Провокації

Старіння – це проблема

З чого почати? З радісних чи сумних думок, які дивним чином перемішуються в голові? Розпочну з одного ствердження, ані доброго, ані поганого. Так ось, мені видається, що старіння – хоча зі мною це трапляється вперше – є сьогодні більшою «проблемою», ніж тисячу чи сто років тому.

Мені також видається, що я розумію причини цього явища. Насамперед, ідеться про те, що коли людина доживає до схилу віку, то це не є чимось настільки винятковим, як колись, коли старших осіб було небагато. Тисячу чи навіть сто років тому більшість людей помирали в порівняно молодому віці. Це було правило, і мало кому вдавалося його порушити.

Колись людям не вдавалося дожити до глибокої старости, а рідкісні явища було прийнято цінувати. Коли людина доживала до старости, то до цього ставилися як до чуда. Оскільки еліксиру довголіття ніхто так і не винайшов, хоча про нього існувало чимало таємничих розповідей, треба було прийняти, що той, хто отримав привілей дожити до сивочолої старости, володів незбагненною та таємничою здатністю. І переважна більшість тих, які усвідомлювали, що їх, мабуть, чекає смерть у молодому віці, цінували, ставилися до цього з повагою, здивуванням і заздрістю. Довге життя саме в собі було цінністю і заслугою, а це підсолоджувало труднощі, пов’язані зі старінням, які в ті часи були набагато більшими, ніж тепер.

У минулі століття, якщо комусь вдавалося дожити до старости, то це мало велику цінність. Знання про світ, зібране упродовж життя, безліч спогадів та чималий досвід – усе це було цінним скарбом, яким мало хто володів. Тому такий скарб і викликав повагу й подив.

Старі люди були хранителями спогадів, які вони отримали від попередніх поколінь. Можливо, вони, небораки, не пам’ятали, що з ними трапилося вчора, а от далеке минуле виразно і яскраво вимальовувалося в їхній пам’яті. Отож, старі люди володіли знанням і таємницями, яких молоді ще не знали. Вони носили в голові своєрідний «банк даних» про справи світу, який мав велику суспільну та економічну цінність, а це надавало їм особливого престижу.

Коли стара людина (а два чи три покоління тому це означало чоловіка або жінку приблизно 50-річного віку) підносила вказівний палець у жесті напоумлення: «Слухай старшого від себе, бо він має більше життєвого досвіду», то до цього ставилися дуже серйозно. Ці слова і жест спричиняли визначений ефект. Вони викликали не веселощі чи нетерплячість, як сьогодні, коли хтось намагається висловитися подібним чином (от тільки хто би насмілився?), а увагу, сповнену пошаною. Старші особи справді більше знали.

В історії старі люди завжди зазначали свою таємничу вищість, таємничу й особливу здатність, яка дозволила їм довго жити, а також знання, яким володіли лише вони. Це допомагало їм здобути повагу, авторитет, а в багатьох суспільствах – також владу; це також допомагало бути привабливими для представників протилежної статі, набагато молодших від них.

Arrio Levi, La vecchiaia può attendere, Mondatori

Втрачені переваги

На жаль, саме тепер, коли черга дійшла до мене, не вистачає тих переваг, принаймні деяких. Насамперед, похилий вік уже не є рідкістю; сьогодні всі або майже всі старіють. Довкола панує безжалісна конкуренція. Поза домом постійно доводиться зустрічатися з іншими людьми похилого віку, які заполонили вулиці, базари, парки. А ще магазини, театри, музеї, ресторани, пляжі. Старіння уже є не винятком, а правилом; світ по вінця переповнений старими людьми. Часом їх є так багато, що вони навіть перешкоджають.

Представники міністерства фінансів, які дуже люблять всіх лякати, попереджають, що через кілька років кожна молода особа в Італії та інших розвинених країнах буде змушена утримувати «пенсіонера» або навіть трьох (згідно з дослідженнями Центрального статистичного управління (ISTAT[1])), яким треба буде забезпечити пенсійні виплати зі своїх податків. Старі – це тягар, як Анхіс на плечах в Енея. А не всі діти є настільки відданими як Еней. Уже не згадуючи про внуків.

У минулому, з огляду на безжалісний процес природного відбору, виживали лише фізично та розумово сильніші. Тепер все по-іншому. Виживають всі: слабкі й сильні, добрі і злі, мудрі й недалекоглядні. Виживає той, хто добре розпоряджався своїм тілом і розумом, і той, хто цього не робив. Образ мудрого старця вийшов із моди, оскільки дурні та марнотратники також доживають до пізньої старости.

Окрім цього, саме моє покоління, яке пережило вже стільки нещасть, світових воєн та атомних бомб, зіткнулося з іншим явищем, яке обмежує переваги похилого віку. Йдеться про те, що сучасний світ змінюється зі шаленою швидкістю. Це засвідчують численні соціологічні та економічні дослідження. І, на жаль, вони не помиляються.

В епохах, коли звичаї, методи, знаряддя, якими користувалися люди, підлягали повільним і майже непомітним змінам, старша людина мала не лише час на те, щоб набути цінного досвіду, а й не мусила боятися, що молоді здобудуть більші знання, а їй доведеться почуватися гіршою порівняно з тими, хто зростає і формується в нових умовах.

Два чи три покоління тому старша людина не була змушена змагатися з проблемою «поширення знань», аби не пасти задніх. Людині похилого віку також не доводилося постійно вчитися, кілька разів у житті змінювати професію, як про це говорять сучасні соціологи, бездумно радіючи зі свого відкриття, так ніби цей процес їх не стосується.

Колись старші люди не стикалися з такими викликами технічного прогресу, як обслуговування комп’ютера. Їм не доводилося терпіти зневагу і відчувати приниження, заздрісно дивлячись, як молоді люди вчаться користуватися сучасними приладами. Молодь вчиться цього з дитинства, натомість люди похилого віку зіткнулися з цими новинками в зрілому віці, коли засвоєння нових знань дається не так легко.

Визнаймо це: надто численні нові технології викликають у старших людей недовіру, часом навіть страх, хоча вони й намагаються маскувати це байдужістю чи зневагою.

Arrigo Levi, цит. праця

Інший бік медалі

Однак існує інший бік медалі. Попри все, досвід старших людей залишається міцним пунктом, який може бути значною перевагою. А в деяких аспектах він може бути навіть важливішим, ніж коли-небудь. На щастя, ще є справи, які змінюються поволі. От, наприклад, людська психіка, ота плутанина сподівань та побоювань, вад та переваг, з яких сформована сучасна людина, – така сама, як в її пращурів сто чи тисячу років тому. Ми, ті, що жили довше, зібрали знання, які дають нам змогу ліпше зрозуміти людську природу.

Також, на наше щастя, численні моди виявляються минущими. Впродовж нашого довгого життя ми мали нагоду побачити не одне повернення до відомих ідей, мотивацій, поведінки, які видавалися уже забутими (…)

Варто зазначити, що багато справ лише видаються новими і не завжди призначення нового полягає в тому, щоб тривати, і, власне, усвідомлення цього є великим позитивом. Хтось, хто народився у світі постійних змін, не розуміє і не бачить цього виразно; така особа неминуче стає невільником моди та минущих ідей. Знання того, що деякі справи у світі зовсім не змінюються і чимало змін триватимуть лише впродовж одного ранку, надає старшим людям привілей вищости. Адже молодь намагається встигнути за кожною новинкою, пристосовується до кожної моди, серйозно ставиться до кожного девізу чи ідеології, ризикуючи наробити помилок.

Arrigo Levi, цит. праця


[1] Instituto Centrale di Statistica. – Прим. пер.

Попередній запис

Пора плодів

Наступний запис

Шанування батьків