Текст для проповіді: “О, глибино багатства, премудрості й знання Божого! Які незбагненні Його суди і недослідимі Його дороги! Бо хто пізнав розум Господній? Або хто був порадником Йому? Хіба хтось дав Йому щось наперед, щоб воно було повернуто йому назад? Адже все з Нього, через Нього і для Нього! Йому слава навіки. Амінь” (Римлян 11:33-36).
Дорогі брати і сестри у Христі!
Як ви, напевно, знаєте, у нашій літургічній традиції П’ятдесятниця і Трійця є окремими святами. Минулої неділі в нас була змога роздумувати над історією зародження Церкви Христової і Зішесттям Святого Духа. Цієї ж неділі в нас є нагода замислитися над Триєдинством і, у певному сенсі, таємничістю Бога.
Наше віросповідання однозначно навчає про віру в Триєдиного Бога, але напевно, ви неодноразово натрапляли на проблему з розумінням цього терміну. Можливо такі труднощі відбувалися під час конфірмаційних занять, а можливо, у розмові з іншою особою.
Як пояснити собі та іншим, що Бог Триєдиний? Є багато різних ілюстрацій на цю тему. Дехто використовує для цього опис води в трьох різних станах. Хтось говорить про конюшину. Інші малюють “Щит віри” – схематичне зображення Трійці, і пояснюють, що Отець, Син і Святий Дух – це єдиний Бог, але в той же час Отець не є Сином, Син не є Святим Духом і т.д.
Розмірковуючи про Бога, ми підходимо до межі нашого людського розуміння Всесвіту. Десь усередині нас є приховане бажання бути першовідкривачем, але стикаючись із Особою неосяжного Бога, ми зустрічаємося з нашою обмеженістю. Бог не є Кимсь, кого можна посадити в крісло і аналізувати. Математика та логіка також навряд чи пояснять Його дії. Він є Кимсь, Хто вищий за наше розуміння. Символи віри – це і є ті вичерпні знання про Триєдинство Бога. Але незважаючи на наші людські обмеження в поясненні Бога та Його дій у світі, ми не полишаємо своїх спроб пояснити, як “функціонує” Бог.
Чому Бог вчинив так зі мною? Це питання, яке ми, люди віруючі й навіть невіруючі, ставимо досить часто, коли потрапляємо в якусь біду. За останні місяці це питання багато разів лунало з уст різних людей в Україні. Війна змінила наші плани та понівечила життя багатьох людей. Різноманітні емоції переповнюють наші серця – страх, гнів, розпач, ненависть, а в когось, можливо, і сором. І в цій ситуації хочеться отримати просту відповідь на питання: “Чому так сталося?” Але в той же час, ми не хочемо слухати простих відповідей, бо емоції, які переповнюють нас, занадто сильні. Деякі люди ставлять питання так: “Хто винен у тому, що дійшло до такої трагедії?”
Пошуки винних, поза особи агресора, відводять нас убік від суті нашої проблеми. Ми починаємо сваритися між собою. Обвинувачуємо інших, що вони, начебто, чогось не зробили. І зрештою, звинувачуємо Бога, що Він винен в усьому.
Теологічна відповідь на те, чому відбуваються у світі жахливі речі, є досить проста: це наслідки людської гріховності. Але це не те, що хотілося б почути сучасній людині, яка вірить у природну доброту і переконана, що можна збудувати, хоча б для обмеженого кола, політично-економічний рай на Землі, нехай на кордонах цього саду з голоду будуть помирати натовпи людей; яка впевнена, що всі проблеми можна вирішити через дипломатичні розмови і фінансові механізми.
Вчення про людську гріховність останнім часом перестало бути популярним. Багато Церков перестало проповідувати про гріх, називаючи його більш делікатними словами, які б не пробуджували почуття дискомфорту в іншій людині. Таким Церквам важко назвати війну війною чи відділити насильника від жертви. Для них війна є конфліктом. А слово “конфлікт” – начебто, не таке вже й страшне… До того ж, винними є обидві сторони, і взагалі, все так вже й однозначно… Для таких людей мир є цінністю, відокремленою від моралі, правди, справедливості, а подекуди, навіть без Бога. Таке розуміння – наслідок того, що людям, навіть християнам, важко слухати про людську гріховність та зіпсутість. Адже вчення про гріховність говорить не тільки про “них”, але й про “мене”. Більшість з наших пошуків “винуватих” має закінчуватися на усвідомленні власної гріховності та відповідальності за свої вчинки.
У важкі часи так само не бракує й людей, що вважають себе “пророками Божими”. У них є готові відповіді на всі запитання. Вони знають, за який саме гріх потрібно покаятися вам чи всьому народові, щоб ми всі повернулися до раю на землі. На жаль, в історії Церкви було багато людей, які неуважно читали Писання та нехтували твердженнями про “незбагненні суди” і “недосліджені шляхи” Божі. Саме до них апостол Павло звертається із запитанням: “Бо хто пізнав розум Господній? Або хто був порадником Йому?”
Люди, які вважають себе “Божими пророками”, які не мають сумнівів і знають Божу волю для кожного, є дуже небезпечними. Їх небезпека полягає в тому, що вони привласнили собі позицію Бога, право контролювати приватне життя інших чи розповідати всім від Його імені про причини катастрофи. Чи варто дослухатися до таких людей, Чи варто йти за ними? Чи, можливо, краще їх уникати, щоб не підпасти під ярмо чужого самозваного “бога”?
Триєдиний Бог, в Якого ми віруємо, є таємничий і незбагненний для нас і нашого розуму. Ми знаємо про Нього лише те, що Він нам відкрив у Христі та в Писанні. Але цього достатньо для слідування за Ним. Цього достатньо, щоб відповісти на ще одне Павлове питання: “Хіба хтось дав Йому щось наперед, щоб воно було повернуто йому назад?” Відповідь досить проста – “ніхто”. Але не зважаючи на цю просту відповідь, людські очікування по відношенню до Бога можуть бути іншими.
Досить значна частина суспільства, якщо не більшість, живе в переконанні, що їм хтось щось винен. Зазвичай, ті, хто їм винен, мають надати допомогу не через потребу або заслугу, а скоріше, завдяки самому фактові існування людини, яка робить себе центром світу, навколо якого все рухається. Можливо, якби видатний астроном Ніколай Коперник, замість руху планет Сонячної системи, вивчав людський світогляд, то дійшов би висновку, що людський світ є егоцентричним. Де навколо якогось “я”, зазвичай, має обертатися весь навколишній світ. Перебуваючи в такому переконанні, люди щиро вірять у те, що всі інші їм винні. Винні рідні та сім’я. Винні держава і Церква. І навіть винен сам Бог.
Церква повинна допомагати потребуючим не для того, щоб таким чином заповнити собі зали під час богослужінь, або вдовольняючи відчуття величі проповідника, який промовляє до великого натовпу. Християни мають допомагати не заради проголошення вірних слів, молитви каяття чи Хрещення. Ми допомагаємо, бо це сутність нашої віри – допомагати потребуючим. Але в той же час варто зазначити, що однією та, напевно, найважливішою допомогою є свідчення Євангелія. Його не потрібно обмінювати на товар за схемою “даю, щоб отримати”. Воно, саме по собі, є дорогоцінним. Ціною Євангелія є кров Христа. Якщо воно дійсно вартісне для нас, християн, то немає потреби його соромитися, намагатися його “роздати” силоміць чи обманом передати разом з консервами і крупами. Звістка про спасіння і надію в Христі є скарбом, який можна прийняти тільки добровільно.
Бог нам нічого не винен, але Він поряд з нами в найскрутніший момент нашого життя. Господь неосяжний для нашого розуму, але Він готовий вислухати нас, навіть якщо ми задаємо Йому незручні питання чи сумніваємося в Ньому. Він дозволяє нам виговоритися і очиститися через молитву, щоб після цього доторкнутися до нас лагідно і зцілити нас. Це не означає цілковитого забуття та безпам’ятства. Проте, це означає отримання сили, щоб жити далі і триматися надії, якої сповнене Євангеліє.
Єпископ Павло Шварц, 28.05.2023