Я дійшов висновку: шалений стиль життя американців особливо впливає на дітей. Сім мільйонів малечі повертаються щодня додому в пусті оселі після школи. Їх називають «діти з ключами», тому що на шиї вони носять ключі від вхідного замка. У такому випадку надто завантажений та заклопотаний не лише батько, а й мати наполегливо шукають себе у світі праці також. Хто ж тоді вдома з дітками? Здебільшого – ніхто.
Чи ви колись відчували, що роки минають, а обіцянки перед дітьми залишаються так і не виконаними? Чи ви колись говорили:
– Сину, пам’ятаєш, колись ми хотіли скласти разом із конструктора машинку в неділю, і хочу запевнити, що я про це не забув. Але не цієї неділі, бо маю незаплановану поїздку. Але ми зробимо це іншим разом. Не знаю, чи наступними вихідними, проте ти нагадуй мені і колись все реалізуємо. І ще я візьму тебе на рибалку. Я люблю це заняття і знаю місце, де навесні багато форелі. Просто цього місяця в мами та в мене багато роботи, тому наразі все заплануємо і ти навіть не зауважиш, як швидко промайне час.
Тоді дні швидко стають тижнями, а тижні перетворюються на місяці, роки та десятки років… діти виростають і залишають дім. Тоді ми сидимо в пустій вітальні, намагаючись згадати ці найдорожчі моменти життя, які втекли. Нам не даватиме спокою обіцянка: «Ми гарно проведемо час… колись…»
О, я знаю ці слова викликають почуття провини. Але, напевно, ми повинні відшукати час серед щоденних справ, незважаючи ні на що. Мало того, я відчуваю обов’язок говорити від імени мільйонів дітей цілого світу, які хочуть бути з батьками, проте їх нема поблизу. Я пишу і пригадую імена хлопчиків та дівчаток, самотніх, як і багато інших, що потерпають через нереалізовану потребу в спілкуванні з батьками. Я вас познайомлю з двома чи трьома такими дітьми, яких знаю особисто.
Я згадую матір, яка підійшла до мене після одного з виступів декілька років тому. Вона підтримувала свого чоловіка, поки він вчився в коледжі та медичному університеті, а той залишив її заради молодшої. Зі сльозами на очах жінка згадувала, як від’їзд батька вплинув на її двох синів.
«Вони сумують за своїм татком кожного дня, – сказала вона. – І не розуміють, чому він не приходить до них. Особливо старший син так хоче бачити батька, що простягає руки до кожного чоловіка, якого зустрічаємо. Що я маю йому сказати? Як я можу замінити батька, який полюватиме, рибалитиме, гратиме у футбол та крикет із сином та його братом? Серце розривається, коли бачу дитяче страждання».
Я дав жінці декілька порад і запропонував розуміння та підтримку. Наступного ранку я мав завершальну проповідь у церкві. Після служби я залишався на сцені і люди стояли в черзі, щоб попрощатися та висловити свої вітання. Там була і ця мати з двома синами.
Вони посміхнулися до мене, і я потиснув руку старшому. Тоді сталося те, що я усвідомив уже дорогою до Лос-Анджелеса. Хлопець не хотів відпустити моєї руки! Він стиснув її міцно, і я не міг привітатися з іншими, що чекали. На жаль, мені лише згодом спало на думку, що несвідомо другою рукою забрав його руку. Вже в літаку зрозумів підтекст того випадку. Розумієте, я був потрібен цьому пацану. Йому був потрібен чоловік, здатний замінити зрадника-батька. Але я не виправдав сподівань, як і всі інші. Я пам’ятатиму цього хлопчика, в очах якого написано: «Ти станеш моїм татком?»!
Ще одна дитинка закарбується в спогадах назавжди, хоча я навіть не знаю її імени. Я чекав на літак до Лос-Анджелеса і спостерігав за людьми, що найбільше люблю робити. Але я зовсім не був готовим до подальшого. Поблизу стояв старший чоловік, очевидно, чекаючи на когось, чий літак нещодавно приземлився. Чоловік уважно вдивлявся в обличчя кожного пасажира, який проходив повз нього. І трохи нервував.
Тоді я побачив маленьку приблизно семирічну дівчинку неподалік. Вона також відчайдушно шукала когось у натовпі. Я дуже рідко бачив, щоб дитина була такою стривоженою, як це симпатичне маленьке створіння. Вона міцно тримала за руку цього старшого чоловіка, очевидно, свого дідуся. Коли вийшли останні пасажири, дівчинка почала тихенько плакати. У цей момент вона не просто була розчарована; у неї було розбите серце. Дідусь також ледве стримував сльози. Він настільки засмутився, що навіть не намагався розрадити дитину, яка ховала своє обличчя в рукав його поношеного пальта.
– О, Боже, – я молився мовчки, – яке нещастя! Чи це мати дівчинки залишила її цього нещасливого дня? Чи батько обіцяв приїхати, а потім передумав?
Я хотів обійняти цю маленьку дівчинку і відмежувати від того жаху. Я хотів, щоб у моїх обіймах вона вилила усі свої жалі, але боявся хибного трактування найкращих намірів. Я дивився і не міг нічого зробити. Старший чоловік і дитина мовчки дивилися на пасажирів із двох інших літаків, але тривога на їхніх обличчях переросла у відчай. Врешті вони потрохи пройшли по терміналу до дверей. Чутно було лише, як маленька дівчинка схлипувала і намагалася вгамувати сльози.
Де тепер ця дівчинка? Знає лише Бог.