Справжня «мудрість про страждання» (її можна назвати патософією) полягає не в одному лише аналізі страждання та його поясненні (патологія), а в змозі його перемагати, мудро оволодівати ним. І в цьому полягає одне з найважливіших завдань життя, бо прийняти життя значить прийняти страждання, і вміти жити значить вміти страждати.
Практично ми ставимося до страждання двояко: або ми тікаємо від нього, або його приймаємо.
Перше ставлення з’ясовує Будда: він усвідомлює, що дійсність негативна і бажання негативні; він безсилий здолати і те й інше, і тому він вбачає єдиний вихід у тому, щоб втекти від усяких бажань, від особистості, від самоусвідомлення в нирвану (рід небуття).
Цей шлях є втечею, відходом від життя, жаданням безжаданності. Звичайно, Будда сказав те, що він міг сказати, будучи тільки людиною і живучи за шість сторіч до появи у світі Ісуса Христа. Він прийшов до висновку, що життя глибоко зіпсоване й спотворене, що цим життям не варто жити, і ліпше не жити ніяким життям, аніж цим – і тому він проповідував духовне самознищення. І багато хто в наші дні, стомлений від життя, полюбляє тон занепадницької (для нашої епохи) поезії:
- Чи не найкраще – у тихій безжаданості
- Заснути так, як спить вночі ковиль?
Більш брутальну й легковажну втечу від страждання люди знаходять у прагненні хвилинною насолодою заглушити гіркоту життя (давньогрецьке епікурейство, гедонізм), забутися божевіллям «бенкету під час чуми» або танком на краю смерті…
Іншим ставленням до страждання є його прийняття.
Але й у сприйнятті страждань ще не все вирішення питання. Можна тупо терпіти, стиснувши зуби – а можна перемагати і перетворювати страждання. Воно може бути каменем, що давить душу, але воно ж може стати скелею, на яку ми станемо, як на тверду основу. Може статися, ми навіть оволодіємо таємницею перетворювати цей камінь на крила, які будуть нас підносити?
І чи не в цьому вища мудрість, Божественна творчість життя?
Коли Єремія, цей стражденний пророк, що ридав за своїм народом і був у зненависті в цього народу за постійне викриття, занепадає духом, – він скаржиться Богові: «Горе мені, моя мати, що ти породила такого мене, чоловіка сварливого та чоловіка сутяжного для всієї землі!… о Господи, Боже Саваоте!… знай, що сором носив я за Тебе! Чому біль мій став вічний, а рана моя невигойна, що не хоче загоїтись?»
«Чи справді Ти станеш мені як обманний потік, що води його висихають?»
Бог відповідає йому: «Як здобудеш дорогоцінне з нікчемного, будеш як уста Мої» (Єр. 15), тобто будеш наділений владою, творчою силою Божественного слова.
Саме ця властивість – здобувати дорогоцінне з нікчемного – і складає таємницю усякої творчості, Божественного роблення, теургії.
Чи не вона в хімічній лабораторії природи на гниючих покидьках зрощує запашну квітку?
Чи не цю силу, по суті, шукали в середні віки алхіміки, називаючи її філософським каменем, який мав би перетворювати неблагородні метали на золото?
І вона є, ця сила, що створює смарагд із глини і діамант із вугілля!
Але, воістину, «все велике входить у цей світ через браму страждання».
Ми милуємося перлиною, її лагідним матово-райдужним відливом. Як вона народжується?
У темних глибинах Індійського океану живе молюск у своїй створчастій раковині.
У раковину потрапляє піщинка, яка роз’ятрює тіло молюска. Останній, з метою самозахисту, виробляє з себе перламутрову рідину, яка обволікує піщинку. Ця робота триває роками. Так народжуються перли, прикраса вінців і намист. Так народжується будь-яка краса.
Але не будь-яке страждання спроможне її створити.
І тому, звертаючись тепер до страждань, які ми зносимо, ми повинні передусім розрізнити два роди їх.