Текст для проповіді: “І я, брати, коли прийшов до вас, не прийшов звіщати вам Божу таємницю вишуканими словами й мудрістю, бо я вважав за правильне не знати серед вас нічого, крім Ісуса Христа, і то розп’ятого. Тож перебував я серед вас у немочі, в страху і у великому трепеті; і моє слово, і моя проповідь – не в переконливих словах мудрості, але в проявах Духа та сили, щоб ваша віра була не через людську мудрість, а через Божу силу. Ми говоримо про мудрість досконалих, а не про мудрість цього віку чи правителів цього віку, які минають. Але ми говоримо про Божу премудрість, заховану в таємниці, яку відкрив Бог перед віками для нашої слави; її ніхто з правителів цього віку не пізнав, бо коли б пізнали, то не розіп’яли би Господа слави. Але, як написано: Чого око не бачило й вухо не чуло і що на серце людині не приходило, – те приготував Бог тим, які люблять Його! Нам це Бог відкрив через [Свого] Духа, бо Дух досліджує все, навіть глибини Божі. Бо хто з людей знає те, що є в людині, крім духа людини, який живе в ній? Так само й Божого ніхто не пізнав, хіба тільки Дух Божий. Ми ж одержали не духа світу, але Духа, Який від Бога, щоби знати те, що дароване нам Богом; про що й говоримо не вченими слонами людської мудрості, але навченими [Святим] Духом, порівнюючи духовне з Духовним. Адже душевна людина не приймає того, що від Божого Духа, бо для неї це безумство й вона не може цього зрозуміти, тому що це досліджується духовно. Духовна ж людина про все це судить, а її саму ніхто не судить. Бо хто пізнав розум Господа, хто повчатиме Його? Ми ж маємо розум Христа!” (1-е Коринтян 2:1-16)
Дорогі брати та сестри!
Старозавітна історія з книги Буття повертає нас до моменту змішення мов. У тексті ми читаємо, що люди хотіли збудувати “місто й вежу, вершина якої сягала б небес” (Буття 11:4). Їхнім наміром було “створити собі ім’я” (Буття 11:4), щоб їх знали, пам’ятали та пишалися ними. На Сході справді є руїни стародавніх веж – зікуратів, які мали релігійне значення. Дослідники також говорять про те, що будівельники робили написи своїх імен на камінні, намагаючись закарбувати себе в історії.
Ми можемо лише теоретично уявляти розміри вежі “вершина якої сягала б небес”. Вона, мабуть, мала стати шедевром із шедеврів. Мабуть, вежа планувалася як вершина людських досягнень та як ілюстрація її марнославства. Цей проект привернув увагу Бога. Як сказано в тексті: “зійшов ГОСПОДЬ подивитись на місто та вежу” (Буття 11:5). Наміри людей не сподобалися Богові і були неприємними Йому.
Напевно, ми запитаємо себе, як це пов’язано з П’ятдесятницею? Адже текст у книзі Дій Святих Апостолів говорить зовсім про інше. Люди багатьох мов та діалектів починають розуміти тих, хто їх мовою не володіє. Ця історія є прямою протилежністю тому, що сталося з людьми навколо Вавилонської вежі. Там люди намагалися звеличити людину, досягти небес і самого Бога. Довести здібності та велич творіння без Нього. І Бог позбавляє їх взаєморозуміння, змішуючи мови та створюючи нові. І як наслідок – подальше будівництво вежі припинено.
Тут же, під час свята П’ятдесятниці, Господь посилає Свого Духа Святого і… люди, які не розуміли один одного, знаходять порозуміння, чують і розуміють сказане. Власне, у цьому роль Святого Духа і сьогодні. Він збирає разом людей, які розмовляють різними мовами, мають різне соціальне становище, виховання, колір шкіри і… навіть багато в чому різне сповідання віри – в одне ціле, з’єднане і наповнене одним Духом. Об’єднання навколо Ісуса Христа, таким чином, є протилежністю роз’єднанню, до якого призводять людські амбіції і досягнення, неприємні Богові. Наша єдність і наше перебування в спільноті можливі лише тоді, коли центром всього є сам Господь.
Свято П’ятдесятниці часто називають святом Церкви чи навіть днем народження Церкви. Можливо, це не зовсім вірна теза, адже церква, як збори віруючих, існувала і до П’ятдесятниці. Однак у цей день церква набуває своєї головної риси – вона стає невидимою Церквою Ісуса Христа, Тілом Христовим, Головою якої є сам Ісус. Це єднання досягається Святим Духом, як Ісус і обіцяв нам, і про що ми читали минулої неділі: “Але Я істину вам кажу: краще для вас, щоб Я пішов. Бо якщо Я не піду, то Утішитель не прийде до вас” (Івана 16:7). Дух Святий діє як Всюдисущий, торкаючись сердець, запрошуючи, збираючи, творячи, супроводжуючи, благословляючи Церкву Христову в її всесвітньому масштабі. Ось це становлення Церкви в її новому значенні ми святкуємо сьогодні. І тому традиція конфірмації в нашій Церкві особливо пов’язана з цим днем. Сповідуючи свою віру, ми декларуємо свою приналежність і свою активну роль у межах земної організації з людською назвою, яка має свій сенс у рамках невидимої Церкви Христової.
Окресливши значення цього дня для всіх присутніх, ми звернемо свій погляд на сьогоднішній текст для проповіді. Вся друга глава Першого послання до Коринтян наповнена свідченнями протиставлення людської мудрості – премудрості Божій. Власне, цей конфлікт стає цілком зрозумілим на прикладі двох історій: з Вавилонською вежею та П’ятдесятницею. Результат також відомий і, сподіваюся, наповнює нас бажанням бути об’єднаними Божою премудрістю навколо Ісуса Христа дією Духа Святого. Саме Святий Дух відкриває нам “глибини Божі”, премудрість Божу. Відповідно, все, що людина говорить від імені Бога, прославляючи Бога своєю дією або ставленням, відкрито нам і даровано нам від Бога Духом Святим.
Автор послання продовжує свою думку протиставленням душевної та духовної людини. Між ними, часом, дуже важко побачити різницю. Ми любимо душевних людей. З ними зручно, цікаво. Вони добрі та чудові. Вони простягнуть руку допомоги і не залишать іншого в біді. На них можна покластися і з ними якось затишно і комфортно. Цей опис цілком підходить до опису віруючої людини. Дуже дивно, якщо віруючий є зовсім не таким. Тобто в соціальному плані, такі люди діють багато в чому однаково. І суспільство, загалом, чекає від віруючих людей саме такої поведінки. Адже, бути віруючим означає – бути святим, говорячи біблійною мовою – “блаженним”. Люди можуть скептично ставитися до віри та практики віри, але ніхто не відмовить собі в задоволенні опинитися поруч із такими душевними людьми. Усі хочуть, аби до них ставились чесно, аби вони могли отримати якісний сервіс чи продукт, бути захищеними від небезпек цього світу.
Ми також не можемо собі уявити, щоб про віруючу людину ходила недобра слава. Наприклад, що вона є злою або надто принциповою та непоступливою. Ми відразу скажемо, що в такій людині немає Божої любові. Загалом, поняття “духовний” і “душевний” є досить близькими та зрозумілими для суспільства. Проте, між ними є принципова різниця: “Адже душевна людина не приймає того, що від Божого Духа, бо для неї це безумство й вона не може цього зрозуміти, тому що це досліджується духовно”. У питаннях віри та поклоніння Богу цінності духовної і душевної людини відрізняються кардинально. Душевна, а зрештою, тілесна людина – це людина, для якої немає Бога, немає духовних цінностей, немає спасіння, немає гріхів і прощення. Це загалом гарна людина, але вона є грішником, що гине. Дар розуміння Слова Божого відкрито не кожному. Віра і надія на Бога – не заслуга розуму, а духовний дар Божий. У цьому пряма дія Святого Духа, і ми можемо лише молити про те, щоб Святий Дух дарував достатньо віри і нам, і тим, хто нам близький і дорогий.
Духовна людина, спираючись на слова Павла, може судити про все, тоді як судження про неї позбавлені будь-якого сенсу. Духовна людина – це найбільше, чого людина може досягти у своєму земному житті. Це становище того, про кого може судити лише Бог. Духовна людина має “розум Христа”, їй відкрита премудрість Божа.
З цим, дорогі брати та сестри, я й хочу нас привітати. Дух Святий зійшов не тільки на учнів, але й увійшов у Ваше життя, дарував Вам віру, зробив Вас Божими дітьми, прийняв до Церкви, народу Божого, відкрив Вам премудрість Божу і не втомлюється супроводжувати Вас щоденно у Ваших думках, словах і справах. У цьому є величезний привід для радості.
Пастор Олександр Гросс, 21.05.2023