Щоб дарування себе було джерелом радости, існує ще одна умова, яку нам важче усвідомити: знайти правильне поєднання між «давати» й «отримувати». Зрозуміло, що якщо ми постійно даємо, ніколи не отримуючи, то рано чи пізно наступає розчарування, про що йшлося вище. Ми обов’язково потребуємо винагороди, заохочень, моментів задоволення і щастя.
Це не означає, що потрібно впадати в жадібні та нетерплячі пошуки цих винагород: тисяча задоволень не складе щастя. Прагнути досягти будь-якою ціною чуттєвих задоволень є найпевнішим способом зробити себе нещасним. Не потрібно також вдаватися до обачливих розрахунків: я дам лише тоді, коли спершу добре перевірю, що достатньо отримаю. Тоді ми ризикуємо замкнути себе в страхах та людських мірах перестороги і забути, що ми не можемо дати більше, аніж маємо. Бо часто саме в акті давання ми отримуємо. Тільки кидаючи сіті, ми витягуємо їх повними риби. Як у риболовлі, про яку йдеться у Євангелії. Иноді, саме погодившись через Божий поклик взятися за певну справу, яка перевищує наші сили, ми отримуємо більше благодаті, якої не мали до того.
Правомірно не хотіти дарувати себе, коли це вимушено і веде до розчарування. Але можна впасти в иншу крайність. Немає жодного журналу, який би сьогодні не казав вам: «Піклуйтеся про себе, зробіть собі приємність, знайдіть час для себе» тощо. У цих рекомендаціях є беззаперечна частина правди: дехто не зважає на особисті потреби. Але якщо їх застосовувати надто однобоко, то ми ризикуємо замкнутися в обмеженому житті: захищати себе від будь-якої крайности, чітко розмірювати свій час і свою втому, щоб не зробити забагато, і, врешті, цікавитися лише собою і власним добробутом.
Мені видається, що правильне поєднання «давати» й «отримувати» не полягає в точному дотриманні рівноваги між тим, що я даю иншим, і тим, що до мене повертається (щоб отримати дві рівні колонки у своїй духовній бухгалтерії). Воно не полягає також у визначенні того, чи маю я все, що мені потрібно, перш ніж ризикнути зробити найменший акт щедрости. Натомість це поєднання виражене дещо таємничою фразою Євангелія: «А як ти чиниш милостиню, хай не знатиме ліва рука твоя, що робить правиця твоя, щоб таємна була твоя милостиня, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Мт. 6:3-4).
Ось євангельський парадокс: святе поєднання між «давати» й «отримувати», між правою рукою і лівою рукою означає не робити спеціально жодного поєднання, а покладатися на нашого Отця!
Смисл цих слів, на мою думку, полягає в такому: звичайно ж, існує глибокий і невідворотний зв’язок між «давати» й «отримувати», але людині не слід бажати керувати ним чи програмувати його. Турботу про врівноваження речей треба залишити нашому Небесному Отцеві, який знає, чого ми потребуємо. Що стосується людини, то вона повинна давати, не переймаючись, чи вона щось отримає натомість чи ні. Але також треба навчитися отримувати з простотою та свободою, не запитуючи себе, чи заслужив, чи ні те, що отримуєш, не досліджуючи, чи гідний цього, чи ні, і не турбуючись про те, як зможеш віддати те, що отримав, або поділитися ним. Потрібно, якщо можна так сказати, давати, щоб давати, й отримувати, щоб отримувати, не турбуючись про зв’язок між цим, який належить Богові, бо йде він від незбагненної таємниці та парадоксу любови. Навчитися любити означає навчитися безкорисливо давати і безкорисливо отримувати у «святому незнанні» про зв’язок між двома позиціями. Незнанні, яке захищає нас від усякого страху перед тим, що чогось бракуватиме, захищає від розрахунку, дозволяє зберегти логіку безкорисливости, яка властива любові.
Навчитися любити означає також поступово відкрити, що найбільш фундаментальною і, парадоксально, найскладнішою духовною позицією є готовність отримувати. Найбільш фундаментальною тому, що саме Бог полюбив нас першим. Найскладнішою тому, що вона передбачає велику довіру і велику смиренність. Вище я зазначав, що щасливими почуватимемося лише тоді, коли вмітимемо безкорисливо давати, але тепер я стверджую ще одну не менш важливу річ: безкорисливо давати зможемо лише тоді, коли навчимося безкорисливо приймати, дозволяти безкорисливо любити себе у своїй слабкості і своїй убогості.
Отже, мій висновок є таким. Правильна позиція щодо «давати-отримувати» полягає в тому, щоб практикувати стосовно Бога та иншого щедрість без обмежень і без розрахунку, водночас дбаючи, щоб наше життя характеризувалося тим, що я назву сприйнятливістю, яка робить нас довірливими до Божої любови, відкритими до Його дії, до Його дарів, до Його діла внутрішнього умиротворення та постійного оновлення наших сил. У цьому полягає один із секретів духовного життя. Життя може бути відданим, лише якщо в глибині воно є отриманим. Отже, йдеться про те, щоб зайняти більш сприйнятливу позицію стосовно життя. Синівську позицію, якою була позиція Ісуса, котрий давав Себе натовпам удень і вночі, отримував себе від Свого Отця в молитві. Не будьмо людьми, які планують і контролюють своє життя, а будьмо дітьми, які з простотою та відкритістю, зі синівською довірою та вдячністю отримують усе день за днем з рук Небесного Отця, який годує птахів у небі й одягає в трави поля. Звичайно, ми повинні активно і з відповідальністю тримати своє життя в руках, водночас зберігаючи у своєму серці основу синівської позиції. Усе духовне життя є навчанням суті взаємозв’язків, иншими словами, навчанням сприйнятливости. Справжню причину нашого виснаження безперечно слід шукати в браку внутрішньої сприйнятливости. Навіть посеред занять, які забирають багато часу, потрібно завжди зберігати духовну сприйнятливість як основну позицію. Їй навчаються поступово, в еволюції, яка ніколи не завершується. Вона не є нічим иншим, як убогістю духу, про що сказано у Євангелії в блаженствах (див. Мт. 5:3). Вона складається з певної кількости позицій, про які я говорив у цій книжці, зокрема наприкінці розділу IV: постійна молитва, вдячність, прийняття всього, що трапляється з нами, послух, гнучкість і відсторонення, здатність пережити цю мить. Найфундаментальнішими є довіра (відкритість, головним чином) і смиренність. Горда людина не здатна отримувати: вона стверджує, що все знаходить у собі. Отримувати, певною мірою, означає зайняти позицію нижчости, чого не терпить гордість. Смиренна людина, натомість, вміє зайняти позицію прийняття.
Треба давати, знаходячи своє джерело в Бозі, а не в собі. Наш недолік полягає в тому, що ми хочемо давати, але доволі часто відповідно до своїх власних уявлень та критеріїв, своєї мудрости та сил. А тому ми закриваємося для дарування Бога і дуже скоро втомлюємося в даруванні себе. Тоді як Святе Письмо дає нам таку обіцянку: «І помучаться хлопці й потомляться, і юнаки спотикнутись спіткнуться, а ті, хто надію складає на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли, будуть бігати і не потомляться, будуть ходити і не помучаться!» (Іс. 40:30-31).