У контексті духовного життя присутністю Бога називається не правда про Його всюдисущу присутність, а усвідомлення того, що Він є всюди. Говорити про когось, що він живе в присутності Бога, можна також тоді, коли та людина зберігає пам’ять про Нього бодай у своїх думках.
Є такі люди, які думають, що для того, аби пам’ятати про Бога, треба мати особливу фантазію, а також уявляти Його собі в образі, який пропонують митці однієї з епох. Є особи, які подумки уявляють Господа таким, як це зобразив Леонардо да Вінчі в «Тайній вечері», а є такі, що зберегли в пам’яті образ Бога з іконок у своїй дитячій кімнаті.
Якщо справи саме такі, то побожні практики неможливо виконувати. Дуже легко можна поставити себе на місце жінки, яка зайнята домашніми обов’язками, менеджера або робітника фабрики, від яких вимагають, щоб, окрім підрахунків часу на приготування їжі, підготовки звітів або точного виконання замовлення, вони постійно уявляли собі Бога. У кожній зі ситуацій результат був би катастрофічний, оскільки думання про дві справи одночасно закінчилися б занедбанням однієї з них: невдалим обідом, помилками у звіті або поломкою верстата.
На щастя, присутність Бога – це набагато простіша справа. Насамперед вона полягає в усвідомленні того, що ми завжди перебуваємо в Його присутності. Однак пам’ятаймо, що ця благочестива практика, яку рекомендують святі, не принесе жодних результатів, якщо не створить плодів у вигляді життя, згідного з нашим мисленням, якщо ми не прагнутимемо в кожен момент життя віддавати свої вчинки Божій волі.
Він недалеко від нас
Дехто думає про Бога лише в моменти загрози або тоді, коли не може знайти вирішення якихось труднощів і чекає порятунку від неба. Якщо ми прагнемо жити як Божі діти, то повинні завжди пам’ятати про Божу присутність. Трапляється, що дехто думає так: «Якби я побачив Христа в обличчя, якби я був під час якогось із Його чудес, то все було б набагато легше». Однак, займаючи таку позицію, ці люди не роблять нічого, лише виправдовують відсутність своєї зацікавлености Господом Богом і забувають, що для того, аби в Нього вірити, треба не спостерігати, а лише жити згідно з Його навчанням.
Оскільки ми не отримали щастя споглядати Господа нашими очима, то нам залишається лише споглядати Його очима душі. Однак це не забирає в нас доступу до благодаті, оскільки сам Ісус сказав Хомі: «Блаженні, що не бачили й увірували!» (Ів. 20:29).
Якщо через віру ми вчимося, що Бог є недалеко від нас, «в Нім живемо, і рухаємось, і існуємо» (Дії 17:28), то благословенним буде лише той, хто цілком довіриться цій правді, оскільки віра не може бути половинчастою і мусимо віддати їй усе своє життя. Кожен, хто вірить лише теоретично, обмежуючись до інтелектуального засвоєння науки Господа, може переконувати інших лише в тому, що має теоретичну віру. Однак треба пам’ятати, що християнство – це не чергова теорія. Наша віра має бути помітною в щоденному житті: на роботі, вдома, у вільний час. Лише через помітні вчинки можна перевірити, чи ми справді віримо. Не кожна людина, що знає про Божу присутність, має віру, а лише та особа, яка живе згідно з цією дійсністю. Колись мені розповіли про давнього друга родини, який, перш ніж лягти спати, любив перевіряти, що є під ліжком. Якось уночі, коли він ішов спати, то зробив те, що робив щовечора – підняв матрац і зазирнув під ліжко. Саме того вечора чоловік знайшов там злодія, який здивовано запитав: «І ви в такому віці зазираєте під ліжко?! Вам не соромно?»
Більшість дітей ховалися під ліжко лише в дитинстві, щоби втекти від братів-сестер або ж уникнути покарання батьків. Щоменше, ми дуже легко можемо вслухатися в настрій злодія, який зазвичай діє вночі й боїться, що його зловлять – у чужій домівці він почувається в небезпеці. Напевно, навіть сама поліція не усвідомлює настільки чітко, як злочинець, що існує вимір справедливости, який карає зловмисників. Однак, окрім загрози, яка над ними висить і чорних думок про те, що з ними може трапитися, злодії не роблять нічого, щоб змінити своє життя. Цей приклад досконало показує явище, яке ми можемо назвати «присутністю поліції», однак воно неефективне і не приносить добрих результатів.
Якщо йдеться про Бога, то ніколи з нами не має трапитися те, що трапилося зі злодієм із цієї історії: незважаючи на те, що він пам’ятає про поліцію і постійно перед очима має загрозу, яка на нього чигає, він, однак, не перестає красти. Недостатньо пам’ятати про Бога – потрібно щось більше. Грішник усвідомлює, що він погано робить, але самого усвідомлення замало, щоб почати поводитися так, як належить: така людина має змінити свою поведінку.
А тому, щоб благословення Христа було спрямоване до тих, хто не бачив, а повірив, могло спочити на нас і щоб ми почувалися справді благословенними та щасливими, потрібно перемінити слова Бога до Авраама: «Ходи перед лицем Моїм, і будь непорочний» (Бут. 17:1) у дійсність.