У нас живуть всі минулі покоління
Євреї не сприймають себе як самостійні буття, абстрактні й відділені від усього людства, теперішнього та майбутнього; адже в кожному з нас живуть всі минулі покоління, а також потенційно містяться майбутні покоління; кожен є тим, що залишили минулі покоління, і має почуття відповідальности за ті покоління, які мають прийти. Покоління, до якого ми належимо, було сформоване тими, які були до нас, і водночас формує ті покоління, які прийдуть пізніше.
Отож, вчинки тих, які вже відійшли, залишають слід у нашому житті та оточенні, тому що вони його сформували, причинилися до нашого щастя чи нещастя; натомість ми є джерелом, з якого візьме початок щастя чи нещастя наших дітей, бо вони разом з нами, з тими, які були і будуть, які творять це людство, задля якого Бог створив світ.
David Prato, Il Decalogo
Зв’язок з іншими заповідями…
Згідно з тим, що говорять перші слова декалогу, батько може сказати своїй дитині: «Я – твій творець, я звільнив тебе від слабкости дитинства і мороку духа, щоб зробити з тебе сильну, інтелігентну людину, створену на образ і подобу Бога».
П’ята заповідь так само, як перша, навчає: «Ти не можеш, ані не повинен мати на цьому світі відчуття ніжності настільки правомірної, настільки святої, як та, яку ти повинен відчувати до свого батька і матері…»
П’ята заповідь так само, як третя, навчає: «Не вимовляйте даремно і в лжесвідченні імени ваших батьків, не ставтеся до них з байдужістю, з легкодушністю, з погордою; нехай їхнє ім’я буде на ваших устах як святий заклик».
П’ята заповідь так само, як четверта, каже: «Забезпечте та освятіть відпочинок ваших батьків, бо все своє життя вони працювали, старалися, страждали для вас, для вашого майбутнього та щастя… В останні дні життя дайте їм лагідний та спокійний “святий день”, святкуйте його, подвоюючи ваше почуття, старання та ніжність».
Це основна думка, яка поєднує заповіді двох скрижалей і робить з них гармонійну цілість.
David Prato, цит. праця
Темний бік життя
Сутінки життя батьків та їхня смерть, а також біль дітей, є однією з найбільших та найтаємничіших людських трагедій. У них завершується і вмирає наше дитинство, наш статус дитини, захист, який захищав нас від смерти й наповнював наше життя надією на майбутнє. Побачивши смерть батьків, ми починаємо пізнавати темний бік життя, роки, про які Еклезіяст говорить: «Для мене вони неприємні» (12:1).
Отож, проаналізуємо цю заповідь, щоб дізнатися, чи життя для нас вже закінчилося, і зрозуміємо, що так не може бути, що має значення те, що Бог сказав Ізраїлю вустами Мойсея, коли давав йому Заповіт: «Вибери життя» (Втор. 30:19).
«Щождо мертвих, що воскреснуть, чи ж ви не читали в Мойсеєвій книзі, як при кущі сказав йому Бог, промовляючи: Я Бог Авраамів, і Бог Ісаків, і Бог Яковів, Бо Він є Бог не мертвих, а живих!» (Мр. 12:26,27).
Після смерти сам Бог шанує батька і матір від нашого імени, компенсуючи їм за ту міру життя, яку вони принесли на цей світ.
Paolo de Benedetti, Сіò che tarda avverà
Педагогіка в деталях
- Більшість італійських батьків є поганими вихователями, або через надмірну сентиментальність, або через лінивство. Насправді набагато складніше виховати дитину, дати їй знаряддя, з допомогою яких вона зможе мужньо вести боротьбу за життя, ніж ставитися до 30-річної молодої особи як до дитини. Набагато дешевше подарувати їй маєток, аніж навчити, як його здобути і як ним керувати (Eltern 8, 1968).
- Італійці – погані вихователі також тому, що виховують своїх дітей як «месників» («нам не вдалося стати важливими особами, тож наші діти мусять стати кимсь важливим!»). Скільки нещасних створила ця дивна батьківська любов. Скільки молодих людей зійшли з властивого шляху, скількох змусили зайнятися тим, що було їм немиле! Ці батьки відбирають дітям приємність здобування, повагу до їхньої особистости і творять невдоволених осіб, які потім бунтують проти суспільства, вживають наркотики, стають учасниками збройних нападів… (Eltern 8, 1968).
- «Адже я сплачую податки! Це держава повинна подбати про освіту моєї дитини». Друже, залиш державу в спокої. Якщо твій потомок виявляється найгіршим покидьком, то це на 99 відсотків твоя провина. У цьому винна твоя лінь, твоя дурість та безмежне боягузтво. (Mondo Candido 1948-1951).
«Мене болить мій тато!»
Франсуа Дольто, відомий фахівець у сфері дитячого психоаналізу, якось обережно поставила запитання дитині, в якої підозрювала психічні відхилення. Запитала: «Де тебе болить?» І хоча вказувала на різні частини тіла, не отримала від дитини конкретної відповіді. Врешті-решт хлопчик вибухнув плачем: «Ой, ні, ні! Мене не болить те, на що ви показуєте!» «То що тебе болить?» – допитувалася лікарка. Хлопчина кілька хвилин помовчав, а потім дав дивовижну відповідь: «Мене болить мій тато!»[1]
Цей епізод можна інтерпретувати так: багатьох дітей «болить» тато (або мама), яких постійно немає вдома, які не приділяють дитині належної уваги, бувають байдужі, далекі від дитячих проблем. Дітей «болять» їхні розлучені чи посварені батьки.
Однак є й інший бік медалі. Є старі батьки, яких «болять» відсутні, егоїстичні, відчужені, позбавлені пам’яті діти, які залишають їх на поталу самотності.
Право на гідне старіння
«Перед лицем сивизни встань, і вшануй лице старого» (Лев. 19:32). Шанувати старих людей – означає виконувати щодо них потрійну повинність: сприймати їхню присутність, допомагати їм і цінувати їхні переваги. У багатьох середовищах це природний спосіб поведінки, згідний з відвічними звичаями.
Деінде, особливо в розвинутих країнах, треба обернути сучасні тенденції так, аби люди похилого віку могли старіти з гідністю, без побоювань, що всі до них збайдужіють. Треба собі усвідомити, що рисою справжньої людської цивілізації є пошана і любов до старших людей, завдяки чому вони почуваються живою частиною суспільства.
Ще Цицерон писав, що «тягар років легший для того, хто відчуває пошану і любов з боку молодих».
Іван Павло II, Лист до людей похилого віку
Виховні методи
Андреа Камілері, письменник, якому сповнилося 80 років, визнає: «Навіть сьогодні, коли в мене є стільки внуків, я не знаю, який метод виховання найліпший. У моєму випадку добре подіяли різки, якими я часом діставав від матері. Тепер я можу щиро в цьому зізнатися… Мені були потрібні чітко визначені межі, яких не можна переступити.
Моя мати ніколи не жаліла мені стусанів (один такий удар, який пече мене до сьогодні, я отримав від неї тоді, коли вже був священиком). У матері були кістляві руки і довгі пальці. Можу вас запевнити, що її удари завдавали болю, залишали слід на шкірі, а також десь глибше. Колись я не надто розумно дорікнув їй за всі ці удари. А вона виправдовувалася, просто сказавши: “Я думала, що тобі це буде корисно”.
Я не впевнений у тому, що саме ці ляпаси по обличчі мали вплив на формування мого характеру. Натомість знаю, що якби їх не було, то сьогодні я міг бути набагато гіршим».
А ось зізнання Роберто Беніні: «Мій тато ніколи не сказав мені ані слова про те, як жити, але дозволив мені щоденно спостерігати за ним, з ранку і до вечора».
Помилкові відповіді
Зізнання наркомана: «Мені була потрібна об’єднана і міцна родина. А мої батьки жили якось відокремлено одне від одного. Мені було потрібно, щоб вони говорили мені: “Ні”, а вони постійно говорили мені: “Так”».
«Без проблем»
Всі молоді люди до одуріння повторюють: «Без проблем». Натомість треба допомогти їм зрозуміти, що проблема таки існує, є багато проблем, і їх не можна відсунути ані легко вирішити.
[1] Цит. за М.-А. Ouaknin, цит. праця, с. 130.