«І Господь промовляв до Мойсея, говорячи: Візьми жезло, та збери громаду ти та брат твій Аарон, і скажете до тієї скелі на їхніх очах, і вона дасть свою воду. І виведеш для них воду з тієї скелі, та й напоїш ту громаду та їхню худобу» (Чис. 20:7-8).
Пустеля – це місце парадоксу. Місце, де Бог наказує здійснювати неймовірні речі. Складається враження, що Він насміхається з тебе.
Заохочує тебе шукати плоди на найбільш неврожайних теренах. Обіцяє, що збагатить тебе. А тимчасом обнажає тебе, не залишаючи нічого.
Запрошує тебе до своєї близькости. А ти натрапляєш на страшенний розпач. Можливо, тому, щоб усвідомити, що цей інтимний зв’язок пов’язаний з вірою, а не з вразливістю.
Забезпечує тобі життя. А тимчасом ти постійно перебуваєш у місцях, де царює смерть.
Гарантує тобі світло, але наказує загасити твою запилюжену лампу.
Об’являється як Бог спасення. Але викидає тебе на найстрашніші місця, які тільки можна собі уявити.
Говорить про щедро заставлений стіл. І водночас доводить тебе до голоду.
Нічого дивного, що народ почувається невдоволеним і нарікає. Він не сприймає неймовірних речей. Вважає їх недоречним жартом.
«І вони говорили насупроти Бога й казали: Чи Бог зможе в пустині трапезу зготовити?» (Пс. 78:19).
Нарікання – це відмова увійти до краю неймовірних обітниць.
Благословення інтерпретують як прокльон.
Слушно було сказано, що «нарікання підгодовує антивихід»[1].
* *
Господи, чому Ти вперто вимагаєш абсурдних справ?
Так само і я відчуваю спрагу, хочу напитися води. Але не ризикую і не шукаю її серед посухи. А Ти хочеш, щоб я вдарив об камінь.
Я так само голодний, хочу хліба. Але не почуваюся настільки сильним, щоб шукати його там, де не росте навіть травинка.
Мені також потрібне світло. Але я хотів би згасити мою лампадку щойно тоді, коли над моїм горизонтом заблисне Твоє світло, і не раніше.
Я також прагну мудрости з неба. Але не хочу шукати її там, де немає книжок та вчителів.
Господи, будь розсудливим, пошли мене шукати воду там, де є джерела, де є можливість її знайти.
«І скажете до тієї скелі на їхніх очах, і вона дасть свою воду» (Чис. 20:8).
З Тобою не можна розмовляти розсудливо. Хто ж бачив, щоб камінь давав воду?
«На пустині Він скелі розсік, і щедро усіх напоїв, як з безодні. Він витягнув із скелі потоки, і води текли, немов ріки» (Пс. 78:15-16).
Немає іншого шляху виходу. У пустелі можуть жити лише люди віри, які сприймають неймовірне.
Дев’яносто дев’ять імен – це мало
Споживаючи щоденну порцію піску та молитви, намагаюся повторно пробігти думкою деякі з оцих 99 «чудових імен Бога», які зберігає мусульманська традиція.
Містик Аль-Ґунайд любив повторювати: «Бога знає лише Прекрасний Бог. Тому Він не дав найвищому зі своїх створінь нічого поза іменами, за якими сховався…».
Залишається проблема, чи 99 прекрасних Імен служать для того, щоб відкрити, Бога, чи щоб приховати Його. А може, вони служать і одному, й іншому.
Звісно, я не можу назвати всі ці імена.
Повторюю кілька з них, які мені особливо подобаються: Ласкавий, Милосердний, Повен Миру, Вірний, Творець, Найпоблажливіший, Живитель, Той, хто вислуховує, Присутній, Живий.
А найбільше мені подобається ім’я Найтерпеливіший.
Однак мені видається, що жодне з цих 99 прекрасних Імен не відповідає ситуації, яку я переживаю в пустелі.
Мусить існувати ще одне ім’я і мені видається, що я знаю його – Важкий.
У пустелі, не відомо чому, я постійно маю справу з Важким Богом.
Хоча Абу Гурайра стверджує, що «хто пізнає 99 чудових Імен, увійде до раю», та я підозрюю, що до раю увійде той, хто знає соте ім’я.
До раю людина дістається через «вузьку браму» Важкого.
[1] Nicola Negretti, «Jahwista ed Elohista» // Dizionario Teologio Interdi– sciplinare t. II, Marietti, 1977, c. 325.