Пункт виходу для особистого переживання Божої присутности – це основна правда про те, що Бог є всюди. Існує також своєрідний спосіб сприйняття Божої присутности. Серед осіб, переконаних у тому, що вони часто пригадують про Бога, є багато таких, що помиляються, адже вони функціонують лише згідно з цим загальним уявленням. Однак треба пам’ятати, що це надто загальний спосіб і він має мало спільного з дійсністю. З’ясувати цю ситуацію допоможе наступний приклад. Існують жінки та чоловіки, які пишаються своєю правдомовністю, і це свідчить про вразливість їхнього сумління. Однак котрогось дня на сповіді вони зізнаються, що десь-колись таки разок збрехали, на що сповідник їм радить упродовж тижня звернути особливу увагу на всі відхилення від правди, які їм трапляються. Каяльник майже завжди відходить від сповідальниці, переконаний, що його не так зрозуміли, адже він намагається якнайдалі триматися від брехні. Однак припустімо, що він прислухався до поради сповідника і під час вечірнього іспиту сумління зізнається, що сьогодні збрехав уже двічі, наступного дня – раз і цілком можливо, що далі – ще більше. Завдяки цьому він врешті починає розуміти, що йому слушно радили докласти особливих зусиль, щоб уникати цього типу помилок.
Подібне може трапитися з кожним, хто переконаний у тому, що Бог присутній у нашому житті – бо якщо добре задуматися, то побачимо, що впродовж однієї доби ми згадуємо про Бога лише кілька хвилин або й секунд, а це насправді зовсім небагато.
Треба докласти зусиль, щоб дійти до повного розуміння Божої присутности. Це означає, що треба ненав’язливо пам’ятати про Нього, а особливо задіяти себе в цій справі.
«Треба набратися переконання, що Бог завжди коло нас. Ми живемо так, наче б Господь був десь там далеко, де блищать зорі, й не враховуємо того, що Він завжди в нашій присутності» (св. Хосемарія Ескріва, Шлях, 267).
Дуже легко підходити до цього переконання узагальнено, однак його застосування в нашому житті – це вже зовсім інша справа. Це може нам коштувати дуже дорого, так само, як дорого коштує досягнення всього цінного. А ціна – це постійна, особиста співпраця з благодаттю, яка дає можливість досягти стану присутности Бога щоденно. «Якщо Бог нас створив, якщо Він нас відкупив, якщо Він настільки любить нас, що віддав за нас Свого Єдинородного Сина (див. Ів. 3:16), якщо щоденно чекає на нас, ніби батько з притчі про блудного сина (див. Лк. 15:11-32), то як би Він міг не прагнути, щоб ми відповідали Йому всією нашою любов’ю? Було б дивно, якби ми не розмовляли з Богом, відверталися від Нього і повторювали вчинки, які закривають нас на імпульси благодаті» (св. Хосемарія Ескріва, Друзі Бога, 251).
Людський страх
Часом усе це важче, ніж ми собі уявляли. Турботи щоденного життя цілковито полонять нашу увагу, забирають усі наші сили, які були спрямовані на бажання здобути ліпшу суспільну позицію, більший престиж на роботі. І лише Богові відомо, які ще прагнення ховаються в наших серцях.
Щоб належно переживати присутність Бога, обов’язково треба зберегти дитяче вміння радіти всім новим. Якщо ми будемо завжди молоді духом, якщо не допустимо, щоб наші помилки й гріхи затемнили нам образ Господа, то Божа присутність стане чимось приємним, що наповнить душу радістю.
Не так давно я прочитав лист від однієї бабусі. Наші бабусі мають у собі стільки добра, як і матері, от тільки виховання внуків не є їхнім безпосереднім обов’язком. У листі було написано: «Одного дня я була на прогулянці зі своїм найстаршим онуком. Коли ми йшли вулицею, хлопчик раптом затримався перед одним із плакатів, що рекламував якийсь фільм. Потім пальцем показав на одну з літер і сказав: «Бабусю, це літера о». А далі було написано: «Люди зупинялися, здивовані, що така мала дитина так багато знає». Коли я читав ці слова, то навіть не знав, що мене більше зворушує: невинність дитини чи ніжність бабусі.
Все, що пов’язане з Богом, може вражати, але часом трапляється, що ми передчасно старіємо, стверджуючи, що деякі побожні практики більше пасують дітям, ніж дорослим. І в результаті цього ми починаємо поводитися так, ніби раптом втратили нашого Отця-Бога. Ми самі робимо себе сиротами. Однак річ не в тому, що Він зник на шляху нашого життя, а в тому, що це ми почали жити, ніби Він перестав бути нашим Отцем. Люди, які так живуть, навіть молоді, несвідомо постаріли, а в їхньому житті немає любови. На щастя, Бог не осиротив нас: Він завжди перебуває біля нас і немає жодної причини, через яку смуток мав би заволодіти нашим життям.