Друзі Лізи та мати пані Кейлер потрапили в пастку, яка підстерігає багатьох з нас, коли ми маємо справу з молоддю. Ми так сильно хочемо, щоб наші діти виросли успішними і відповідальними людьми, що мимоволі потрапляємо в пастку перфекціонізму. Звичайно, ми хочемо для наших дітей найкращого, і саме тому ми вимагаємо найкращого від них: хороших оцінок, моральної поведінки, правильного вибору, друзів-християн, відповідальності і корисних звичок. Такі ознаки поведінки є важливими знаками на шляху до хорошого життя, і наш обов’язок полягає в тому, щоб направити нашу молодь по цьому шляху. Виходячи з цих добрих намірів, батьки та наставники молоді іноді несвідомо виявляють своє прийняття, коли діти дотримуються правил, однак залишаються осторонь від проблем, стають холодними і критичними та забирають назад своє прийняття, коли діти поводяться неналежно або помиляються. Подібно до вигаданого нами лікаря швидкої допомоги, дорослі іноді використовують прийняття як дисциплінарний захід, нагороджуючи ним за хорошу поведінку і відбираючи його за погану.
Прийняття нас Богом базується не на наших правильних вчинках, а на тому, хто ми є: кожен із нас – це унікальна людська істота, створена за подобою Божою, і ця істота має надзвичайну цінність, гідність і мету в житті. Клайв Льюїс пише, що в усіх наших стосунках з іншими ми повинні постійно пам’ятати про надану Богом безмежну цінність кожної людини. Він закликає нас визнати, що „найнудніша пересічна особа, з якою ти розмовляєш, може одного дня виявитися істотою, перед якою ти відчув би сильну спокусу вклонитися, якби побачив її зараз… Не існує пересічних людей. Жоден з твоїх співрозмовників не є простим смертним. Народи, культури, мистецтво, цивілізації – ось хто смертний, їхнє життя в порівнянні з нашим все одно, що життя мурахи”. Бог створив нас для такої величі, що дух захоплює від самої думки про те, яку славу ми матимемо, коли Він відновить нас відповідно до початкового задуму.
Звичайно, у наших повсякденних стосунках не так легко роздивитись той діамант, яким є кожен із нас, через бруд, який приховує це від нашого зору. Але за прищавим обличчям, незачесаним волоссям, мішкуватими джинсами, кільцем у брові, брудною кімнатою та годинами висіння на телефоні ховається скарб, який для Бога має більшу цінність, ніж самі небеса. Усі стосунки з нашими дітьми повинні здійснюватися на підставі визнання нами цієї цінності. Чим краще ми усвідомлюємо їх цінність, тим сильніше нам треба прив’язатися до них. Ми повинні спочатку показати, що приймаємо наших дітей там, де вони є, і такими, як вони є, – зразком Божого творіння, окремо від їх поведінки, а потім уже, якщо це необхідно, братися за їх поведінку. Якщо ми будемо поводитися з ними як з цінними особистостями, це надасть їм відчуття безпеки в стосунках. Якщо вони не будуть почувати себе в безпеці в стосунках разом з вами, наші зусилля виправити їхню поведінку або привести їх до розуміння Христа будуть мати мало шансів на успіх.
Подібне ставлення до наших дітей буде простіше здійснити, якщо ми міцно триматимемося того факту, що саме так ставиться до нас Бог. Він розуміє наші слабкості, наші невдачі, наші гріхи, проте щиро любить нас і приймає нас незважаючи ні на що. Ми знаємо, що це правда, бо, як ми зазначили в попередньому розділі, Він помер за нас, коли ми ще були грішниками. Ми не заслужили цього прийняття, але й Він не став чекати на те, що ми заслужимо його. Воно базувалося не на наших добрих справах або досягненнях. Воно існувало від початку, ще до нашого народження. Це сімейна справа. Він любить і приймає нас, тому що ми належимо Йому так само, як ми любимо і приймаємо дитинку в лоні матері. Ми продемонструємо це безумовне прийняття тим, що так само будемо приймати наших дітей – незважаючи на їхню поведінку, а просто тому, що вони створені Богом, Який наділив їх надзвичайною цінністю.