина хоче зустрітися зі своєю подругою, яка в той час народила дитину. Попри всі докладені зусилля, коли вже вони зустрілись, страждання героїні від спілкування з цією дитиною настільки сильні, що вона просить подругу поїхати.
Жінки та чоловіки, які овдовіли, поводяться так само – певний час вони зазвичай не можуть відвідувати вечірки, де присутні тільки пари. Вони відчувають гнів, що інші мають когось, а вони – ні.
Добре усвідомлювати справжню причину гніву, визнати це, якось окреслити, дозволяти цьому бути, приймати як реальність. Коли я прийму свої почуття, тоді вони відійдуть. Існує метафора, що почуття як хмари на небі, мають пройти різноманітні та всілякі, світлі й темні, а коли вже всі пройдуть, буде врешті спокій.
ЧОМУ МОЇ БЛИЗЬКІ ЗАЛИШИЛИ МЕНЕ САМОГО?
Саме це і є той гнів на померлу особу. З одного боку, ми усвідомлюємо, що не варто гніватися на померлих, а з іншого – це людське почуття: ми на них сердимось, бо втратили щось разом з їхньою смертю.
ЧОМУ ТАК ЛЕГКО РОЗІЗЛИТИСЬ НА БОГА?
Ми безпорадні супроти смерті. І коли наш гнів на себе, на небіжчика, на лікарів і на долю нічого не дає, останній, на кого ми можемо сердитися – це Бог. Чому Він дав нам саме таке, а не інше життя. Ми можемо сердитися на Бога, тому що Бог прийме все, включно наш біль, нашу смуток, наш гнів. Люди часто не можуть вмістити в собі цього. Найкраще мене розуміють лікарі, які перші відчувають на собі ірраціональний гнів з боку родичів померлого, оскільки саме їх звинувачують у неспроможності врятувати. Розпач покинутих людей настільки великий, що вони нападають на невинних лікарів, які зазвичай робили все можливе, аби врятувати людину. А Бог… Він може витерпіти все.
НЕВЖЕ БОГ СПРАВДІ ТАКИЙ НЕЧУТЛИВИЙ І ЖОРСТОКИЙ?
Я гадаю, що насправді це наші людські почуття і думки, які ми приписуємо Богу: що Він нечутливий до нашого горя, нашого болю, нашого відчаю, нашої туги. Нам дуже важко змиритися з тим, що трапилося і тому ми, немовби виміщаємо всі ці свої почуття на Бога. Ми приписуємо Йому такі риси та атрибути, оскільки не можемо самі впоратися з цією безпорадністю щодо смерті, втратою та власним осиротінням.
Я ЛЮБЛЮ БОГА ТА ВСЕ-ТАКИ ГНІВАЮСЯ НА НЬОГО?
Насправді, це природно, більшість віруючих переживають такі амбівалентні емоції: вони люблять Бога, вважають Його Творцем життя і водночас сердяться на Нього. Найчастіше ці почуття минають. Потроху, примирившись із цією смертю та втратою, ми примиримось з Богом і приймемо свою долю, зміни свого життя й світу. Ми визнаємо, що це нормально, коли в кінці нашого існування, яке Він дав нам, настає смерть. Для віруючих, смерть – це також шлях до Бога.
Багато людей вважають, що коли ти любиш Бога, то не можеш сердитися на Нього. Гадаю, що Бог може якось впорається з тим, що ми трохи позлостимося на Нього. У п’єсі «Скрипалі на даху» Тев’є злостився і розмовляв з Богом. Однак у деяких людях гнів настільки сильний, що вони перестають ходити до храму, молитися і відмовляються від своєї віри, бо відчувають себе скривдженими. Це свідчить про те, що вони незрілі, не сприймають смерть і вважають, що винен той, хто дозволив існувати смерті. Деякі, однак, після перших тижнів чи місяців повертаються до молитви, до Церкви, вони охолонуть, переживуть все це, порозкладають все в собі на свої місця і житимуть далі.
Невіруючі іноді заздрять тим, хто вірить, бо принаймні мають з ким посваритись. А їм, невіруючим, бракує тої надії, що це не кінець, існує якесь інше життя. Але є й такі, які кажуть, що завдяки браку віри мають спокій, бо тепер страждаю тільки я, а та померла людина відпочиває назавжди і померлий живе, тільки доки живе про нього пам’ять.