Діти схожі на мокрий цемент. Ми надто мало нашого цінного часу присвячуємо тому, щоб сформувати з них відповідальних людей, які любитимуть своїх ближніх. Ваша поведінка і ставлення до дітей формує їх на все подальше життя.
Кажу це не для того, щоб вас налякати, а щоб поставити перед вами виклик. Адже вам, як батьками, належить виконати надзвичайно важливе завдання. Не хочу, щоб сказане звучало, як стара платівка, однак моє послання дуже просте: «Все залежить від вас».
Нещодавно мені нагадали, як я вплинув на життя однієї зі своїх доньок, Ганни, якій тепер тринадцять років. Якось в школі вони отримали завдання порівняти своїх татусів з якимись предметами. Ганна розповіла нам, що кілька дітей порівняли своїх батьків зі скелею і перелічили риси, завдяки яким їхні батьки нагадували їм скелю. Натомість Ганна написала:
- «Мій тато схожий на морозиво,
- Гладенький і легкий, незмінний і солодкий,
- Сповнений смаків, захопливий, кольоровий і смачний,
- Він освіжає, наче прохолодний літній вітер,
- І легко тане, плинучи просто до серця,
- Ніколи не набридає,
- Завжди вкритий іншою глазур’ю,
- Ощасливлює мене різними смаками,
- Панує над коробкою з морозивом, щоб я панувала над собою,
- Його завжди, скільки не бери, ще трохи залишиться».
Я був зворушений порівнянням доньки. Вона продемонструвала мені, що щось роблю добре (безперечно, не все; на наступних сторінках розповім вам про одну зі своїх найсерйозніших поразок). Однак я зрозумів, що між нами існує зв’язок любови, який є контекстом для практичної дисципліни, описаної в цій книжці. Знаю багатьох батьків, які не хотіли б бути «морозивом». Докладають чималих зусиль, щоб бути «скелею». Не хочуть «легко танути, плинучи просто до серця». Мені здається, що я прошу і татів, і матусь саме про те, щоб вони трохи танули, були правдивими, виявляли любов і повагу до дітей, сповнювали смаку родинне життя.
У цій книжці я постарався описати основні правила практичної дисципліни, а також викласти вказівки щодо того, як їх застосовувати в ситуаціях, з якими ми стикаємося щодня. Усвідомлюю, що я розповів не про все. Насправді проблем, пов’язаних із вихованням дітей, набагато більше. Однак я намагався розглянути ті справи, з якими батьки найчастіше звертаються до мене по допомогу.
Я також доклав зусиль, щоб у загальних рисах описати свій виховний метод; можете його модифікувати і змінювати, залежно від власних рис характеру й уподобань. Можливо, ви не завжди хотітимете скористатися тими варіянтами вирішення проблем, які я тут запропонував. Та хоч там як, важливо діяти – швидко й рішуче, щоб навчити дитину відповідальности.
Одне з найтрагічніших повідомлень у пресі, яке мені довелося читати, була публікація під заголовком «Поранений хлопець домігся відшкодування 810 тисяч доларів». У цій статті йшлося про те, як дванадцятирічний хлопець утратив частину лівої стопи, спробувавши проїхатися на товарному потязі, що повільно рухався колією. Суддя, який присудив виплатити йому 810 тис. доларів відшкодування, заявив, що хлопець має отримувати щомісячні виплати, починаючи від вісімнадцятирічного віку й аж до смерти. Адвокат, що виступав від імени хлопця, побудував свій виступ на звинуваченні міської влади в недбальстві, оскільки чиновники, знаючи, що в паркані біля колії є дірка, «мали передбачити, що діти хотітимуть проникнути на територію залізниці».
Ця історія трагічна з двох причин: по-перше, хлопець став калікою, а по-друге, і це ще гірше, суд виніс вирок на користь безвідповідальности. У дванадцятирічному віці дитина має замислитися, перш ніж проникнути крізь дірку в паркані на територію залізниці та стрибнути на товарний потяг. Схожий нюанс кілька років тому я помітив на одній соціяльній рекламі. Гасло «Не дозволь дитині вибрати поганий шлях!» закликало водіїв не залишали ключів в автомобілях, щоб не спонукати дітей до крадіжки! То, може, настав час для практичної дисципліни?
Я не кажу, що використання практичної дисципліни твердо гарантує, що ви ніколи не матимете проблем або що ваші діти ніколи не вчинять нічого поганого. Практична дисципліна також не гарантує, що ваші діти віритимуть у Бога. Але, використовуючи її правила, ви вчите дітей за допомогою дій, а не слів, і допомагаєте їм виробити відповідальність за свої рішення.
Набагато складніше приймати рішення тій дитині, яка втішалася надмірною свободою і робила все, що їй подобалося. Так само нелегко робити це дитині, пригніченій ярмом деспотизму, за яку все вирішували інші. Натомість дитина, вихована методом практичної дисципліни, має шанс переконатися, що означає авторитет того, хто її любить.
Знаю, ви хочете сказати: «Докторе Лемане, це лише теорія. Якби я був дипломованим психологом, то, можливо, зміг би втілити її в життя».
Повірте, я – так званий експерт – знаю, як це важко. Діти безперестанку перевіряють нас, і ми не завжди отримуємо за ці тести найвищі оцінки. Я досі пам’ятаю, як наша Голлі переживала період непокори й упертости. Якось у неї був жахливий настрій, і вона цілком збунтувала. Я мусив віднести її до іншої кімнати й сказати: «Голлі, ти сидітимеш тут, поки не заспокоїшся і не почнеш поводитися добре».
Згідно з порадами, які я даю батькам (див. підрозділ «Вимушена перерва» з попереднього розділу), Голлі мала кілька хвилин спокійно посидіти, зрозуміти, що мусить бути відповідальна за свої вчинки, і зі значно ліпшим настроєм повернутися до всієї решти. Однак досягти цього не вдалося. За тридцять секунд моя маленька донечка вибігла з кімнати, знову причепилася до мене і почала всіляко надокучати, зі всіх сил намагаючись зіпсувати мені життя. Я ще раз відвів її до кімнати, повторивши: «Голлі, я хотів би, щоб ти знову могла бути з мамою і зі мною, але ти ще не готова до цього».
Я вийшов і зачинив за собою двері, маючи впевненість, що цього разу Голлі зрозуміє. Однак донечка не мала бажання щось розуміти. Цього разу ізоляція тривала менше, ніж тридцять секунд. Голлі повернулася і знову почала мені набридати.
Ситуація ставала розпачливою. Я навіть дав донечці кілька ляпасів, але це ще більше її розлютило. Отож я вирішив використати останню зброю – «дверні ручки доктора Кевіна Лемана». Це мій власний винахід – звичайна ручка, якою можна зачинити двері ззовні. Мені треба було скористатися нею ще тоді, коли я вперше відвів Голлі в кімнату. Однак я помилково припустив, що мені і так удасться схилити її до співпраці. Один поворот ключа – і Голлі буде в безпеці, принаймні так мені здавалося.
Як і можна було передбачити, Голлі почала благати, плакати, кричати. Складалося враження, що її піддають жорстоким тортурам. Це тривало хвилину, а потім Голлі затихла. Коли я вже вітав себе за те, що наважився застосувати авторитет, поєднаний з любов’ю, у двері будинку хтось подзвонив. Це була моя мати, яка саме в такий невідповідний момент прийшла відвідати Голлі!
Бабуся привіталася зі мною й одразу запитала, де її маленька принцеса. Я крадькома глянув на двері до кімнати Голлі, і від жаху в мене майже перехопило подих. З-під дверей висунулися білі пальчики, які беззвучно благали про допомогу. Меткі очі бабці тієї ж миті помітили дитячу ручку, яка чітко виділялася на світло-блакитному килимі. Бабуся пронизала мене нищівним поглядом і кинула:
– Ти ж не замкнув моєї коханої внучки на ключ?
– Замкнув, мамо.
Мама з погордою процідила крізь зуби:
– Ти, ти, психолог, ти!
Після цих слів мати вийшла з кімнати з гордо піднятою головою.
Я ж стояв як укопаний, розглядаючи доньчині в пальчики, які далі надсилали усьому світові сигнали SOS. Я не бачив її обличчя, але легко міг собі уявити, як вона лежить на животику з лукавою усмішкою на ангельському обличчі. Я виграв битву, але не був упевнений, чи виграю війну. Почекавши ще кілька хвилин, я відчинив двері. «Ти вже готова, щоб вийти й приєднатися до нас?» – запитав. Моя дворічна донечка кивнула голівкою й пройшла повз мене, шукаючи бабусю, яка сиділа у вітальні і стиха нарікала на психологів та долю, яка покарала її сином-психологом.
Коли за кілька хвилин після цього я випадково заглянув до вітальні, то побачив, що Голлі, згорнувшись калачиком, сидить на колінах у бабці. Я спробував привітно обізватися до них, але обидві окинули мене холодним і зневажливим поглядом. Решту дня я провів, не почуваючись ані татком, який любить свою донечку, ані авторитетом!
Я розповів про цей випадок, щоб наголосити на одній важливій речі: виховуючи дітей, ви переживете чимало моментів, коли ситуації розвиватимуться не так, як це описано в книжках про виховання. Моя сутичка з Голлі й бабусею так сильно вплинула на мене, що я на деякий час перестав почуватися фахівцем, який може дати собі раду з будь-якою сімейною кризою. Мусило минути ще кілька років, перш ніж Голлі написала мені записку, яку я вже цитував: «Мій батько найліпсий. Бо ти найчудовіший. Турботливий і любиш мене. Найліпсий!!!»
І чому вона написала, що я найліпший? Останній рядок записки відкриває нам секрет: «Навіть коли дисциплінуєш мене, я люблю тебе так само».
Голлі не розуміла правил і теорій, якими ми керувалися у вихованні, але змогла зрозуміти, що робимо це з любов’ю. Я написав цю книжку, щоб допомогти вам якнайефективніше дисциплінувати з любов’ю. Ви не мусите бути ідеальними. У багатьох ситуаціях почуватиметеся розчарованими. Траплятиметься так, що ваші діти або подружній партнер (чи, можливо, бабуся) пробуджуватимуть у вас почуття провини чи ставитимуть вас у таке становище, що від сорому ви будете готові провалитися крізь землю.
У такі миті потрібна відвага бути недосконалим, як це було в моєму випадку, коли маленькі пальчики висунулися з-під дверей. Не піддавайтеся. Дотримуйтеся плану, завжди пам’ятаючи, що батьківство – це дуже довга гра, й одна помилка чи невдача не вирішують остаточного результату. Результат залежатиме від того, наскільки активно ви братимете участь у такому вихованні дітей, яке допоможе їм стати відповідальними людьми: вихованні «в напоминанні й остереженні Божому».