Я не хочу, аби читачі-чоловіки почувалися винними, але мушу визнати: надто багато батьків лише ночують вдома. І тому усуваються від відповідальности бути лідером та впливати на життя дітей. У попередній книзі «Що дружини хочуть, аби їхні чоловіки знали про жінок» я вже згадував про проблему вічно заклопотаних батьків. Процитую звідти дещо.
«У статті «Звідки береться відчуження» Урі Бронфенбренера дуже добре описано проблему сучасних сімей. На мій погляд, автор є найкращим спеціялістом із виховання дітей в Америці, і варто прислухатися до його думки. У цій статті доктор Бронфенбренер описує незміцнілість американської сім’ї й те, що позбавляє її єдности. Якщо конкретизувати, він називає причини того, що перешкоджає відчути батьківську любов та позбавляє дітей необхідного для порятунку, лідерства та любови інших.
Одна з причин відома під назвою «щурячі перегони». Доктор Бронфенбренер описує цю проблему так: «Робота зжирає сніданок, обід, вечерю, вечори та вихідні, як і решту днів; відрядження та поїздки є необхідними для просування вперед або просто утримання позицій; багато часу витрачається на спілкування, розваги, виходи в світ та інші обов’язки… все це призводить до того, що дитина більше часу спілкується з нянею, ніж із батьком».
Доктор Бронфенбренер вважає: такі перегони є особливо несумісними з виконанням батьківських обов’язків, і про це свідчать його останні дослідження. Команда дослідників вирішила дізнатися, скільки часу батьки з середнім доходом спілкуються з маленькими дітьми, граючись чи розмовляючи. Спершу опитали групу батьків для визначення того, скільки часу на день ті присвячують однорічним діткам, і виявилося, що це в середньому від п’ятнадцяти до двадцяти хвилин. З метою перевірки даних дослідники прикріпили мікрофони до одягу маленьких дітей і записали розмови батьків. Результати дослідження шокували: батьки з середнім достатком проводили зі своїми маленькими дітками приблизно тридцять сім секунд на день! Зустрічі зводилися до 2,7 рази на день, кожна з яких тривала від десяти до п’ятнадцяти секунд! Такою є участь батьків у вихованні мільйонів американських дітей.»
Тепер порівняємо статистичні тридцять сім секунд спілкування між батьками та маленькими дітьми з іншими даними. У середньому дошкільнятка дивляться телевізор від тридцяти до п’ятдесяти годин на тиждень (цифри відрізняються залежно від того чи іншого дослідження). Отже, зі статистики вимальовується дуже цікава картина. У період формування, коли діти є такими вразливими до всього, вони одержують тридцять сім секунд на день спілкування зі своїми батьками та тридцять чи більше годин на тиждень дивляться телевізор! І які ж тоді можуть формуватися цінності?
Хтось зауважив: «Дітей не вчать цінностей, цінності самі їх знаходять». Це правда. Дуже рідко вдається всадити маленького Джоні чи Мері в крісло, коли ми розповідаємо про Бога та інші життєво важливі питання. Діти не можуть довго перебувати на одному місці, ніби всередині в них вмонтовано моторчики. Їхня коробка передач має шість швидкостей і, відповідно, режимів: біг, стрибки, забирання на висоту, повзання, ковзання та пірнання. Хлопчики та дівчатка не можуть поводитися тихенько під час обговорення важливих питань.
Як тоді свідомі батьки передають свої погляди, цінності та віру дітям? Це стається закономірно завдяки щоденному спілкуванню (див. Втор. 6:4-9). Ми самі побачили таку закономірність, коли Дані було десять, а Раяну п’ять. Тоді їхали в машині повз театр порнографії. Пам’ятаю, що там демонстрували фільм, здасться, «Плоть Гордона».
Дана, яка сиділа на передньому сидінні, відразу показала пальчиком на театр та зауважила: «Це непристойний фільм, тату, чи не так?».
Я ствердно кивнув, погодившись.
«До 18 років цей фільм дивитися не можна?» – поцікавилася вона.
І знову я погодився.
Дана трошки подумала і запитала: «А непристойні фільми – це погано, чи не так?»
Я відповів: «Так, Дано. Непристойні фільми – це справжнє зло».
Все це тривало менше ніж хвилина, вкладалося в три короткі запитання і три відповіді. Раян сидів на задньому сидінні і не долучався до розмови. Мене цікавили його думки про обговорюване. Я зробив висновок: він, напевно, не слухав.
Проте я помилився. Раян чув розмову й обмірковував її зміст декілька днів. Але як не дивно, він не розумів, що таке «непристойний фільм». Звідки п’ятирічний хлопчик міг дізнатися про це, якщо з ним ніхто не говорив про порнографію? Проте він мав свою думку щодо цього. І поділився нею за чотири дні ввечері.
Ми з Раяном стали на коліна помолитися перед сном, і малюк спонтанно повернувся до розмови, яка відбулася ще на початку тижня.
«Дорогий Боже, – почав він дуже серйозно, – поможи, аби я ніколи не ходив дивитися непристойні фільми.., де всі плюють один на одного».
Для Раяна найнепристойнішим, що він міг собі уявити, було спльовування слини на підлогу. Я погоджуюся: це справді непристойно.
Але я також повинен визнати, як спонтанно діти переймають наші цінності та погляди. Бачите, не потрібно було розвивати цю коротеньку розмову в машині. Я не обговорюю проблему порнографії з дітьми. Як сталося, що цього ранку вони перейняли ще один вимір моєї системи цінностей? Це сталося, бо ми були разом… бо ми спілкувалися. Аналогічно незаплановані душевні розмови дуже впливають на те, що передається з покоління в покоління. Як було би добре, аби такий вплив сприяв формуванню молодих людей! Якби батьки проводили трохи часу зі своїми дітьми; якби вони активно спілкувалися з ними; якби вони мали те цінне, що передати; якби вони виявляли трохи більше турботи.