Текст для проповіді: “І Він почав їх навчати, що Людському Синові треба буде багато постраждати, і відцураються від Нього старші, первосвященики та книжники; і вб’ють Його, але через три дні Він воскресне. І слово говорив Він відверто. А Петро відкликав Його вбік і почав перечити Йому. А Він, обернувшись і поглянувши на учнів Своїх, докірливо сказав Петрові: Іди геть від Мене, сатано, бо не думаєш про те, що Боже, а про те, що людське! І, покликавши людей та Своїх учнів, сказав їм: Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме свій хрест і йде за Мною. Адже коли хто хоче душу свою спасти, той погубить її, а хто погубить свою душу задля Мене і Євангелія, той спасе її. Бо яка користь людині, якщо придбає весь світ, але занапастить душу свою? Або що дасть людина взамін за душу свою? Бо коли хто посоромиться Мене і Моїх слів перед цим перелюбним і грішним родом, того і Син Людський посоромиться, коли прийде в славі Свого Отця з ангелами святими!” (Марка 8:31-38)
Чому апостол Петро, найближчий до Ісуса учень, саме таким чином реагує на проповідь свого Вчителя?
Ісус розповідає про те, що очікує на Нього по завершенню Його земного служіння. І Петро, як добра людина, що бажає так само добра і своєму Вчителеві, не може зрозуміти, чому Він говорить такі жахливі речі. Ісус розповідає про страждання. Каже про те, що світські та духовні лідери скоять стосовно Нього недобрі речі. Він згадує також про смерть, а закінчує розповіддю про воскресіння.
Але, на відміну від нас, для Петра звістка про воскресіння поки не є досить зрозумілою. І тому, власне, він пропускає повз вуха ці слова Ісуса. Він зрозуміє їх, подібно до решти учнів, набагато пізніше – вже коли його Вчитель воскресне. Натомість, тієї миті його слух вловлює слова “страждання” та “смерть”. Це досить неприємні слова, навіть для сприйняття сучасної людини.
Сьогодні ми маємо можливість ізолювати людей, які страждають і помирають: перевезти їх, наприклад, до спеціальної лікарні, де за ними будуть цілодобово доглядати, а ми лише – час від часу відвідувати. Або, навіть, обійтися і без відвідин, уникаючи дискомфорту від такого близького сусідства страждань та смерті. Тому досить часто, коли сучасну людину запрошують прийти на похорон, вона часто відмовляється, адже лікарня та цвинтар нагадують про те, що страждання і смерть є невід’ємною частиною життя.
Відтак, коли твій Вчитель розповідає про те, що закінчення Його шляху не буде настільки тріумфальним, як ти на те очікував, у тебе виникає бажання Його виправити, через просте бажання допомогти Йому. Можливо, ми так само, як і Петро, волали б до Нього: “Схаменись! Що Ти таке говориш?!” Це є природнім.
Мені видається вкрай імовірним, що така його реакція зумовлена саме близькими стосунками з Учителем. Доля Христа – це також і доля Петра. Відповідно, він бажає для себе кращого. Можна припустити, що він егоїстично підходить до стосунків зі своїм Вчителем.
Насправді ж, ми так само егоїстично ставимося до багатьох речей, зокрема, коли приходимо до Церкви, знаючи, що можемо там щось отримати. Мова навіть не про матеріальне. Часто в середовищі так званих “духовних” християн лунає думка, що вони йдуть до церкви, аби отримати від Бога або від людей якісь духовні блага для себе.
Натомість, почути Бога або самому принести щось від серця, аби послужити ближньому – це, радше, є рідкістю, аніж чимось звичним і зрозумілим. Тож насправді, ми не дуже й відрізняємося в цьому відношенні від апостола Петра. Ми, як і він, прагнемо уникнути страждань та смерті. Іноді ми гадаємо, що життя християнина має бути благодатним та позбавленим більшості неприємних речей. Ми відкидаємо думку про те, що воскресіння, на яке ми покладаємо надію, має відбутися без страждань та смерті.
Напевно, завдячуючи саме такому хибному розумінню воскресіння, частина протестантського світу так захоплюється ідеєю, що усіх віруючих у Нього Ісус підхопить на небеса ще до початку “великої скорботи”, про яку говорить остання книга Біблії – Об’явлення. Але звідки ж походить таке розуміння? Чому ми, християни, намагаємося саме таким чином тлумачити Боже Слово, що, начебто, тема воскресіння не має торкатися питань смерті?
Відповідно, реакція Ісуса на слова Петра є досить характерною. Він відповідає Петрові доволі різкими словами. Євангеліст Марко зазначає, що спочатку Він оглянув Своїх учнів, а потім повернувся до Петра, який, до речі, тактовно промовчав про свої сумніви в присутності учнів, а свої зауваження до слів Ісуса зробив, делікатно відвівши Його убік. Цим він виявив повагу до Вчителя, який справді був для нього надважливою Особою, яку він вважав гідною того, аби Його життя закінчилося краще, ніж Він сам про це говорить.
Та реакція Ісуса на слова Петра є різкою: “Іди геть від Мене, сатано”. І далі Він додає, чому саме: “Бо ти не думаєш про те, що Боже, а думаєш про те, що людське!” І, власне, це те, над чим варто замислитися цього тижня. Це одна з найважливіших тем. Називаючи себе віруючою людиною чи християнином, варто час від часу ставити перед собою питання про те, наскільки значну роль ця віра відіграє в моєму повсякденному житті. Не тільки під час богослужіння або зустрічей з іншими віруючими, коли ми обговорюємо якісь речі, пов’язані з Біблією чи моральними традиціями, а посеред буденних справ. Наскільки читання Божого Слова насправді є для мене корисним і допомагає виправити мою поведінку? Чи є молитва, яку я практикую (наприклад, молитва за мир), тим, у чому полягає добробут мого серця? Наскільки в розмові з іншою людиною я віддаю перевагу взаємній відкритості, з метою послужити собі та іншому?
Певне, слухаючи проповідь про такі важкі теми, як страждання і смерть, стикаючись із ними в повсякденному житті, я щоразу маю ставити перед собою питання: “Чому це викликає такий сильний страх?” або трохи більш позитивне: “Де саме я знаходжу втіху для себе, коли зустрічаюся зі стражданням і смертю?” Чи є Боже Слово, молитва або моя власна віра для мене цією втіхою? І якщо так, то чи вмію я ділитися цим з іншими людьми, які, переживаючи подібні речі, також потребують втіхи?
Ісус каже Своїм учням: “Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме свій хрест і йде за Мною. Адже коли хто хоче душу свою спасти, той погубить її, а хто погубить свою душу задля Мене і Євангелія, той спасе її”. Це досить суворі слова, які нам, може статися, не дуже й приємно слухати. Але вони є логічним продовження проповіді, що передувала суперечці з Петром. Якщо раніше Ісус говорив про неприємні речі, пов’язані зі Своєю смертю, зі Своїм стражданням, то далі Він починає розповідати про те, що ж саме означає слідування за Ним.
У християнській культурі роздуми про слідування за Христом є доволі популярною темою. Багато християн, особливо західного світу, проводять різні конференції та семінари, що вчать, як саме йти за Христом. Але те, про що говорить Ісус, напевно, є важким для розуміння і не надто легким для того, аби це практикувати.
Ісус кидає виклик Своїм слухачам. І цей виклик полягає в тому, що потрібно зректися самого себе перед тим, як почати йти за Ним. Контекст цих слів – розмова Ісуса з Петром. Можна бути послідовником Христа і водночас, думати про себе, дбаючи про власні інтереси. Ми обираємо зручну для себе церкву, яка дає змогу або відкритися, або, навпаки, лишатися закритими.
Пошук є частиною нашої природи. Але вона часто зветься егоїзмом і може завдати великої шкоди не лише нашому власному духовному життю, але й життю наших близьких, тим самим зневажаючи Бога. Міркуючи вголос про те, що нам Бог дав чи не дав, ми, непомітно для себе, відкриваємо свої бажання: а що ж саме ми хотіли би, щоб Він нам дав. Тому дуже важливо бути уважним і прислухатися до власної промови, адже часто наше ставлення до Бога схоже на ставлення до автомата, який продає каву. Ми хочемо кинути в цей автомат монету і обрати те, що нам потрібно. Ми хочемо кинути Богові відповідну молитву і отримати той результат, який є для нас корисним і подобається нам. Та хіба це так працює?! Звісно, ні. Ісус каже, що треба, насамперед, зректися самого себе, аби слідувати за Ним. Це вимога, яка стосується не тільки служителів Церкви, але й усіх християн.
У період страшного виклику, яким є війна, постійні кризи супроводжують нас щодня. Природним є в цей час думати про себе та своїх близьких. Та Боже Слово нагадує нам, що ми не повинні зневажати тих, хто потребує в цей час нашої допомоги.
Є гарна історія про християнську вірність. Вона розповідає про служіння пастора Теодора Цеклера, який протягом важкого періоду початку XX століття опікувався найбільш вразливими верствами населення Станіслава (сучасного Івано-Франківська). Він, за підтримки родини і громади, організував інституції, що дбали про сиріт, дітей з бідних сімей та усіх тих, хто потребували допомоги. Його служіння припало якраз на часи Першої Світової, війни між Польщею та ЗУНР, Польщею та більшовиками, а також кризові міжвоєнні часи. Бойові дії, які постійно переміщувалися з однієї території на іншу, вщент зруйнували й до того бідний регіон, завдавши місцевому населенню багато страждань.
Цеклер і люди, що йому допомагали, могли сконцентруватися виключно на своїх потребах і думати тільки про себе. Про те, що найкращим у тій ситуації могло би бути просто вивезти свою родину і самому виїхати до Німеччини, звідки він і приїхав. Натомість, Цеклер став прикладом християнського служіння. Прикладом того, що незважаючи на обставини, ми можемо залишатися християнами, і зобов’язані думати не тільки про себе, але також служити іншим людям.
Звісно, це не є чимось легким, тому Ісус Христос не називає це чимось приємним та радісним. Він порівнює таке життя з несенням хреста. Статус послідовника Христа накладає й відповідні обов’язки. В наш час досить багато людей хочуть мати права, але не хочуть мати зобов’язання. Біблійний текст постійно повертає нас до того, що там, де є права, є й обов’язки. Там, де є права, що випливають з нашої віри, там є зобов’язання по відношенню до Бога і до наших ближніх, яких ми не можемо залишити напризволяще, і яким зобов’язані допомагати, проповідуючи при цьому Євангеліє, як про це каже Ісус.
Звертаючись не лише до Своїх сучасників, але й до нас з вами, Ісус ставить справедливе запитання: “Бо яка користь людині, якщо придбає весь світ, але занапастить душу свою?” Звісно, жодної. “Або що дасть людина взамін за душу свою?” Насправді нічого. Ми отримуємо все лише завдяки вірі.
Як вчить наша Церква, віра не є чимось, що народжується в нас само собою або є результатом наших зусиль. Віра не є нашим власним здобутком, але Божим дарунком, який зароджується та зростає в нас через дію Святого Духа. Ми нічим не можемо допомогти власному спасінню. Все необхідне робить для нас Ісус Христос.
Але Він нагадує в досить суворий спосіб Своїм слухачам: “Бо коли хто посоромиться Мене і Моїх слів перед цим перелюбним та грішним родом, того і Син Людський посоромиться, коли прийде в славі Свого Отця з ангелами святими!” Якщо ми не беремо на себе свій хрест, тим самим ми соромимося Ісуса Христа перед іншими людьми. Якщо ми перестаємо бути тою сіллю і тим світлом, про які Господь говорив у Нагірній проповіді, то немає підстав очікувати, що Бог з радістю буде за цим спостерігати.
Звісно, якщо ми прийдемо до Бога з каяттям, то Він, що є вірним Своєму Слову, пробачить нас. І це є Доброю Звісткою для усіх тих, хто вже спіткнувся, забувши про своїх ближніх, а можливо, навіть і про Бога та Його милість. Це та Добра Звістка, до якої потрібно повертатися знов і знов, пам’ятаючи про те, що ми, як християни, покликані до служіння іншим та несення власного хреста. Нехай Господь нас у цьому благословить!
Єпископ Павло Шварц, 27.02.2022