У попередніх наших повчаннях ми розглядали світ: великий світ зір та планет і світ малий – атомів, чи електронів. І цей, і інший захоплює нас своєю величністю, величчю творчого задуму та його бездоганного виконання. Ми бачили те, що у своєму природному здійсненні висловлює Священне Писання: «Небо звіщає про Божую славу, а про чин Його рук розказує небозвід» (Пс. 18:2). Два попередні наші повчання – це вихідні пункти для наших сьогоднішніх думок: про природне пізнання Бога й віри в Нього.
Людський дух є спроможний пізнати Бога – Першопричину всіх речей, що існують у Всесвіті. І релігія основується на цьому пізнаванні. – Людська душа має прагнення Бога. Ця міцна природна схильність людської душі до Бога може деколи випереджувати стисле розумове пізнавання. Розвиток цієї нашої здатности мислення залежить від росту та загального розвитку нашого організму й від виховання; тим часом внутрішнє життя душі має свої автономні закони розвитку, що не завжди є залежні від можливостей вислову, проявлення назовні. – Життя душі може проявлятися назовні лише за допомогою центральної нервової системи та органів чуття. Тож звідси, у зв’язку з різними фізіологічними причинами і невластивим впливом оточення, зовнішні прояви внутрішнього життя душі можуть бути дуже недосконалі. Але в цих випадках потреби душі звичайно проявляються людським пізнаванням ідей та почуттів навіть дуже невиразних і неясних. Тут причина в тому, що неясне поняття про Бога та неправильне відчування Його присутности у світі може випереджувати виразне розумове пізнання Бога. Так постають різні розумові форми релігійного переконання, які часто спостерігаємо в дітей, у первісних народів або в людей, що не мали належного чи достатнього релігійного виховання. Але й ці недосконалі форми релігійних переконань свідчать про те, що бажання Бога в людини має своє коріння в самій людській природі. Однак це природне бажання Бога може вповні розвинутися тільки в гармонійній сумісності з розвитком розумових сил людини та з поглибленням знання про світ та його Творця.
Людський розум спроможний пізнати Творця Всесвіту. Це стверджували також стародавні дохристиянські філософи. Це головний постулят християнського вчення. Ще на початках християнської ери святий Павло, Апостол народів, навчав, що все видиме провадить людину до пізнання невидимого Творця. Цього віками навчає раз у раз свята Церква. Сьогодні треба знову наголошувати на цій істині, зокрема в наших часах, бо багато людей намагається поширювати думку, нібито християнство недооцінює розуму людини, вимагаючи тільки сліпої віри. Ще більше, навіть серед християн є такі, які твердять, що віра не допускає мислення, щоб дійти до розумових висновків. Такі та їм подібні погляди супротивляться навчанню святої Церкви.
Якщо людина має здоровий глузд і цілковито ще не збайдужіла в діялектичному матеріялізмі, то не лише пізнає Творця природи в подиву гідних, прегарних і незвичайних проявах природи; таке пізнання пробуджує її душу та наближує до тієї творчої сили, що все оживлює та підтримує в житті й існуванні. Це називаємо природним пізнанням Бога, яке певною мірою є доступне кожній нормальній та незіпсованій людині; доступне воно кожному здоровому людському розумові.
Проте на перешкоді цьому природному пізнанню Бога Творця можуть стати різні труднощі, як, наприклад, поганий вплив оточення, невластиве виховання, спадковість, послаблення розуму внаслідок пристрастей і пожадливостей тощо. Але й в цих випадках людина, в кращих хвилинах свого життя, шукає та тужить за чимось вищим й піднесенішим та відчуває принаймні своєрідний голод за Богом.
Таке первісне релігійне почуття легко призводить, зокрема під впливом оточення та недостатнього релігійного виховання, до фальшивих релігійних висновків щодо властивих засобів задоволення людської природної туги за Богом. Так виникають різні фальшиві релігії та форми культу, що не згідні із здоровим людським глуздом. Але це первісне релігійне почування за сприятливих обставин стає першим щаблем свідомого релігійного переконання, тим-то й примітивні релігійні форми мають свою вартість та значення: вони є виявом духовної гідности людини; цим вона відрізняється від тварини. Однак релігійна віра народжується тільки тоді, коли природне релігійне почуття поєднується зі свідомим шуканням Бога та розумним пізнанням Творця. Лише тоді людина може повноцінно розвиватися під духовним оглядом і досягнути своєї людської релігійної цілі.
Людина, хоч яка обмежена й слабка, спроможна свідомо й навмисне «здавити» в собі це релігійне природне почуття, не заперечуючи, однак, існування Бога Творця – першопричини всіх речей, що без Бога Творця наш світ і Всесвіт стали б незрозумілими. Ці люди називаються «деїстами». Типовим їхнім представником був Вольтер (1694-1778), який твердив, що Бога треба приймати тільки як правду математичну, бо без Бога світ був би просто нерозгаданий. Однак, на думку Вольтера, з цього не виходить, що ми маємо Бога любити та покладати на Нього всю нашу надію. Інакше кажучи, деїсти признають існування Бога як Творця Всесвіту, але не приймають існування Бога у світі, зокрема в людській душі, з усіма подальшими практичними висновками такої Божої присутности серед людей. Деїст визнає, що Всесвіт мусить мати свого вічного інженера – Творця, так, як кожна річ має свого майстра; але він не визнає жодного зобов’язання людини щодо Бога Творця. Бог створив людину і світ, і на цьому кінець. Дальші дороги розходяться: Бог Собі (пан), а людина – собі.
Деїзм має сьогодні немало своїх виразних прихильників чи прихованих посередніх чи безпосередніх, свідомих чи несвідомих. Їхній погляд та світосприймання звичайно має своє коріння в бажанні визволитися від моральних зобов’язань, які походять і мають свою наснагу від пізнання Бога Творця та Його відношення до світу і до людини. Деїсти хочуть забрати в Бога Його твори, Його творіння, без жодної віддяки. Абсурдність такої настанови стає іноді наглядною в житті, коли хтось без плати і будь-якого зобов’язання намагається забрати в майстра річ, предмет чи машину, яку він сконструював, запланував і пустив у рух. У людей – це просто таки злодійство, крадіжка, грабунок. Навіть у комуністичній дійсності визнають за «майстром право на засоби виробництва та продукти праці». Вони, навіть як забирають сам плід цих майстерних рук, то принаймні залишають за ним ніби патент, признання, часто навіть назву. Очевидно, куди важче засудити таку поведінку людини супроти Бога Творця. Та що ж, коли деїсти інколи не хочуть признати за людиною навіть її людської душі, щоб тільки могти заперечити її обов’язки щодо Бога Творця.
Ми, християни, бачимо в деїзмі недосконале пізнання Бога. Рівночасно визнаємо за деїзмом і добру сторону, яку він має: за допомогою холодного роздумування-мислення деїзм приходить до того, що визнає існування божественного Творця, і тим він різниться суттєво від матеріялістичного атеїзму, яким чваниться сьогодні багато людей. Під цим оглядом можна протиставити деїзм атеїзмові як доказ, що навіть люди не релігійні, якими хочуть бути деїсти, лише через холодне міркування і наукове спостереження природних законів приходять до висновку, що світ був би незрозумілий та нерозгаданий, якщо не визнається існування Бога Творця. Як річка не може бути без джерела і годинник без годинникаря, так і світ не може існувати без свого Творця.
Одначе для нас, християн, існування Бога не є тільки холодним висновком розуму, не є лише науковим фактом. Розум – це одна з духовних снаг людини. Пізнавати Творця Всесвіту на основі логіки, та не мати для Нього подиву, пошани й любови – це принаймні нелогічна поведінка. Релігійна людина, свідома своєї релігійности, є та, що не лише пізнає існування Бога – Творця Всесвіту, але, водночас, Його подивляє за Його розум та силу; вона вдячна Йому за те, що створив стільки прегарних і корисних речей; вона намагається до Нього зблизитися, познайомитися з Ним ближче, заприятелювати з Ним, щоб від Нього ще більше довідатися, ще більше пізнати тайни Всесвіту, зрозуміти творчі задуми Творця Всесвіту та полюбити Його за це як щирого Добродія та Приятеля. А в тому саме полягає справжнє коріння релігійности, і то найглибше. Людина, нормально розвинена та здорово думаюча, є спроможна пізнати існування Бога, а людина чесна та послідовна здібна зробити з цього свого пізнання практичні висновки для свого щоденного життя. Що глибша релігійна віра, то більш послідовна. І де немає віри, або вона заслабка, там все-таки чогось недостатньо.