«Я зроблю тебе мудрим, і буду навчати тебе у дорозі, якою ти будеш ходити, Я дам тобі раду, Моє око вважає на тебе!» (Пс. 31:8).
Звичайно ж, не кожне прохання, яке нам адресує инша особа, повинно розглядатися як Божий поклик. Деякі прохання можуть бути недобрими чи незаконними, і ми цілковито маємо право (а иноді й обов’язок) ухилитися від них.
Проте дуже часто трапляється, що те чи инше прохання є посередником Божого поклику, запрошенням робити поступ, любити більше. Як добре, що иноді инші підштовхують нас і не дають замкнутися в нашій обмеженості! Їхні потреби і їхні прохання (німі чи очевидні…) часто передають Божий поклик, на який ми повинні відповісти.
Тут важко бути точним, бо не можна запропонувати єдині критерії, які були б прийнятними для різних ситуацій.
Инколи ми можемо закритися від очікувань инших через страх, лінощі чи егоїзм і позбавити себе, таким чином, гарних нагод зростати і жити активніше. Слід бути свідомим того, що людина взагалі не може реалізувати себе, не будуючи зв’язки, не маючи зобов’язань, не єднаючись з иншими, не входячи в певну вірність. Ця вірність иноді може дорого коштувати, але вона – єдиний шлях, який дозволяє людині врятуватися від егоцентризму. Належить голосно стверджувати це в суспільстві, де панівним віруванням є те, що будь-який зв’язок (подружній зв’язок, наприклад) замикає і позбавляє свободи. Оскільки це не так: зв’язок вірности, коли він справжній, є спасенням свободи[1].
Трапляється також инша крайність: бути надто залежним від очікувань та прохань иншого. З психологічних причин (потреба у визнанні чи схваленні, афективний інтерес, страх…) або через неправильне тлумачення християнської любови инколи ми можемо вважати себе зобов’язаними казати «так» усьому і всім, робити приємне всім з ранку до вечора в спосіб, який, врешті, нищить особистість, заперечує власні потреби і викликає радше гіркоту, аніж радість любити. Насправді, щасливими ми можемо бути лише тоді, коли даруємо себе, але за умови, що дар є справжнім: вільним, свідомо обраним, безкорисливим – таким, що живиться раніше отриманою повнотою. Розгляньмо детальніше це делікатне питання.
Двозначність дарування себе
Справжнє щастя існує лише в даруванні себе з любови. «Блаженніше давати, ніж брати!», – каже Ісус в одному зі Своїх не багатьох слів, що були передані поза Євангеліями (Дії 20:35). Ми всі досвідчили це: добре й необхідно отримувати любов. Але, зрештою, любов, яка переповнює нас, яка робить нас щасливими, не є стільки любов’ю, яку ми отримуємо, скільки Любов’ю, яку ми даємо. Це – обіцянка Євангелія: «Але, як справляєш гостину, клич убогих, калік, кривих та сліпих, і будеш блаженний, бо не мають вони чим віддати тобі» (Лк. 14:13-14).
Ми зауважили також, що питання дарування себе не завжди є простим на практиці. Існують люди, які дають себе великодушно, але це не приносить плодів щастя, обіцяних Євангелієм. Иноді вони доходять до гіркоти, виснаження, розчарувань, забуття власних потреб і навіть певного заперечення самих себе. Усім нам доводилося зустрічати людину, яка би впродовж довгого часу була послужливою і великодушною, але, врешті, вибухала б злістю, кажучи: «З мене досить бути служницею усім: виконувати роботу завжди доводиться мені, ніхто цього не помічає і навіть не завдає собі клопоту подякувати мені!»
Дарування себе має негативні наслідки, коли воно не є вибраним чи здійсненим у справжній свободі або ж коли воно не мотивується безкорисливою любов’ю. Инколи, переважно несвідомо, ми віддаємо себе з певного примусу: зі страху сказати «ні» або не бути прийнятими иншими, через почуттєву залежність, через певний волюнтаристський обов’язок чи прагнення досконалости, які ми накинули собі з гордости або ж через відчуття заборгованости. Трапляється також, що в нас існує певна психологічна тенденція почувати себе змушеними постійно робити усім приємність чи займати позицію рятівника. Иноді навіть видима великодушність живиться злістю, потребою повчати инших. Існує також великодушність, яка є розрахунком, несвідомим шантажем: я віддаю себе, але задля того, щоб отримати натомість схвалення чи почуттєві винагороди, морально підтримати свою ідентичність тощо. Необхідно усвідомити брак власної свободи і недосконалі мотивації, щоб поступово звільнитися від них. Лише тоді дарування себе стане джерелом справжнього щастя, бо воно буде вільним і безкорисливим.
[1] Див. стосовно подружнього обов’язку чудову книжку: Xavier Lacroix, De chair et de Parole, fonder la famille, (3 плоті та слова засновувати сім’ю), Bayard, 2007, зокрема розділ 3 Чому варто старіти разом?