І от таким чином вирішується питання про сенс страждань, питання – чому і навіщо вони відбуваються?
Вони мають свою діючу причину (causa efficiens), а саме – відхилення від норми і сенсу життя. Вони мають також свою мету, цільову причину (causa finalis) – повернення людини до норми, до її справжнього призначення, виховання людини в некористолюбній любові до добра.
І оскільки причиною є ухід від Бога, метою є повернення до Бога, а через Нього до природи і людей, і навіть більше – обожнення всього, щоб «Бог був у всьому все» (1Кор. 15:28). А це є мета буття, як вже було сказано вище.
І таким чином сенс страждання здійснюється в тому, що воно послугує сенсу буття взагалі.
І тому є такі люди, які благословляють страждання і вбачають у ньому красу.
Вони прозрівають потаємність слів Апокаліпсиса (3:19): «Кого Я люблю, тому докоряю й караю», тобто, вчу, керую.
І тому є люди, що здатні дякувати за страждання: «Дякуємо Тобі, Боже, що Ти посилаєш нам не одне тільки сонячне проміння – інакше ми перетворилися б на пустелю; але Ти посилаєш нам також хмари і дощ, щоб ми могли приносити плоди».
І навіть є такі люди, що бояться життя без страждань. Краще страждання, аніж самовдоволена, міщанська безтурботність. Нехай воно пробуджує нас від сну байдужості та «скам’янілої нечуттєвості».
Життя без страждань небезпечне, і «Бог, Який не карає нас, – це Бог, Який не займається нами».
Можливо, цим пояснюється факт, що деякі люди свідомо шукають страждань.
Так у синайському рукописі, «Добротолюбстві», сказано, що вираз «Бог карає» не можна віднести до Бога, в усякому разі, у нашому, людському розумінні.
Звідси стає також зрозумілим вислів бельгійського поета Метерлінка: «Хоча ангели прекрасніші за людей, але в їхніх очах немає сліз…»
Однак далеко не всі люди перемагають страждання. Багато хто буває розчавлений ним. У них воно породжує не хвалу, а хулу, не благословіння, а ремствування і прокльони.
І от перед нами тепер практичне завдання: