Прикінцеве слово

І врешті я маю підбадьорливе слово, приготоване спеціально для тих з вас, хто пригнічений нині. Це послання, яке написала сповнена любови матір Джоан Міллз, очевидно, дуже незвичайна леді. Вона висловила свої почуття про дітей у статті, яка вперше з’явилася в «Рідерз Дайджест» 1981 року. Вона називається «Пора порожнього гнізда», і я переконаний, що вас зворушить тепло цих слів.

«Пригадуєте, як діти будували намети з простирадл для спання? А тоді при світлі місяця пробиралися до свого ліжка, щоби сховатися від ведмедів? І які горді й нетерплячі були вони, коли вперше пішли в дитячий садок? Але тільки до тієї миті, як опинилися там? І той час, коли вони поспіхом пакували свої портфелі.

– Ви вже нас більше не побачите! – гукали вони.

Тоді вони відходили в куток саду, бо забули піти в туалет. І те саме трапляється, коли їм вже літ 20 чи 22, і вони починають власне життя в дорослому світі. Бравада, душевні муки, фальстарти і ляпи. Вони зупинилися на півдорозі. «Прощавай, прощавай, мамо, не журися!» У перші ж вихідні вони повертаються, щоби позичити валик для фарби, корок і віник. Понишпоривши на горищі, вони хапають ковдру, яку погриз пес, і жахливі старі диванні подушки, що пахнуть мертвими мишами.

– Це саме те, що треба! – тішаться вони, завантажуючи авто.

– Прощавайте, прощавайте! – тобто, назавжди.

Але вони неждано приходять на вечерю, важко зітхаючи, побачивши знайомі повні тарілки. І знову вони йдуть геть, запасшись чотирма сумками продуктів, електричною пательнею і кулінарною книгою.

Вони телефонують додому коштом абонента, але не так часто, як цього потребують батьки. І приносять новину, від якої устає сторч посивіле волосся: «Отже, забув поставити машину на гальма, і вона котилася три квартали униз з пагорба, поки не розбилася!» «Це звичайна річ: останнім узяли, першим звільнили, що ж тут такого. Я продав стерео, і…»

– Мамо! Усі в місті їх мають! А той засіб від тарганів, який ти тримаєш під умивальником. Це…»

Я хапала слухавку обома руками в ті дні, бажаючи, що зможу відкупити своїх дітей назад усім, чого вони будь-коли хотіли: уроками барабану, кредитним рахунком у закладах швидкого харчування, будь-чим. Я боролася з непростимим бажанням ще раз нагадати їм про гарячі сніданки, як слід переходити вулицю і сухі шкарпетки у вологі дні.

– Я так вражена тим, як ви даєте собі раду! – сказала натомість.

Діти розбігаються навсібіч, а батьки тягнуться одне до одного, пригадуючи важкеньких округлих немовлят у своїх руках, залатані джинси, вітрянку, ніч, коли трапилася аварія, різдвяні обряди і випускні. Зі щемливою гордістю, наче в кіно, вони, стримуючи себе, стежать за своїм паростком звіддаля. Настала пора порожнього гнізда.

Помалу-помалу з’являються зміни. Починає витати щось чудесне, ледве чутне, уловиме тільки в осяйні моменти. Буваючи в гостях у дітей, батьки майже певні цього.

Син розстеляє рушника на столі і вміло випрасовує кант на своїх найкращих штанях. («Дошка для прасування», – думає матір, додаючи її подумки до списку покупок).

– Я поведу тебе до французького ресторану на обід, – повідомляє молодик. – Я вже забронював місця.

– Чи добре я вдягнута? – запитує його матір, раптово зніяковівши. Він іде поряд з нею вулицями міста з аурою впевнености. Його рука лагідно лягає їй на плече.

Або донька пропонує своєму поважному гостеві два стільці, які тільки має, а сама сідає на купу подушок, як у гаремі. Вона сама виростила із саджанців рослини, сама прикрасила стіну фотографіями, три суботи полірувала свій невеликий сервант, який тепер аж виблискує на сонці.

Батьки ставляться до неї із зачудованою любов’ю. Вона наче зачаровує кімнату своєю присутністю.

– Усе просто чарівне, люба, – кажуть вони їй чесно. Це справжній дім.

Тепер? Це вже тепер? Так. На них сходить щось дивовижне. Два покоління усміхаються одне до одного, неначе обмінюючись вітаннями. Діти вже не діти. Батьки з трепетом бачать, що вони вже дорослі.

Це просто чудесно, так, що моя уява виявилася надто скупою для цього. Як могла я здогадатися – хіба ж це можливо? – що з трьох моїх дочок саме в боязкої невідомо звідкіль візьметься ціла низка осяйних талантів, і вона, балакаючи з незворушним спокоєм, з’явиться на телевізійних шоу? А та, що в підлітковому віці почала Третю світову війну, знайде своє місце в ревній, чуйній соціяльній роботі? Або що неначитана і пустотлива, мука для вчителів, виросте вченим, що буде співчутливо ставитися до студентської бідности і писатиме ночами?

Я не підозрювала, що мої молоді дорослі будуть кипіти радістю однієї хвилини, і такими промовисто інтроспективними наступної: такими щирими і простосердими. Або що дорослість надихне їх на те, що вони застрахують своє життя, куплять смокінги і позичать гроші братові чи сестрі, в яких колись відбирали льодяники. Або що, зайшовши в їхню оселю, я почую музику Моцарта на магнітофоні і знайду книжки, відкладені мені на позичання.

Одного разу, багато років тому, я щоразу чекала дев’ять місяців, щоби побачити, якими вони будуть: малята новонароджені і чудесні.

– О, поглянь! – казала я і закохувалася. Діти знову почали дивувати мене, але вже зовсім іншим способом. Я закохалася знову.

Ми з дочкою вільно ділимося складним внутрішнім світом своєї особистости, а також всіма іншими світами, які знаємо. Зворушена, я помічаю тепер, як її рухи й жести нагадують мою бабусю чи мене. Нас пов’язують несвідомі таємниці, і ми відчуваємо, як духи розчулено стежать за нами. Я повертаю голову, щоби поглянути на неї. Вона стрічається зі мною поглядом і усміхається.

Син летить через цілу країну у свою єдину відпустку упродовж довгого року. Він іде услід за мною в кухні, куштуючи з каструль, і розкладає тарілки.

Ми засмагаємо на сонці. Читаємо книги з мовчазною синхронністю.

Він бігає підтюпцем. Я доглядаю квіти. Ми гуляємо по неозорому краю великих хвиль. Ми балакаємо без кінця, і згодом граємо в крибидж аж до опівночі. Я невимовно щаслива.

– Але ж це твоя відпустка! – нагадую йому. – Чи не хочеш ти чогось особливого?

– Це, – відказує він. – Тільки це.

Коли мої діти наважилися на свою першу подорож, мені видавалося, що вони полетіли в космос по кривій світла й часу настільки невідомій, що моє серце обов’язково зімліє, якщо я спробую вирушити їм услід. Я думала, що це кінець батьківства. Але виявилося, що, навпаки, це його найкращий час; остаточне, найміцніше єднання; мета і винагорода[1]».

КІНЕЦЬ


[1] Reprinted by permision from the January 1981 Reader’s Digest. Copyright © 1980 by THE READER’S DIGEST ASSOCIATION, INC..

Попередній запис

Батьківська мудрість

Наступний запис

Криза середнього віку