Текст для проповіді: “Тому не залишайте вашої відваги, оскільки вона варта великої нагороди. Вам потрібна терпеливість, щоб виконати Божу волю і одержати обітницю. Адже ще трохи, дуже недовго – і прийде Той, Хто йде, – і не забариться. Праведний Мій житиме вірою, а коли відступить, то Моя душа не матиме вподобання в ньому. Ми ж не з тих, які відступають на загибель, але з тих, які вірять для спасіння душі” (Євреїв 10:35-39).
Після капітуляції Японії в Другій Світовій війні, багато її солдатів опинилися на островах Тихого океану. Більша частина їх здалася союзникам, але були й ті, хто відмовилися вірити в поразку своєї країни і продовжили опиратися зі зброєю в руках. В японській мові навіть з’явився термін для них: “занрю”, що означає: “ті, хто залишилися”. Одним із найвідоміших “занрю” був молодший лейтенант Хюро Онода, який із групою інших солдатів продовжив партизанську війну на Філіппінах, яка тривала майже 30 років. Загін Оноди нападав на чиновників, військових, поліцію та об’єкти інфраструктури. Його жертвами стали десятки людей.
Лише в 1974 році, коли колишній командир Оноди, що спеціально прибув до Філіппін, наказав йому здатися, той склав зброю. На батьківщині на нього чекала нагорода та загальна повага – як солдата, який зберіг вірність присязі. Приклад Оноди та інших “занрю” – яскравий зразок вірності своєму обов’язку та своїй країні. Але також це і приклад того, що вірність може набувати параноїдальних і нездорових форм, якщо спрямована не на той об’єкт.
Віра і вірність – позначаються одним і тим же словом у Новому Завіті. Часто неможливо, та й не потрібно, робити поділ між цими поняттями, адже вони чудово доповнюють одне одного. Справжня віра проявляється в справах, коли, незважаючи на всі випробування, ми не зрікаємось і продовжуємо виконувати покладену на нас місію.
Автор Послання до євреїв пише до громади, яка пережила гоніння та утиски. Він нагадує їм: “Тож згадуйте минулі дні, коли ви, просвітившись, витерпіли великий подвиг страждань: або будучи виставленими на посміховисько та знущання, або ж як спільники тих, які опинилися в такому становищі. Адже ви терпіли разом із в’язнями, з радістю приймали розграбування вашого майна, знаючи, що маєте для себе краще і вічне майно [на небі]” (Євреїв 10:32-34).
Публічна ганьба, фізичні страждання та матеріальні поневіряння – це те, що багатьох відштовхнуло і продовжує відштовхувати від віри. Учень Христа, якщо він серйозно ставиться до своїх переконань, завжди ризикує. Навіть у вільній демократичній державі ми можемо стати об’єктом глузувань, відчувати незручність через відмову брати участь у корупційних та злочинних схемах та інших аморальних діях, які стали частиною повсякденного життя. А в авторитарних суспільствах питання стоїть ще жорсткіше. Нелояльність до влади може призвести до цілком реальних тюремних термінів та інших покарань.
Пережиті разом випробування мають також і інший ефект. Громада гуртується разом і отримує відчуття вірності обраному шляху. Спільний досвід зміцнює зв’язки між віруючими, почуття солідарності та взаємної підтримки. Але, коли важкий період закінчується, а справедливість не відновлена, кривдники не покарані і обіцяна нагорода за страждання так і не отримана – за емоційним піднесенням слідує розчарування.
Громада, до якої автор звертається в посланні до Євреїв, якраз перебувала в такому стані. Віруючі чекали на швидке пришестя Христа, Який встановить на землі Царство добра і справедливості, та щедро винагородить їх за перенесені страждання. Але минав час, переслідування тимчасово припинилися, а очікуваного приходу Месії не сталося. І це випробування для віри, яке не всі витримали. Багато віруючих розчарувалися та відійшли від Церкви. Щоб підбадьорити тих, хто переживає це розчарування, написано послання до Євреїв.
Автор пише: “Тому не залишайте вашої відваги, оскільки вона варта великої нагороди”. Він нагадує, що всі віруючі в Ісуса матимуть свою нагороду за вірність. У житті християнина є місце стражданням, але ми живемо не заради них. Ми очікуємо на Боже Царство, засноване на любові та милосерді, Царство життя і добробуту, де ніхто не буде страждати і потребувати. Автор закликає триматися цієї надії.
“Вам потрібна терпеливість, щоб виконати Божу волю і одержати обітницю”. Терпіння не входить до списку чеснот сучасного суспільства, але без нього не може бути справжньої наполегливості. “Тут і зараз!” – це гасло неоліберального капіталізму, хоча актуальним воно було за всіх часів. Вкладатися в те, що може принести, а може й не принести плоди через роки або навіть десятиліття, багатьма вважається невиправданим ризиком. Краще витратити час та ресурси на те, що швидко дає результат. Саме слово “терпіти” має негативні конотації, пов’язані з безвольністю та слабкістю.
Православний священик Олександр Мень свого часу писав: “Терпіння це зовсім не стан худоби, яка все терпить. Це не приниження людини, зовсім ні. Це не компроміс зі злом – у жодному разі. Терпіння – це вміння зберігати незворушність духу за тих обставин, які цій незворушності перешкоджають. Терпіння – це вміння йти до мети, коли зустрічаються на шляху різні перепони. Терпіння – це вміння зберігати радісний дух, коли надто багато смутку. Терпіння є перемога і подолання, терпіння є формою мужності – ось що таке справжнє терпіння”. На цьому будується та наполегливість, про яку пише автор Послання.
Бо “ще трохи, дуже недовго – і прийде Той, Хто йде, – і не забариться”. Чи варто нам чекати близького пришестя Христа, як перші християни? Періодично з’являються різні провісники, які, на підставі біблійних пророцтв, намагаються обчислити, коли повернеться Христос. Відомий американський проповідник Гарольд Кемпінг називав дві дати другого пришестя: 1994 і 2011 роки. Американський сайт “Розпечатані світові новини” (Unsealed World News) передбачає Його повернення в 2024-му. Чи станеться воно? Люди, які втомилися від зла і несправедливості в цьому світі, хапаються за цю соломинку, сподіваючись, що Ісус вирішить їхні проблеми і винагородить за вірність. Але щоразу виявляються розчарованими, коли Він не приходить у вказану дату.
З іншого боку, невіра в те, що це станеться, позбавляє віруючих ціннісних орієнтирів і знецінює саму ідею християнства – що Бог хоче повернути світ до його первісного стану, очистити від гріха та зла. Очікування швидкого Другого Пришестя є важливою частиною євангельської віри. Але якщо ми знімаємо з себе відповідальність за те, що відбувається у світі, і бажаємо лише його швидкого кінця, то ми стоїмо не на тому фундаменті. Нам треба навчатися жити так, немов Ісус може прийти сьогодні, але й плануючи своє майбутнє. Мартіну Лютеру приписують цитату: “Якби я дізнався, що завтра настане кінець світу, то сьогодні обов’язково посадив би яблуню”. Це дуже хороша ілюстрація євангельського підходу, де очікування Нового світу полягає на практиці у виконанні свого обов’язку перед людьми.
“Праведний Мій житиме вірою, а коли відступить, то Моя душа не матиме вподобання в ньому”. Ми ж належимо не до тих, хто відступає, на свою загибель, а до тих, хто має віру, на спасіння душі. Автор проводить чітку грань між тими, хто залишається вірним, і тими, хто вагається, і, як наслідок, відмовляється йти шляхом вічного життя. Хотілося би з чистим сумлінням застосувати ці слова до себе. Але, якщо будемо чесними самі з собою, то, швидше за все, більшу частину життя ми балансуємо між вірністю та відступництвом. Сумніви приходять у наше життя з випробуваннями та розчаруваннями. Ми аж ніяк не схожі на тих японських солдатів, які багато років фанатично та самовіддано виконували свій обов’язок. Наполегливість – не та чеснота, в якій ми маємо постійний успіх.
Тому автор послання до Євреїв закликає: “Непохитно тримаймося визнання надії, адже вірний Той, Хто обіцяв” (Євреям 10:23). Ми можемо сподіватися на Божі обітниці не тому, що ми якісь особливо вірні та посвячені люди, а тому, що Він Сам виявив вірність Своїм обіцянкам, коли втілився, прийняв на Себе гріхи всього людства, помер за них і воскрес із мертвих. Ми маємо живе свідчення Божого Слова, яке торкнулося кожного і зародило віру в наших серцях. Саме вірність Бога кожному з нас, Своєму народу та всьому людству – це те, що може дати кожному надію на те, що можливий інший світ. І заради нього варто терпіти і зберігати вірність, тримаючись разом і підтримуючи один одного в християнській громаді.
Диякон Олександр Жакун, 24.09.2023