Це з самого початку нав’язує мені дуже обтяжливе завдання спростовувати. У наш час утверджується думка, що кожна тісна і серйозна дружба – це насправді одностатева любов. Небезпечне слово „насправді“ є тут важливим. Сказати, що всяка Дружба свідомо і явно гомосексуальна було б надто очевидною неправдою; різні мудрагелі знаходять аргументи в менш явному звинуваченні, що вона насправді – підсвідомо, приховано, в якомусь незвичному сенсі – є гомосексуальною. А це хоча й не можна довести, звичайно, ніколи не можна й спростувати. Той факт, що в поведінці двох Друзів неможливо знайти жодного доказу гомосексуальности, зовсім не бентежить розумників: „Саме цього й слід очікувати“, – заявляють вони серйозно. Таким чином, сам брак доказів трактується як доказ; відсутність диму доводить, що вогонь дуже пильно приховують. Звісно, якщо він взагалі існує. Та спочатку потрібно довести його існування. Бо тоді ми стаємо подібними до чоловіка, який каже: „Якщо б у цьому кріслі був невидимий кіт, воно б виглядало порожнім; але крісло таки виглядає порожнім; тому в ньому сидить невидимий кіт“.
Віру в невидимих котів, напевно, не можна логічно спростувати, але вона багато говорить нам про тих, хто її дотримується. Той, хто не може сприйняти Дружбу як окремий реальний вид любови, а лише як замаскований Ерос, видає себе: у нього ніколи не було друга. Іншим з нас відомо, що, хоча можна бути коханим і другом тій самій особі, все-таки, з певного огляду, ніщо не є менш подібним на Дружбу, ніж любовні стосунки. Закохані завжди говорять один з одним про свою любов; Друзі практично ніколи не говорять про свою Дружбу. Закохані, як правило, стоять віч-на-віч, заглиблені один в одного; Друзі – пліч-о-пліч, заглиблені в якийсь спільний інтерес. Щобільше, Ерос (поки він триває) існує завжди лише між двома. Але двоє – число далеке від необхідного для Дружби, ба навіть не найкраще. На це є вагомі причини.
Ламб колись сказав, що якщо помирає А (з трьох друзів А, В і С), то В втрачає не лише А, а й „частку А в С“, так само й С, крім А, втрачає „частку А в В“. У кожному з моїх товаришів є щось, що може цілковито розкрити лише інший друг. Я не такий великий сам по собі, щоб освітлювати усі грані іншої людини; я хочу, щоб крім мене були інші промінчики, які б показали всі її сторони. І тепер, коли Чарльз помер, я вже ніколи не побачу реакцію Рональда на специфічні Чарльзові жарти. Замість того, щоб мати більше Рональда, мати його „для себе” після смерти Чарльза, я маю його менше. Отже, справжня дружба є найменш ревнивою зі всіх типів любови. Двоє друзів хочуть, щоб до них приєднався третій, а троє вітають четвертого, якщо тільки ця людина гідна стати справжнім другом. Тоді вони можуть сказати так, як блаженні душі в Данте: ось той, хто примножить нашу любов. Бо в цій любові „поділяти не означає забирати геть“. Звичайно, невелика кількість рідних душ – вже не говорячи про практичні міркування з огляду на розмір кімнат і гучність голосів – накладає обмеження на збільшення кола; але в рамках цих обмежень ми володіємо кожним другом не менше, а більше, коли збільшується число тих, з ким ми його поділяємо. Таким чином, Дружба демонструє величну „близькість за подобою“ самим Небесам, де многість блаженних (яку не може злічити жодна людина) помножує насолоду від користування благами, які кожен одержує від Бога. Бо кожна душа, бачачи Його по-своєму, без сумніву передає це унікальне бачення всім іншим. Ось чому, каже один давній письменник, Серафими вигукують один до одного у видінні Ісаї: „Свят, свят, свят“ (Ісаї 6:3). Що більше ми ділимося Небесним Хлібом, то більше всі ми його матимемо.
Тому гомосексуальна теорія видається мені навіть неправдоподібною. Я не хочу цим сказати, що Дружба і неприродний Ерос ніколи не поєднувалися. Певні культури в певні періоди, здавалося, мали схильність до скверни. Гадаю, що в суспільствах у стані війни вона особливо легко закрадалася в стосунки між зрілими Воїнами та їхніми молодими зброєносцями. Відсутність жінок на бойовому шляху, поза сумнівом, зіграла в цьому якусь роль. Але приймаючи рішення (якщо ми вважаємо, що мусимо чи можемо вирішувати), де вона закралася, а де ні, ми повинні керуватися доказами (якщо такі є), а не якоюсь апріорною теорією. Поцілунки, сльози та обійми не є самі по собі доказом гомосексуальности. Прихований зміст був би просто комічним. Беовульф в обіймах Гротгара[1], Босвел в обіймах Джонсона[2] (чудова скандальна, гетеросексуальна пара) і всі ці зарослі старі головорізи центуріонів у Таціта[3], які зчепилися докупи і благають про останні поцілунки після погрому легіону… всі голубі? Якщо ви можете в це повірити – ви можете повірити в будь-що. З широкого історичного погляду це, звичайно, є не демонстративним жестом Дружби серед наших предків, а свідченням відсутности таких жестів у нашому суспільстві, що вимагає якогось особливого пояснення. Ми, а не вони, збилися зі шляху.
[1] Беовульф та Гротгар – герої англосаксонського епосу. Беовульф врятував володіння короля Гротгара від чудовиська Гренделя, його матері та дракона.
[2] James Boswell (1740-1795) – шотландський юрист, письменник, приятель Джонсона (Samuel Johnson, 1709-1784), англійського поета, журналіста та есеїста. Босвел написав книгу про свого друга Життя Самюеля Джонсона (1791).
[3] Публій (Гай) Корнелій Тацит (лат. Publius Cornelius Tacitus або Gaius Cornelius Tacitus, бл. 56-бл. 117) – римський історик.