Тіло проти душі

Першою сферою, в якій народжується страх і сум’яття, є конфлікт між тілом і серцем. Коли опиняємося в такому стані, починаємо відчувати загрозу смерти всередині самих себе. Чому так стається?

Ми всі дізнаємося, що нас люблять, передусім за посередництвом тіла. Це насамперед воно довідується, що його люблять. Важко сказати маленькій дитині, немовляті: «Люблю тебе» – й очікувати на відповідь: «Ой, чудово, дуже тішуся, що любиш мене». Дитя відчуває, що його люблять. Ця інформація доходить до дитини не за посередництвом слів, а через пестощі, дотики, поцілунки, звук слів, через атмосферу й тепло, якими оточуємо її. А тому спочатку тіло має довідатися, що його люблять, і насититися любов’ю та почуттям безпеки.

І лише набагато пізніше людина дізнається про любов за допомогою інтелекту. Тоді про те, що її люблять, довідується за посередництвом слів. Чує це. Відтак її серце, її духовне «я» пізнає цю істину й робить відповідні висновки. Завдяки цьому тіло навіть потім – якщо не дістає сигналів, що його люблять, і людина не відчуває тепла, сердечности, жестів, пестощів, поцілунків або має їх надто мало, – може раціонально трактувати таку ситуацію.

Каже: «Ну добре, але зате мене любили батьки. Я знаю, що любили мене». Отож, хоча людина не відчуває, що її люблять, вона втішає себе, повторюючи: «Я знаю, що мене любили». Вона впевнена в цьому й живить цим переконанням своє духовне «я». Дух відчуває, що його запрошено на бенкет життя, бо любов – це запрошення. Коли хтось каже: «Люблю тебе», – це означає, що запрошує нас до життя. Дух знає про це. Навіть намагається ще більше надихнутися, запалитися цим знанням. Натомість тіло гасить це полум’я своїм розпачем. Воно каже: «Тебе зовсім не запрошено на бенкет життя». І тоді починається конфлікт, внутрішня боротьба. Насамперед виникає страх. Це ситуація, яку добре знаємо. З одного боку, можемо собі дуже багато говорити про те, що наше життя має сенс, що нас запрошено до життя й перед нами відкрите майбутнє. Тобто діяти так, як Бог, промовляючи до Йова вустами його приятеля Елігу: «Також і тебе Він би вибавив був із тісноти на широкість, що в ній нема утиску, а те, що на стіл твій поклалося б, повне товщу було б» (Йов 36:16). А з іншого боку, нас паралізує страх, і ми відчуваємо, що майбутнє закрите перед нами й нас не запрошено на бенкет життя. Розум знає своє, а тіло відчуває щось цілком інше.

«Бог хоче визволити тебе від усіх твоїх страждань, перед тобою не глухий кут, а… далечінь!» Після таких слів наше серце рветься вперед, хоче жити, виплисти на широкі води, побачити попереду обрії, відчути нестримний поклик життя. Переконує себе в тому, що так воно й буде. Людина читає Слово Боже, читає книжки про те, що її покликано до щастя. І всі ці слова розпалюють у ній полум’я надії та бажання перетворити своє життя на захопливу пригоду. Такі прагнення ми називаємо надією. Однак тіло ставиться до всього цього скептично й заражає полум’яний дух своїм розпачем. У результаті в нашому серці виникає величезна напруга. Чудово знаємо про це з власного досвіду! Начебто все складається добре, але несподівано нас охоплює, – з’явившись невідомо звідки, – розпач. Власне кажучи, тоді, коли зовні ніщо навіть не вказує на якісь негаразди, раптом у нас виникають глибокі сумніви, апатія, знеохочення до життя й відчуття, що наша ситуація цілком безнадійна. Це дуже сильна внутрішня боротьба, потужний внутрішній конфлікт.

Усередині нашого єства точиться війна, яка має на нас руйнівний вплив. Одна частина нас вірить у любов і у зв’язку з цим має надію – бо надія завжди живе там, де існує віра в любов. Натомість друга частина переповнена безнадією, розпачем, тому що не відчуває, що її люблять, і пам’ятає про відсутність любови в минулому. Між цими двома частинами наших особистостей і виникає перший, найближчий нам конфлікт, найбільше сум’яття. Врешті доходить до того, що ми вже самі не знаємо, про що йдеться. Цей конфлікт трохи нагадує подружню сварку. Люди живуть разом, але не почуваються щасливими. Як наслідок, кожен з них намагається жити власним життям, бо не може домовитися з партнером. Таку пару не об’єднує гармонійна любов і віра в любов, яка породжує надію. Члени такого подружжя не здатні з блиском в очах дивитися в майбутнє, а замість того, щоб домовитися між собою, живуть окремо. Під час внутрішнього конфлікту дух намагається вдатися до «радикальної духовности», шукаючи в ній порятунку для себе[1]. Не хоче слухати сумнівів чи навіть розпачу тіла, бо йому дошкуляють ці скептичні розмови. Бажаючи заглушити цей голос, пробує ще більше розпалити свою надію, практикуючи духовність. Бачимо це в усіх ситуаціях, коли люди дедалі більше поринають у духовне життя. Водночас не можна не помітити, що цей їхній ентузіязм породжує в них і певний неспокій. Людина почувається так, немовби над нею висить смертний вирок і вона за будь-яку ціну змушена його уникнути. У зв’язку з цим дуже багато молиться, практикує суворі пости. Однак різноманітна духовна активність часто відбувається коштом тіла, адже є своєрідною спробою затулити тілу рота за допомогою умертвлення плоті. Умертвлення потрібне, але не тоді, коли його використовують як знаряддя в боротьбі проти розпачу тіла. Не можна пригнічувати тіла, коли воно спрагле любови, натомість слід наситити його. Ніщо інше не заспокоїть його, зокрема й аскеза, особливо та, до якої людина вдається в ім’я поглиблення та розвитку своєї духовности. Діючи так, «посварене подружжя» просто розпадеться. Наше особистісне духовне «я», або ж серце, у конфлікті з тілом утікає в духовність. Нерідко люди роблять дивні речі. Ідуть у пустелю або монастир камедулів[2], захоплюються різними самообмеженнями та умертвленням плоті, дедалі більше часу присвячують духовним практикам. Однак усі ці дії отруєні почуттям ненависти до тіла. Якби не той голос, який волає з тіла: «Ти нічого не вартий, твоє життя не має сенсу, твоє призначення – глухий кут, а не далечінь!», – то все було б добре. Проте заглушити його неможливо. Тому тіло, чи, точніше, відчуття, шукає для себе порятунку в чуттєвості. Духовна частина єства пробує віднайти віру в те, що її призначенням є життя, а не смерть, у духовності, а тіло – у чуттєвості.

Думаю, що св. Павло, говорячи про пожадливості (див. Рим. 6:12), цілком міг мати на увазі нагальне, відчайдушне прагнення життя, яке тіло намагається задовольнити за допомогою все сильніших відчуттів, переживань і емоцій. Правда, однак, у тому, що жодна з обраних доріг – духовности чи чуттєвости – не приведе до добра. У людини просто немає шансів досягти успіху, адже противники скеровують свої мечі один проти одного. Саме в цьому внутрішньому смертельному конфлікті, у цьому підшкірному страхові, який невпинно палає в людській душі, і коріниться сум’яття.


[1] Більше про це читай у розділі «Релігійність відтятої голови».

[2] Камедули (камальдули) – католицькі чернечі автономні конгрегації, що живуть згідно з правилами св. Ромуальда. Ченці цих монастирів дотримуються дуже строгих правил: суворих постів, обітниці мовчання, умертвлення плоті тощо. – Прим. пер.

Попередній запис

Воєнна паніка

Наступний запис

Примирення – заспокоєння