Скруха – найперша опора внутрішнього життя – народжується на фундаменті правди. Якщо ми уявляємо собі опору як елемент архітектонічної конструкції, то у випадку скрухи цей образ, трактований дослівно, може виявитися помилковим. Ми входимо у світ дивовижних Божих парадоксів, які свідчать: те, що, здається, найменше нагадує опору – повалені бастіони віри в себе, руїни потрощених божків – усе це може стати опорою для твоєї зустрічі з Любов’ю – отією, досі прихованою. Зруйновані п’єдестали, повалені бастіони створюють простір, який Бог хоче наповнити Своєю любов’ю. Ці руїни – то опора, опора твого відкриття. Вона не здіймається тріумфально догори, не має гарної форми, але на цьому місці може влаштуватися Бог. Той, що бажає поселитися на твоїх руїнах, руїнах бар’єрів, які ти досі будуєш перед благодаттю.
Бог дивовижний, вражаючий. По руїнах до тебе сходить милосердна Любов, бажаючи влаштуватися коло тебе. Ці руїни – то, власне, скруха серця, та дивовижна опора, народжена любов’ю Господа, яку ми постійно відкриваємо, яка постійно є прихованою і яка, мабуть, розірвала в тобі безліч оков чи згодилася на їх розірвання. Тих оков, які фактично були кайданами, зв’язували тебе. Не було свободи, що відкривала б дорогу Тому, хто є Творцем і відкинутою, зневаженою Любов’ю, і Тому, хто, як жебрак, стукає до твого серця. Св. Тереза з Лізьє кілька разів називає Його жебраком, у запалі намагаючись нас переконати, як сильно Він прагне нашої любови. Ісус «простягає до нас руку, як жебрак… прагне нашої любови, випрошує її… Неначе покладається на нашу благодать. Не хоче нічого брати, хіба що ми самі Йому це щось віддамо»[1].
Дозволь любити тебе
Мабуть, матері дуже важко зі своїм дитям-калікою, бо вона наче прив’язана до нього; навіть уночі воно будить її. Може, віддати дитину до дитячого будинку? На материному обличчі раптом з’являється здивований вираз – віддати? Я маю четверо дітей, але цього каліку люблю найдужче. Здорові, коли підростають, стають самостійними і дедалі менше потребують мене. Лише при цій дитині я почуваюся собою – як мати. Бо, народивши дитину, мати прагне постійно бути з нею, постійно опікуватися нею, завжди бути їй потрібною. Знесилення й праця ніби не мають значення, ніби не існують.
Цей образ матері може слугувати як допоміжна аналогія Божого погляду на тебе. Якщо віриш у себе і прагнеш дедалі вище підростати, аби самому собі бути достатнім, то така позиція відокремлює тебе від Божої любови. Шкода, що лише тоді, коли тебе поранять розбиті ілюзії, які ти так голубив, ти намагаєшся виявити потребу в любові – тій прихованій, що аж ніяк не нагадує нічого, на що можна натрапити в цьому людському світі. Проте важливо й тоді не пробувати зарадити собі. Адже досить звернутися до Господньої любови, яка постійно чекає на найменший жест твоєї скрухи, щоб ситуація набрала иншого вигляду. Тоді Бог зможе бути при тобі собою. Собою чи Любов’ю. Нарешті ти дозволиш Йому любити тебе. Що більше ти нагадуватимеш ту дитину, при якій згадана жінка віднайшла себе, свою роль матері, то дужче Господь тебе любитиме. То сильніше Він тебе любитиме, що більше нагадуватимеш того, хто в метафоричному сенсі не мав рук, не мав ніг і всім своїм виглядом наче промовляв до Бога: Без тебе не житиму, згину, якщо не допомагатимеш мені. А без рук і без ніг ти безпорадний, тож знатимеш, що все отримуєш. Може, у тобі народиться вдячність, бо якщо все отримуєш, то все воно є даром і потребує вдячности. Вдячність – друга опора внутрішнього життя – народжується на фундаменті правди.
[1] Пор. Sw. Teresa z Lisieux. Pisma. – T. 1. – Krakow, 1971. – S. 424. 591.