Примирення – заспокоєння

Існує два способи порятунку від сум’яття. По-перше, мусить відбутися примирення. Тіло має усвідомити, що є моїм тілом – бо справді належить мені, а не кому-небудь іншому. А внутрішнє «я» своєю чергою мусить зрозуміти, що має тіло. Не є тілом, а має його, та що вони існують разом згідно з Божою волею. Це посварене подружжя потребує зцілення, примирення.

По-друге, тіло має відчути, що його люблять. Як це проявляється під час нашої зустрічі з любов’ю Бога? Бог – це любов, духовна любов, тож як у такому разі наше тіло може дізнатися, що його люблять? Наш дух має змогу відчути це під час зустрічі з Логосом, що є сповненою світла, глибокого сенсу й правди любов’ю, або пізнаючи Слово Боже та молячись. А як наше тіло має зрозуміти, що його люблять? Як ми можемо відчути, що Бог любить наше тіло? Мусить любити його чуттєво. Якщо це було б не так, то наше тіло й далі залишалось би в полоні свого невір’я та скептицизму.

Отож, як Бог любить нас чуттєво? Шукаючи відповіді на це запитання, я з’ясував, що ключем для мене є істина про створення, яку дуже влучно сформулював св. Тома[1]: «Бог створює світ постійно». Цілковита неправда, що Бог колись створив світ, а тепер він функціонує й розвивається згідно з власними законами, тобто незалежно від Творця. Певна річ, світ має власні закони, які дав йому Бог, однак водночас Господь постійно створює його, бо є Творцем, творити якого спонукає любов. Усе, що тепер діється навколо нас, усе, що відбувається у сфері творіння, – це вияв теперішньої й завжди незмінної любови Бога. І тоді я подумав собі таке (можливо, це видаватиметься надто сентиментальним, але з цим уже нічого не вдієш): «Господи Боже, скажи мені, як Ти виявляєш до мене Свою чуттєву любов?» А після цього уявив, що Господь Бог відповів мені: «Знаєш, коли ти перебуваєш надворі й віє вітер, – це Я пещу твою шкіру ніжним подувом. Це Мої пестощі для тебе й твого тіла. Господарюю у твоєму волоссі, як закоханий або мама, що гладить дитину. Ніжно торкаюся тебе теплом сонячного проміння й краплинами дощу». Відтоді я почав практикувати «чуттєвий контакт» з Господом Богом. Хочу постійно відчувати ці різноманітні Божі пестощі. Уся краса створеного світу спонукає нас до цього, торкаючись наших чуттів, і наше тіло може брати в цьому участь. І тоді воно більше нічого не вигадуватиме, не викручуватиметься й не страждатиме, а лише думатиме: «О Господи Боже, який чудовий світ Ти створив і як любиш мене!» Нам не треба намагатися зрозуміти всього цього розумом чи якось інтерпретувати, просто мусимо все це відчути!

Чуттєвості Божої любови притаманні й інші важливі аспекти. Наприклад, апостоли залишили нам свідчення про свою зустріч з Ісусом. Зокрема, св. Іван твердить: «Бачили власними очима, що розглядали, і чого руки наші торкалися» (1Ів. 1:1). Ці свідчення учнів викладено в Євангеліях, написаних під натхненням Святого Духа. Дух постійно супроводжує нас під час зустрічі з цим Словом. Освітлює наш розум, щоб ми змогли пізнати правду й Божу волю, аби спромоглися попрямувати за Ісусом, щоб запрагнули піти за Ним. Під час нашої зустрічі зі Словом, зі свідченнями тих, хто торкався, бачив, чув Ісуса й був поруч із Ним, Святий Дух також оживляє нашу уяву, тобто нашу чуттєву сферу. Чуттєвий аспект сприйняття й споглядання Слова теж дуже важливий, і це зовсім не новина, а традиція lectio divina, яка полягає в тому, аби цілою своєю особою, усіма своїми почуттями та своєю уявою зануритися в зустріч зі Словом Божим. Можемо, наприклад, уявляти собі зустрічі Ісуса з людьми. І коли наше тіло за допомогою уяви й почуттів зможе відчути, що його огортає любов, – це буде цілком чуттєве переживання. Немає сумніву в тому, що все наше духовне, сакраментальне життя – як за посередництвом Божої благодаті, так і видимих, відчутних знаків – впливає на нашу чуттєву сферу. Господь Бог любить наше тіло та дає нам це відчути.

Любов іншої людини, яку Господь Бог дарує нам, теж чуттєва. Навіть Ісус діяв подібно. Виявляв любов не лише словесно, а й жестами, дотиком. Саме так, наприклад, учинив, коли до Нього прийшов прокажений чоловік, що почувався покинутим: «Ось підійшов прокажений, уклонився Йому та й сказав: Коли, Господи, хочеш, Ти можеш очистити мене! А Ісус простяг руку, і доторкнувся до нього, говорячи: Хочу, будь чистий! І тієї хвилини очистився той від своєї прокази» (Мт. 8:2-3). Тіло хворого однозначно інформувало навколишніх людей про смерть. Конфлікт, який вирував у душі недужого, навіть важко собі уявити. Смерть та ізоляція оселилися в тілі цього нещасного. Однак він прийшов до Ісуса й промовив: «Коли хочеш, Ти можеш очистити мене». Справжній зміст цих слів такий: «Я знаю, що Ти можеш це зробити; якщо захочеш, зможеш мене очистити, але сумніваюся в цьому». У чому ж він сумнівається? У тому, чи Ісус захоче. Його внутрішній конфлікт виходить назовні. Віра й невіра. І що ж учинив Ісус? Він не лише сказав: «Хочу», а й торкнувся тіла прокаженого, хоча зовсім не мусив цього робити. Міг просто з певної відстані спокійно промовити: «Хочу, будь чистий», – і чоловік відійшов би очищений. Однак Ісус торкнувся його тіла – того тіла, в якому вже оселилася смерть і ненависть до самого себе. Скориставшись власним тілом, подарував хворому тілу любов. Можливо, проказуючи молитву заступництва, люди саме тому кладуть на тих, за кого моляться, руки, торкаються їх, щоб безпосередньо передати їм тепло своєї любови.


[1] Тома Аквінський (1225-1274) – один із найвизначніших християнських філософів і богословів, засновник богословської й філософської школи томізму, святий Католицької Церкви. – Прим. пер.

Попередній запис

Тіло проти душі

Наступний запис

Вторгнення ворога