Все почалося з однієї суперечки…

Дозволю собі зробити особисте зізнання. Кілька років тому, коли я наважився на постійну присутність у будинку престарілих, то побився об заклад, чи не втрачу надії.

Моє рішення було результатом роздумів над однією деталлю, яку я почерпнув з Євангелія від Луки: «Коли ж Єлисавета зачула Маріїн привіт, затріпотала дитина в утробі її» (1:41). Ця коротка цитата неодноразово справляла на мене велике враження. Аж врешті одного дня це речення допомогло мені помітити несподіваний горизонт. Я сказав собі приблизно таке: можливо, доволі легко викликати зворушення в серці молодої людини, дати бажання і радість життя комусь, хто відчуває повноту життєвих сил, запалити ідеали в тому, хто має перед собою відкрите майбутнє.

Чому ж не спробувати викликати таке зрушення, такі вібрації в серці, в якому слабнуть пориви і бажання, коли втома, знеохочення, байдужість супроводжують фізичний розпад, а часто також розумовий? Чому б не спробувати викликати бажання танцювати в людей, які ледве тримаються на ногах з допомогою костура, або ж приречені пересуватися в інвалідному візку?

Чому не викликати очікування на щось нове в осіб, які думають, що вже все пережили? Чому б не відважитися викликати прагнення в середовищі, де буйно ростуть лише жаль, плач, докори сумління і сум? Чому б не викликати радість і не відмовитися від байдужости? Чому б не прищепити надії там, де вже згоріли мрії, які були в житті? Чому б не зобов’язати планувати майбутнє когось, хто вважає, що його життя вже завершилося?

І таким чином я опинився в цій «парафії», де середньостатистичний вік підопічних – 80 років.

Отож, цей фрагмент з Євангелія змусив мене перевірити, наскільки великою і тривкою є моя надія, а також проконтролювати, якою є її відвага. Я переконався, що існує не лише визнання віри, а є ще й визнання надії, яке ще більше викликає ентузіязм. І щодня я поновлюю свій спір, і щодня я впевнений, що виграю його. Я наполегливо підживлюю пломінь цих ґнотів, які, здається, от-от загаснуть, зміцнюю ті надламані галузини, яким загрожує небезпека остаточного зламання. Так, я докладаю зусиль, щоб криві та крихкі галузини, змогли підняти увесь тягар «неможливої надії».

Я хотів би, щоб ви добре мене зрозуміли. Йдеться не про те, що я чуюся заспокоєним, коли супроводжую своїх приятелів до Дому Отця (побачимося там… найпізніше, як тільки це можливо!), «подбавши про те, щоб вони прийняли останні таїнства», як колись казали, а також іншими посвідченнями та релігійними печатками, що належаться їм згідно з регламентом.

Ні. Мій спір охоплює також те, що діється перед цим неминучим порогом. Надія для мене означає допомогу моїм стареньким. Я хочу, щоб вони пізнали смак життя, тримали двері привідчиненими для несподіванок, відкривали майбутнє. Ця надія – це щоденна заохота посміхатися і навіть співати життю.

Я найбільше прагну, щоб «голос мого привітання», хоча й має він вже дещо інший відтінок, інтенсивність та успішність, аніж привітання Марії, – розпалив полум’яними кольорами надії існування тих, кого я зустрічаю щодня. Адже цьому існуванню загрожує сірість, а часом навіть чорнота жалю та безнадії.

Дати серце, втішити, помирити з життям – навіть якщо це життя обмежене, обтяжене, і навіть, смію твердити, принижене хворобами та різними нещастями – навчити, як не втратити вміння постійно дивуватися кожним новим днем. Ось у цьому й полягає мій спір.

Парафразуючи слова, сказані під час весілля в Кані (див. Ів. 2:10), я вперто притримуюся того, щоб показати своїм «парафіянам», які для мене важать більше, ніж написання книжок і будь-яка інша форма активности, що «добре вино» – це таке, яке несподівано з’являється на самому кінці, коли господарі вже подумують про прибирання столів, коли всі вважають, що гостина завершилася (завжди надто рано, навіть якщо життя триває 100 років).

Людина без особливих зусиль вміє підтримувати потужне полум’я. Майже неможливий і водночас необхідний виклик для надії полягає в тому, щоб з грубого шару попелу видобути іскорку, а потім ще одну, і ще.

Старі люди відчувають холод у кістках (навіть у літню спеку), бачать темряву перед очима (навіть у сонячний день) лише тому, що усю свою надію подарували молодим. Адже ми всі вважаємо, що вино може зашкодити старим, що воно їх надто розвеселить, не дозволить думати про смерть. Побоюючись, що вони можуть обпектися, залишаємо їх самотніми біля загаслого каміна, біля згасаючих спогадів.

… А ви хоча б спробуйте припустити, що серце – навіть те, якому вже за сімдесят, – уже не чекає нічого, крім виклику надії, щоб знову жити і полум’яніти.

Попередній запис

Провокації

Наступний запис

Потреба ніжности