Біль – це несподіваний знак «стоп» на шляху людського буття. Він змушує зупинитися і замислитися. Та навіть попри всю свою упередженість жодна людина не може пояснити причини страждань. Мінімум, на який ми спроможні, це припущення, що ці причини приховані в розумі Творця. Отже, ми занадто обмежені, щоб зрозуміти їх. Для відомого богослова Карла Ранера «незбагненність болю є частиною незбагненности Бога».
Для тих, хто вважає всесвіт породженням випадку, біль є природним дефектом, своєрідним програмним вірусом. Навіть єзуїт і натураліст Тейяр де Шарден вважає, що біль є обов’язковим субпродуктом еволюції.
Багато богословів стверджує, що біль не можна зрозуміти: його треба долати. Отже, жодна теоретична відповідь нам не допоможе. Це зауваження потрібно сприйняти серйозно, але людина, яка потерпає від болю, все одно прагне зрозуміти все. Нехотячи людина, яка страждає, починає запитувати: «Чому це трапилося? Чому саме зі мною? Який сенс цього всього?». Саме досвід болю змушує нас шукати причини того, що з нами відбувається.
Отож першим плодом болю є саме те, що людина вимушена поставити все під знак питання.
Велика спокуса
На перший погляд біль здається результатом людської схильности до негативізму. Це бачать усі: люди витрачають цілий день на те, щоб завдати один одному шкоди. Проте існує біль, який зумовлений не свобідною волею людини, а самим всесвітнім порядком. Цунамі та землетруси не викликані свободою людини, адже вони народжуються в серці планети. Природні катаклізми демонструють, що світ не такий вже й привітний і гармонійний. Це – світ, в якому панує хаос, в якому відбувається багато непередбачуваного, а деколи в ньому спостерігається навіть манія руйнування. Світ не такий уже й прекрасний і добрий. Він має в собі і щось жорстоке.
Однак Святе Письмо запевняє нас, що створений Богом світ є добрий.
Є лише одне пояснення: Бог прагнув створити не довершений продукт, а світ, сплетений з безмежних можливостей. Він сказав людині: «Я почав, а тепер ти продовжуй», і дав нам потрібні для цього розум і здібності, особливо творчий підхід, адже Він створив людину «схожою на Себе».
Богові були потрібні не маріонетки, а вільні та розумні створіння, тому й дав їм розум, щоб вони змогли відкрити всі можливості, приховані в чудовому світі. Бог дав людині навіть ключі життя. Якби людина насправді цього хотіла, то вже давно б перемогла всі хвороби, навіть генетичні, захистилася від землетрусів і подолала бідність.
Утім людина цього не робить.
Це – таємниця свободи: великий ризик Бога. Вільна, розумна і відповідальна особа може збунтуватися проти Нього і викинути Його геть зі свого життя. У біблійній розповіді Адам і Єва прагнуть пізнати добро і зло. Вони задовольнили своє бажання. Спокусник дотепер посміхається, прихований у тіні.
Іван Карамазов у романі Достоєвського «Брати Карамазови» відмовляється приймати світ, створений Богом. Для нього як людини ціна за страждання, якими охоплений світ, є зависокою: «Мій гаманець не дозволяє мені заплатити таку високу ціну за вхід. Тому я покваплюся повернути квиток. Не Бога я не приймаю, Альошо, а тільки квиток повертаю Йому якнайбільш увічливо».
Саме тому, що йдеться про щось надзвичайно важливе для нас, коли біль стукає в двері, всі звертають погляд на Бога. Для невіруючих біль є несправедливістю й абсурдом. Для учнів Христа біль може стати великою спокусою, яка віддаляє від Бога, або ж складним підйомом, який наближає до Нього.
Насправді ж будь-яку перспективу може змінити образ Бога, який ми склали для себе. Правильним питанням було б: «А про якого Бога ми говоримо?».
Люди схильні до страшної плутанини, коли йдеться про Бога. Є «Бог», винайдений людьми, великими античними мислителями, філософами і вченими всіх часів, і є «Бог» Святого Письма. Вони абсолютно різні. Ісус прийшов саме для того, щоб ми пізнали правдивого єдиного Бога. І це була одна несподіванка за іншою.
Він мовчить?
З такого погляду християни мали б бути привілейованими особами. Бог зійшов на землю і заговорив. Тобто Він мав чітко пояснити секрет людських страждань. Натомість…
Ісус Христос не помер спокійно. Його агонія в Оливному саду зрошується сльозами. Йому страшно, «і піт Його став, немов каплі крови, що спливали на землю…» (Лк. 22:44).
Він благає: «Нехай обмине ця чаша Мене». І помирає на хресті з криком: «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?…» (Мт. 27:46).
З нашим болючим запитанням про причини страждань ми опинилися в чудовому товаристві. Адже, як і Христос, той, хто страждає, голосно кричить: «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?…»
Якось у 1936 році Альбер Камю, який подорожував разом з другом по Алжиру, став свідком жахливої сцени: один хлопчина-мусульманин, жорстоко збитий автобусом, лежав на асфальті без ознак життя.
Звернувшись до друга і вказуючи на небо, Камю просто сказав: «Як бачиш, Він мовчить».
«Він» – це вочевидь Бог, Який перед обличчям невинних страждань мовчав і не втручався, ніби ця трагедія Його не цікавила.
Однак Бог відповів. Він відповів Христові воскресінням. У цьому Він не приховав Свого обличчя, а широко розкрив двері Слави. Воскресіння Ісуса є екзистенціяльною відповіддю Бога на питання «чому?» на хресті.
В одному ми точно можемо бути впевнені: Бог відповідає і на наші запитання. Наш хресний шлях також завершується в Славі.
*
«Тимчасове місце перебування. Я гадаю, що немає кращого визначення хреста: твого і мого, а не тільки Христового.
Сміливіше! Твій хрест, навіть якщо триватиме ціле твоє життя, завжди тимчасовий. Навіть Євангеліє просить нас зважати на тимчасовість хреста. Є неймовірні слова, які підсумовують трагедію створіння в момент смерти Христа: “А від години шостої аж до години дев’ятої темрява сталась по цілій землі!”.
Можливо, це – найбільш пасмурні слова в цілому Святому Письмі. Для мене ж вони – одні з найяскравіших. Саме через ці рамки часу, які обмежують, як дві непрохідні стіни, – це час, коли темрява може огорнути землю.
З шостої до дев’ятої. Лише тоді дозволено зупинитися на Голгофі! Поза цим графіком паркування абсолютно заборонене, всі хрести примусово забирають. Більш довге перебування навіть Бог вважатиме зловживанням.
Сміливіше! Бракує лише кілька хвилин до дев’ятої! Незабаром темрява поступиться світлу, земля відновить свої початкові барви, а сонце Воскресіння виступить із-за зникаючих хмар» (Тоніно Белло, єпископ).