Без людей, «що душі свої віддали за Ім’я Господа нашого Ісуса Христа» (Дії 15:26), Євангеліє, можливо, стало б неплідним вже на самому початку. Воно натомість біжить «гарними ногами» тих, хто його голосить (див. Рим. 10:15)[1]. Первісне християнство дало низку визначних осіб – проповідників, засновників, провідників, свідків-мучеників. Про деяких з них нам відомо більше, про деяких менше: більша частина документації, що стосується перших християн, залежить від різних факторів, але існує теж багато анонімних християн, роль яких була не менш визначна, і саме з них маємо намір почати. Потрібно однак пригадати, що визначення «апостол» зазнає обмеження значення, йдучи від первісного загального окреслення проповідника Євангелія (див. 1Кор. 15:7б) до означення сакрального числа «12» (див. Лк. 6:13; Дії 1:2,26).
Анонімні апостоли
Цікаво згадати тих із дванадцятьох, про апостольське післанництво яких не знаємо нічого. Імена Андрія, Пилипа, Хоми, Варфоломія, Матвія, Якова Алфея, Юди, сина Якова (Тадея) і Симона «Зилота» цілком зникають з євангельських розповідей (крім звичайного списку в Дії 1:13)[2]; те саме можна сказати і про Маттія, що замінив Юду Іскаріотського (див. Дії 1:15-26). Чи це означає, що вони залишилися бездіяльними, що закрилися у своєму приватному житті, з якого у свій час Ісус їх вирвав? Напевно, що ні, коли зважити хоч би на скупі згадки про «12» (Дії 6:2; 1Кор. 15:5; див. також Об. 21:14). Однак про їхню апостольську працю не знаємо нічого. Відомі лише імена[3].
Існує натомість багато християн, імен яких не знаємо, але які відіграли вирішальну роль у заснуванні деяких Церков. Це можна сказати про «деяких мужів з Кіпру та з Кірінеї» (Дії 11:20), які в Антіохії Сирійській почали проповідувати поганам. Те саме можна сказати і про неясні початки Церкви в Дамаску і навіть Церкви в Римі, як також про Єгипетську Церкву. Саме ці анонімні, але численні апостоли гідні великої уваги: вони свідчать, що Євангеліє потребує покірних служителів.
Петро
Петрові (по-арамійськи Kêphā’), званому скоріше Симеон (по-грецьки Симон), галеянину з Віфсаїди (див. Ів. 1:44), у первісній Церкві визнано особливу роль, яку дав йому Ісус (хоча це не означало якесь першенство, якого згодом буде надано деяким єпископам-патріярхам, а передусім римському єпископові). Будучи одним із перших свідків появи Воскреслого (див. Лк. 24:34; 1Кор. 15:5). після вознесіння Господнього, за Лукою, Петро мав вирішальне слово в заміні Юди Іскаріотського (див. Дії 1:15нн), у поясненні подій П’ятдесятниці (див. Дії 2:14нн) і загалом у житті першої Єрусалимської Церкви (див. Дії 3-5), з розширенням своєї діяльності в Самарії (див. Дії 8:14нн) і в побережних містах Лідді та Йоппії (див. Дії 9:32-42). Лука приписує йому теж першенство в ініціятиві охрещення перших християн, Корнилія і його сім’ї, у Кесарії.
Ув’язнений в Єрусалимі під час короткого царювання Ірода Агріппи (41-44 рр.; див. Дії 12:3нн), Лука розповідає нам, що після чудесного визволення він «до іншого місця пішов» (Дії 12:17), ймовірно, задля безпеки. Далі бачимо його на так званому Єрусалимському соборі в 48-49 рр. (?), де Лука допомагає досягти компромісу (див. Дії 15:7нн). Крім Антіохії (див. Гал. 2:11-14), Лука напевно був відомий не лише в Галії (див. Гал. 2:7-8) і Коринті (див. 1Кор. 1:12; 3:22; 9:5: натяк на його ув’язнення; 15:5), але також серед Церков північно-західної Анатолії (див. 1Пет 1:1), якщо не згадувати Церкви, що перебувають поза редакцією чотирьох Євангелій.
Його прихід у Рим (ймовірно, після того, як Павло вже написав своє Послання до римлян) і його мучеництво (очевидно, у зв’язку з пожежею, що виникла в Римі в 64 р.) базується на пізніших інформаціях (див. 1 Климентія 5, 4; Діяння Петра; Іриней і т. д.). Щодо двох канонічних послань, які несуть його ім’я, їх годі вважати автентичними, оскільки їх створено після його смерти.
Учень, якого Ісус любив
У четвертому Євангелії багато разів згадується постать улюбленого учня Ісуса (див. Ів. 13:23; 18:15; 19:26,35; 20:2-8; 21:7,20,23,24). Авторитет його свідчення перед Церквою, яка себе пізнавала в ньому, мав бути дуже великий (див. Ів. 21:24); він напевно перебрав функцію ініціятора і гаранта передання, про що свідчить четверте Євангеліє (див. також 1Ів.). В інших синоптичних Євангеліях немає подібного посилання, як це є в Івана. Його традиційне ототожнення з апостолом Іваном, сином Зеведея, сьогодні дискусійне. Якщо вважати його таки історичною постаттю, напротивагу тим, що бачать у ньому тип ідеального учня, то однак залишають різні гіпотези: його ототожнюють то з Никодимом, то з Лазарем, то з Марком-Іваном, то з пресвітером (див. Ів. 2-3), від колишнього послідовника Івана Христителя до анонімною учня з Єрусалиму. Попри те, що ми не знаємо його історичного шляху (крім того, що про нього пише Євсевій, Hist. Ессl. [= Н. Е.], IІІ, 1, 1-18, 1-2; 20, 9; 23; 24, 11; 28, 6; 31, 2, ототожнюючи його з апостолом), він виконував першорядну роль стосовно великої частини первісного християнства, тобто так званих Іванівських Церков.
Яків, брат Господній
Потрібно відрізняти Якова, брата Господнього, від двох інших Яковів, членів колегії дванадцятьох і менш важливих в історії першого християнства[4]. Окреслення «браг Господній» трапляється в Посланні до Галатів (Гал. 1:19) і спирається на відповідні згадки у Євангеліях (Мт. 13:55; Мр. 6:3). Після недовір’я в стосунку до Ісуса, що передають уже цитовані фрагменти з Матвія і Марка (див. також Ів. 7:5; Мр. 3:21,31,35), він відіграє все визначнішу роль у житті первісного християнства, ставши головою Єрусалимської церкви після відходу Петра (див. Дії 12:17; Євсевій, Н. Е., 1,2). З ним не раз зустрічався Павло, зокрема на так званому Єрусалимському соборі, де Яків відіграв визначну роль (див. Гал. 1:19; 2:9; Дії 19:13нн), і під час своєї останньої місіонерської подорожі (див. Дії 21:18нн). Ймовірно, Яків був одружений (див. 1Кор. 9:5). Його позитивно оцінювали юдеї через аскетизм і вірність законові. Яків був укаменований у 62 р. (див. Йосип Флавій, Ant, 20, 200; Єгизип у Євсевій, Н. Е., ІІ, 23). Його авторству приписували анонімне послання (подібно як інше послання приписувано його братові Юді). Він був найбільшим представником юдео-християнства, яке намагалося поєднувати віру в месіянство Ісуса з дотриманням Тори.
Степан
Незважаючи на те, що його ім’я віднаходимо лише в Діях (див. Дії 6:5,8,9; 7:55,59; 11:19; 22:20), а його діяльність, доволі коротка в часі, пов’язана лише з Єрусалимською церквою, він є важливим свідком первісного християнства. Вихований юдео-еллінською культурою (можливо, під впливом також єрусалимського громадянства), він залишився в історії не лише як перший мученик за віру, але як той, хто започаткував нову герменевтику Євангелія, яка найбільш яскраво виявиться в павлізмі. Її центральним пунктом стала позиція щодо храму і закону Мойсея (див. Дії 6:11-14), яка відрізнялась від юдео-християнського підходу, що навіть викликало переслідування з боку юдейських авторитетів (Дії 8:1).
[1] Грецьке слово hôraîs не означає лише “гарний”, але “корисний, вчасний, той, що приходить у добрий час”
[2] Вони стануть предметом апокрифічних Діянь, але лише починаючи з IV ст. (окрім Діянь Хоми з III ст.).
[3] Те саме можна б сказати про товаришів Степана, тобто Пилипа, Прохора, Никанора, Тимона, Пармена, Миколи (див. Дії 6:5): за єдиним винятком Пилипа (див. Дії 8:5-40; 21:8), про всіх інших забуто.
[4] Один з них – це Яків (Старший), син Зеведея і брат Івана, вбитий в Єрусалимі Іродом Агріппою між 41 і 44 рр. (див. Дії 12:2). Інший – це Яків (Молодший), син Алфея, якого знаємо лише ім’я зі списку дванадцятьох (див. Дії 1:13).