Я не прийшов у пустелю, щоб шукати рівноваги. Її легше можна знайти, перебуваючи між людьми.
Рівновага, як зауважує Дж. Тібо[1], – це справа тягаря. Він наводить приклад двох шальок ваги.
«Рівновага стосується кількости, співвідношення сили. Натомість гармонія стосується якости та збіжности цих властивостей до однієї спільної мети. Навіть зло може бути елементом рівноваги, за умови, що воно буде зрівноважене присутністю подібного зла з протилежною дією. Щось таке ніколи не могло би статися з добром. Говорять про рівновагу терору. Але хто насмілився би говорити про гармонію терору?».
Ще В. Гюго стверджував: «Понад рівновагою існує гармонія. Понад вагою є цифра».
Отож, я не шукаю в пустелі рівноваги. Не хочу про неї чути. Не хочу бути цілковито підданим дії двох сил, які не терплять одна одну.
Я радше шукаю відсутність рівноваги.
Одна з шальок ваги мусить впасти під тягарем адорації, споглядання, самотности, мовчання, пошуку Бога.
Я обов’язково мушу достосуватися до пустелі, на якій ніщо не врівноважене. Все тут у надмірі, безмежне, непропорційне, ненормальне.
У пустелі безмір – це звичайна величина. Незвичною є нормальність.
Я також хочу бути надмірним, хочу порушити рівновагу, яка мене паралізує.
Хочу мати надмір, коли йдеться про час, присвячений на молитву. Хочу надмірно слухати, чувати, заглиблюватися. Хочу надмірно закорінюватися. Я хочу бути надмірним у важливих справах. У вірі. У прозорості.
Якщо я відважуся на відсутність рівноваги, якщо відкину мудре дозування, щоб культивувати нерівність (тобто свободу), якщо припиню калькулювати, дозволяючи собі керуватися безкорисливістю, лише тоді матиму шанс віднайти гармонію.
Люди пустелі не є людьми рівноваги. Вони – митці гармонії.
Не можна заперечити їхні результати. Йдеться про працю, яка нагадує симфонію. Єдність у різноманітності. Різні звуки, які не перешкоджають нікому, а створюють неповторну музичну фразу.
Завдяки рівновазі ти знаходиш місце у світі, тебе сприймають подібні до тебе, за скромну ціну ампутації твоїх «нерівностей».
Очевидно, з гармонією ти завжди будеш «кимось не на своєму місці», кимось, кого не відомо куди помістити. Взамін на це твоє життя стає витвором мистецтва.
Пошук рівноваги врешті-решт перетворює тебе в еквілібриста. Гармонія дає тобі смак свободи.
Завдяки рівновазі ти стаєш у світі номером, знаком, пішаком. Завдяки гармонії – отримуєш обличчя, стаєш особою, душею.
Зберігаючи рівновагу, ти не перешкоджаєш. Але якщо ти віднаходиш гармонію, акорд у собі самому, то обдаровуєш інших красою цієї неповторности.
[1] L’equilibre et l’harmonie, Fayard, 1976, c. XI-XII.