Прихований п’єдестал

Ми маємо дивну схильність поринати в Божі дари. Божу любов до нас ми використовуємо, щоб мліти в її блаженному відчутті замість того, щоб постійно бачити перед собою повну правду про неї: так, мене люблять, але тільки зважаючи на мою убогість. Побачивши мене в правді, таким, як я є, Ісус помер за мене на хресті, бо якби не Його спасенна жертва, то я не мав би жодної можливости спастися.

Але замість того, щоб прагнути жити цією правдою, я шукаю якихось фальшивих стосунків із Богом. Фальшивих у тому сенсі, що вони стирають із серця причину, через яку мене відкупили, через яку мене так винятково люблять: Бог мене любить, бо таким Він є; Він – це просто любов. І в міру занурення в такі роздуми, відділяючи їх від Правди про Відкуплення, я дедалі більше переконуюсь, що Бог мене любить власне за те, що я, може й бездарно, але намагаюся бути добрим, виконувати Його волю… Він любить мене лише тому, що я вартий Його любови. Як мені хочеться сказати: Боже, Ти на найвищому п’єдесталі, а я лише людина, яка теж має щось, чого я не хотів би називати п’єдесталом, хоча це «щось» мене возвеличує.

Замість того, щоб бути блудним сином, який відкриває наготу своєї убогости перед батьком і отримує Його щедре дармове пробачення, я входжу на дорогу старшого брата, переконаного, що батько його любить, бо стільки років служу тобі й ніколи не переступив ні однієї заповіді твоєї. І подібно до того сина, який зчинив милосердному батькові звичайну сварку за те, що той насмілився влаштувати бенкет для брата, котрий був мертвий і ожив, у мені народжується вимогливе ставлення щодо Бога. І ось я починаю дивуватися, коли щось складається не по-моєму, трохи засмучуюсь, трохи бунтую, серджуся на Господа Бога. Адже я стільки років служу тобі

Ця спокуса постійно супроводжує нас, наказує йти дорогою старшого брата й побудувати собі оманливе бачення Божої любови. Я ніби й знаю, що це фікція; зрештою, притча про блудного сина не залишає щодо цього жодних сумнівів. Але мені вдається так спритно переконати себе, що я, врешті, починаю вірити в цю фікцію. Вірити поступово, бо найперше занурююся в блаженне відчуття Божої любови. Потім поволі починаю себе переконувати, що мене люблять, але не як грішника, а «так, взагалі». Я занурююсь у теплу ілюзію, і мені добре, бо я відчуваю, що мене люблять, і вже навіть трохи повірив, що це завдяки моїй досконалості (тобто п’єдесталу) чи принаймні певним її елементам.

Бар’єри, що перешкоджають впливові благодати, становлять найбільшу небезпеку для підсвідомости. Тут діють різні захисні механізми, і ми ніби беззахисні перед спокусами; не помічаючи спокуси, ми не в змозі від неї захищатися. Якщо ми подивимося на батька блудного сина, як на символ Бога, то, наслідуючи поведінку старшого брата й прагнучи справляти добре враження на Бога, ми підсвідомо не хочемо прощення. І тут у нас народжується підсвідомий опір благодаті: Навіщо Бог має мені пробачати? Я волію бути досконалим. Пастка полягає в тому, що саме через прагнення до досконалости мені вистачить самого себе. Аби виглядати достойно, я готовий навіть на певну форму героїзму.

Таким чином я ставлю перешкоду для благодати, десь відбувається усунення правди, про яку у своєму листі каже св. Іван апостол: «Коли ж кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди!» (1Ів. 1:8). Я усуваю цю правду, бо мені приємно бути досконалим. Це духовна приємність. Вона проявляється лише в осіб, що ставлять перед собою духовні цілі. Та коли вона з’являється, я непомітно відкидаю правду про Відкуплення. Далі притишую докори сумління й починаю зрадливу діяльність.

Я найбільшою мірою спотворюю своє сумління, бо коли чиню зло, то переконую себе, що ніякого зла не було; знаходжу сотні аргументів, аби себе виправдати. З часом спотворене сумління «так добре випирає мою брудну білизну», що ніякого бруду вже не видно, і я не помічаю, як сильно опираюся благодаті. Упродовж цього поступового, непомітного процесу я вибудовую фальшивий п’єдестал своєї досконалости й, врешті, справді починаю вірити, що зі мною все добре, а якщо мені ще бракує досконалости, то з часом я додам, чого треба.

Милосердний Отець, Який мене любить, але як грішника, поволі зникає з мого життя. На Його місці з’являється фальшивий образ Бога, Який любить мене за мої заслуги й зусилля. Ось так я й далі йду дорогою старшого брата, дорогою, що віддаляє мене від правди про Відкуплення.

Аж ось настає хвилина, коли Господь Бог зупиняє дедалі сильнішу оману й ставить мене на фундамент правди. Цей факт наче будить мене, показує, що я живу так, ніби Господа немає. Перед лицем мого прихованого опирання благодаті Бог може допустити до принизливих спокус або вчинити так, що хтось мною струсне, відкриє мені очі й покаже, що я принаймні не такий досконалий, як мені здається. Сила моєї реакції вимірюватиметься висотою прихованого п’єдесталу, з якого мене скинув Той, хто постійно бореться за моє зцілення.

Попередній запис

Цар, поставлений у правді

Наступний запис

2 Любов – ота прихована