Про покору, піст і спокусу

Про три чесноти

Вірити – означає поставити Бога на перше місце у своєму житті, усвідомити, що все, чим ми володіємо, ми отримали від Бога, і що головне наше завдання полягає у виконанні Його волі. Вірити – це значить у всьому впізнавати Бога й Боже, розуміти, що все, що діється довкола, є не випадковістю, а прямим наслідком Божого бажання.

Надіятися – означає бачити воскресіння, висячи на хресті. У цьому полягає суть мучеництва. Чому мученик радше готовий умерти, аніж відректися від Бога? Він надіється і вірить, що коли віддасть своє життя тут, на землі, за Ісуса Христа, то навіки буде з Ним.

Любити – означає наслідувати Ісуса Христа. У кожній людині бачити Божу дитину й допомагати кожному досягти ціль життя – спасіння.

Про смиренність

Смиренність, або покора, – це практично синоніми. На жаль, люди загалом розуміють смиренність, або покору, як щось негативне. Чому? Бо їм здається, що покірна людина дозволяє себе використовувати. Також розуміють смиренність і покору як неміч, слабкість… Однак покора, чи смиренність, – це правда. Отже, яку людину можна назвати покірною? Якщо вона усвідомлює свої чесноти й немочі, не означає, що вона дозволяє комусь ходити по її голові, чинити з нею, що кому заманеться, нібито вона не має свого «я», своєї гідности. Ні! Людина смиренна – це та, що правдиво бачить свої таланти й немочі, свої сильні та слабкі пункти. Тому смиренномудріє означає жити в правді…

Вдавати, що все можу, – це неправда, це брак покори. Що можеш, те зроби, а чого не можеш, не бійся зізнатися в цьому. Смиренномудріє – це перебування в правді…

Але треба ще бути обережним щодо того, як говоримо. Для прикладу: треба вміти сказати «ні». Якщо справді не маю таланту чи сили, здоров’я до чогось, треба вміти об’єктивно, чесно, спокійно відмовити. Не тому, що я вас не люблю чи мені ліньки, а цілком з об’єктивних причин браку сил і здоров’я, бо інакше це завдання занадто б виснажувало мене. Інколи треба мати відвагу сказати: «Пробачте, не маю сили». Тому що смиренномудріє – це жити в правді.

Про спокусу

Спокуси – то нагоди зростати. Щоразу, коли ми долаємо якусь спокусу, ми стаємо сильнішими. І правильно ми вчимося з листа апостола Павла: Господь Бог ніколи не дає нам спокуси понад наші сили. Хтось каже, що не міг не згрішити. Такого нема. Нема спокуси понад нашу силу. Але коли приходить спокуса, потрібно шукати помочі в Бога. Є спокуса – значить, є способи її подолати. Наприклад, є спокуса зробити щось погане. Тоді потрібно починати думати про щось інше. Тоді ми ту спокусу немов «випихаємо» якоюсь іншою думкою. Спокуса, звичайно, приходить ззовні, нас спокушає хтось. Тоді ми відкидаємо спокусу, хоча інколи буває дуже-дуже важко. А тим більше, коли ми до неї «охоче вліземо». Бо буває й таке, що ми собі шукаємо спокус. То тоді дуже тяжко. Але якщо ми свідомо стараємось не піддаватися спокусам, то ми завжди можемо дати собі раду. І це є в житті кожної людини. Навіть Ісус Христос, пригадуєте, мав спокуси. Але відкинув їх. І дав нам прекрасний приклад. Диявол спокушав Його – і спокушатиме кожного з нас. Але спокуси допомагають нам рости.

Про піст

Що таке піст? То не є «їсти чи не їсти», «пити чи не пити», «співати чи не співати». Це – опанувати себе. Наприклад, «хочу з’їсти м’яса» чи «хочу випити келішок горілки» – але відмовляюся. Це не гріх. Але, по-людськи кажучи, ми скріплюємо себе, стаємо сильнішими. Так і легше долати спокуси, якщо ми навчились себе контролювати. Піст – то спосіб контролю.

Але є ще і друга річ. Чому я то хочу робити? Я хочу відмовитися від певної приємности, щоби зробити свій дух сильнішим. Щоб дух панував над тілом, а не тіло над духом. Я показую силу волі, але тільки не для того, щоб показати, який я сильний. Бо бувають люди, які хваляться, що вони постять. Тим і псують собі всю свою заслугу. Але ми не на те постимо, щоб хвалитися тим. А для того, щоб дух панував над тілом. І так ми могли би бути ближчі до Бога.

Попередній запис

Про сповідь і сенс життя

Наступний запис

Про шлюб і батьківство