Майже двадцять років я страждав через хворобу шлунка. Багато страв були для мене причиною надзвичайного дискомфорту. Я обійшов багато лікарів і приймав усі можливі ліки, але ніщо мені не допомагало.
Я молився і намагався повірити, що Бог зцілить мене, але без жодних відчутних наслідків. Інші молилися за мене – християнські лідери, відомі своїм ефективним служінням для оздоровлення, молитовні групи і друзі, але проблема не зникала.
Я покладався на обітницю, яку дав Ісус у Марка 16, що навіть отрута не може зашкодити мені, і часто їв усі страви, які мені пропонували. Але “справжня катастрофа” траплялася зі мною знову й знову, мій стан погіршувався, я не міг заснути і відчував неймовірний жаль до себе.
Зрештою я вирішив прийняти на віру той факт, що мене зцілила Христова смерть, і повірити, що ці симптоми зникнуть, коли буде Його воля. Кілька років я покладався на це запевнення і дякував Богові за все добро, яке Він хотів у цей спосіб досягти.
Перш ніж я пішов зі служби в армії, лікарі вирішили прооперувати мій шлунок. Вони не знайшли нічого очевидного, що могло б пояснити роки болю, які мені довелося пережити, і тому не змогли зробити нічого іншого, щоб покращити мій стан.
Коли я лежав у лікарняному ліжку після операції, біль став таким нестерпним, як ніколи раніше. Знеболювальні ліки не допомагали. Годину за годиною я лежав без сну, відчуваючи, як темрява в кімнаті підступає до мене. Мені здавалося, що я от-от зможу простягнути руку і торкнутися темної сили зла, яка ширяла довкола мене, і я опирався спокусі поступитися перед жахом, який відчував. Я не хотів умирати, але таке жалюгідне життя було мені нестерпним.
У ту мить, коли найтемніший морок почав огортати мене, я вигукнув: “Господи, мені байдуже, що станеться, чи яким нещасним я буду, але я дякую Тобі за всі ці страждання. Я знаю, що Ти використаєш їх на добро”.
Миттєво темряву в лікарняній палаті розітнуло сліпуче біле світло, яскравіше від сонця. Це було те світло, яке я бачив у видінні кілька років до того. У той час Святий Дух пояснив мені значення цього видіння. Над галявиною нависла чорна хмара, а над хмарою сяяло яскраве світло. Угорі був стан радости й благословення, який Христос вже забезпечив для нас, але щоб дістатися туди, нам потрібно підійматися драбиною через темну хмару сум’яття й болю. У хмарі неможливо дізнатися про правильний напрямок з допомогою наших природних чуттів: зору, слуху й дотику. Вгору можна піднятися тільки завдяки вірі, хвалячи Бога на кожному щаблі. Проходячи крізь темну хмару, ми позбудемося залежности від своїх чуттів і навчимося покладатися на Боже Слово. Драбина хвали веде нас до небесних висот, щоб ми зайняли там своє місце з Христом Ісусом.
Коли я лежав на своєму ліжку в лікарняній палаті, все моє тіло наповнилося цим дивовижним, сліпучим світлом, і я раптом усвідомив, що моє колишнє видіння стало реальністю.
Роками я жив вірою, що Бог використає мій біль на добро, і це були роки, коли я ліз угору драбиною темряви й непевности. Без цієї хмари я ніколи б не зміг позбутися звички покладатися на свої почуття та емоції. Тепер я міг щиросердно подякувати Богові за кожну обставину свого життя, яка була в тій темній хмарі. Як інакше я б навчився повністю покладатися на Нього? Як інакше я зміг би пережити це чудесне наповнення світлом і радістю?
Повернувшись з лікарні додому, я виявив, що Бог також покращив моє здоров’я.
Продукти, які раніше викликали в мене години болю, вже не завдавали мені клопоту. Я тішився, що можу їсти суниці, яблука, банани, морозиво, – все те, від чого відмовлявся літами.
Уже багато років інші люди миттєво одужували, коли я молився за них, але Бог вирішив зміцнити мою віру, дозволивши мені повірити в Його Слово.
Так, хвала вивільняє силу Бога, яка оздоровлює нас, однак саме оздоровлення відіграє другорядну роль. Поки ми будемо зацікавлені передусім у власному комфорті, бажанні одужати і звільнитися від фізичного болю, наша постава буде помилковою. Таку заклопотаність можна, фактично, прирівняти до сумніву в Божому задумі для нас.
Багато років я боявся, що колись втрачу зуби. І одного дня зубний лікар повідомив мені, що мої ясна сильно запалені і що кістки довкола моїх зубів у поганому стані. Перший рентген виявив сумну картину: незабаром я втрачу всі свої зуби!
Зажурений, я пішов з кабінету лікаря. Звісно, я знав, що маю дякувати Богові за свою хворобу, але я не був надто щасливий.
“Дякую, Господи, – сказав я. – Я вдячний за те, що Ти дозволив так зіпсуватися моїм зубам. Я переконаний, що Ти краще від мене знаєш, що найкраще для мене, і тому я хвалю Тебе, Господи”.
Під час молитви я почав відчувати більшу вдячність, і коли до мене прийшла приятелька, я розповів їй про свою нову нагоду хвалити Господа.
“Чи молився ти про оздоровлення?” – спитала вона.
“Ні, – відповів я. – Я щойно зрозумів, що мені не слід хвилюватися через втрату зубів, тому що це може статися тільки з дозволу Бога”.
“Я гадаю, що Бог хоче, щоб у тебе були чудові зуби”, – сказала приятелька, ледь торкнувшись рукою мого плеча. “Любий Господи, – молилася вона. – Дякуємо Тобі за те, що зуби Мерліна так зіпсувалися. Ми хвалимо Тебе і просимо, щоб Ти прославився в цьому, і тому торкнися Мерліна тепер і повністю оздоров його”.
Через три дні я пішов до зубного лікаря для повного обстеження. Я спостерігав за ним, поки він вивчав нові рентгенівські знімки. У нього був здивований, спантеличений вираз обличчя, і він відклав мої знімки, щоб ще раз подивитися мені в рот. Він похитав головою і щось бурмотів собі під ніс. Я подумав: вони, мабуть, гірші, ніж він сподівався.
Нарешті лікар відійшов назад, оглянув мене з голови до ніг і спитав: “Що ви таке зробили зі своїми зубами?”
“Нічого!”
“Тоді я не розумію, – він переводив погляд з мої старих рентгенівських знімків на нові. – Ваші кістки здорові, ваші ясна більше не запалені і не спухлі – фактично, ваша ротова порожнина в ідеальному стані!”
Я засміявся. Як чудово знати, що Бог оздоровив тебе, але ще краще усвідомлювати, що оздоровлення більше не є справжньою проблемою. Цей в’їдливий страх, що мені доведеться носити штучні щелепи, минув. Я знав, що з власними зубами чи без них, для мене справжнє значення має тільки досконалий зв’язок з Христом і віра в люблячу турботу Бога про кожну дрібницю мого життя.
Нещодавно я отримав листа від милої жінки з Нью-Гемпширу. Вона живе разом зі своїм малим сином, і коли вона писала мені, то не могла підвестися з ліжка, знемагаючи від постійного болю після двох операцій.
Вона писала:
“Хвала Богові за Його велику вірність! Я дуже зневірилася після останньої операції, але хтось дав мені “В’язницю хвали”. Я вирішила хвалити Бога за свою хворобу і далі надіятися на Ісуса. Відтоді мій біль не зник, але я змогла глибше пізнати свого Спасителя, і Святий Дух дивовижним чином допомагав мені.
Дехто з моїх друзів казав, що Бог змушує мене страждати, щоб покарати мене. Але я знаю, що це не так. Ісус ніколи не звинувачував мене; натомість Він багато вчив мене про Свою любов. Упродовж минулих місяців Він показав мені, що в моєму серці й житті не має бути почуттів і думок, не гідних Христа. Бог у Своїй чудесній любові пробачив мені і загоїв усі шрами давніх образ у моєму житті.
Я навчилася дякувати Ісусові за важкі обставини, навіть за біль. Я люблю Ісуса усім своїм серцем. Я не розумію, чому Він веде мене саме цим шляхом, але якщо я можу бути щасливою і милуватися у своїй немочі (пор. 2Кор. 12:10), виконуючи волю Бога, то я обов’язково буду хвалити Його за це.
Я змушена повернутися до лікарні – можлива третя операція. Я дякую Богові за це, знаючи, що Він все оберне на добро. Я знаю, що Він може зцілити мене, і дякую Йому за той шлях, який Він у Своїй любові вибере для мене”.
Її лист ряснів щирою радістю і вдячністю. Її фізичне тіло все ще страждало від болю, але вона пережила зцілення своїх емоцій та внутрішнього єства і вступила в дивовижні стосунки з Богом у Христі. Усе інше, навіть її одужання, стало другорядним.
Єдність з Богом у Христі була метою, до якої поривався Павло. Ісус знав, що мета Його приходу на землю – усунути перепону гріха між людиною і Богом, щоб Творець знову об’єднався зі Своїм творінням, як Він замислив.
Перед Своїм розп’яттям Ісус молився за нас: “Та не тільки за них Я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене, щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав. А ту славу, що дав Ти Мені, Я їм передав, щоб єдине були, як єдине і Ми. Я у них, а Ти у Мені, щоб були досконалі в одно, і щоб пізнав світ, що послав Мене Ти, і що їх полюбив Ти, як Мене полюбив” (Ів. 17:20-23).
Ісус молився, і ми достеменно знаємо, що Його молитва була почута. Ми можемо бути певні, що Христос перебуває в нас. Ми єдині в Ньому з Отцем.
Коли ми зрозуміємо всю важливість цих фактів, то все інше у своєму житті ми зможемо побачити в правильній перспективі. Зовнішні обставини, які раніше здавалися непропорційно великими нашому зв’язку з Христом і привертали основну нашу увагу, ми зможемо розглядати як невід’ємну частину Божого досконалого задуму для нашого життя. Ми досі не розуміємо цього задуму, однак визнаємо Ісуса своїм Господом і Вчителем і знаємо, що в Бога є задум, і що цей задум добрий.