Взявшись за редагування своїх Євангелій, євангелисти в загальних рисах дотримувалися цієї схеми. Їхня праця не полягала просто в збиранні матеріялу. Не всі володіли повним переданням про Ісуса, яке частково було зафіксоване в письмових записах, а частково ще поширювалося усним шляхом. Постать Ісуса в усій своїй складності могла бути представлена з різних оглядів, які, зберігаючи вірність переданню й фундаментальному значенню Його місії, передбачали, щоб наголосити на деяких особливо важливих аспектах Його особистости та Його діяльности.
Ці аспекти могли б залишитися без уваги, якщо б не було подано деяких редакційних вказівок, що акцентували на них увагу. З іншого боку, стан тієї документації, що на ній базувалися євангелисти, не зобов’язував їх до дотримання якоїсь непорушної схеми у своїй розповіді. Значна частина слів і діл Ісуса не мала свого чіткого розташування, і тому розсудливий «монтаж» не лише був допустимий, а й дозволяв виразити роздуми Церкви про Ісуса, наприклад, угруповуючи схожі між собою повчання і таким чином подаючи глобальний виклад Його науки на певну тематику, хоч насправді кожен з тих «висловів» був промовлений у різний час і за обставин, про які вже втратилася була чітка пам’ять або якими євангелист з якоїсь особливої рації знехтував.
Нагірна проповідь, наприклад, насправді ніколи не була виголошена в такому вигляді, як її подає Матвій (Мт. 5-7). Цей євангелист доповнив первісну промову, короткий начерк якої маємо в Лк. 6:20-49, низкою інших повчань Ісуса, що були проголошені за різних інших обставин. Таким чином Матвій подає своїм читачам панорамний огляд «нової справедливости», тобто показує, в який спосіб мають встановлюватися стосунки з Богом згідно з навчанням Ісуса, спосіб, що виглядав як новизна для релігійного менталітету юдеїв, хоч і цілковито базувався на біблійному об’явленні. Так, наприклад, коли Ісус говорить про молитву, Матвій, користуючись цією нагодою, поміщає тут «Отче наш»(Мт. 6:7-15), тимчасом як, за Лукою, Ісус навчив цієї молитви в зовсім іншому місці (Лк. 11:1-4).
Марко і Матвій розповідають, що Ісус пішов до Назарету після певного періоду проповідування в інших місцевостях Галілеї (Мр. 6:1-6; Мт. 13:53-58); натомість Лука поміщає цей епізод на початку прилюдного життя, відразу після спокус у пустелі (Лк. 4:16-30), вважаючи що він є емблематичним для життя та місії Ісуса.
Отож, євангелисти є правдивими авторами, що залишили особливу печать на своєму творі, хоч і користувалися спільним переданням.
Навіть всередині самих розповідей часто знаходимо важливі розбіжності, які разом з різницями в хронологічному розміщенні окремих навчань Ісуса та епізодів з Його життя вказують на те, як їх розуміли, яку науку намагалися з них почерпнути традиція чи сам євангелист.
Синоптичне питання
Подібність між першими трьома Євангеліями дуже виразна як у загальному стилі розповіді й у спільній схемі, так і в послідовності багатьох епізодів та в самому формулюванні низки текстів, що іноді збігаються між собою навіть з дослівною точністю. З іншого боку, помітні також і різниці між цими Євангеліями в розміщенні, виборі чи опусканні епізодів та в редагуванні деталей – при чому навіть у тих випадках, коли очікувалося б, що вони мали б бути ідентичними: можна порівняти між собою, наприклад, різні версії напису на хресті, слів установлення Євхаристії чи формули «Отче наш».
Ці подібності і відмінності між Євангеліями породили так зване «синоптичне питання», щодо якого ще не досягнуто задовільної відповіді. Йдеться про питання, як редагували наші сучасні Євангелія, кожне з яких базувалося на первісній апостольській проповіді, але розвивалося своїм окремим шляхом.
Існують тексти, які знаходимо в усіх трьох євангелистів (потрійна традиція); інші тексти наводять лише два з них (звичайно Матвій і Лука); ще інші належать кожному окремому євангелистові (кількадесят віршів у Марка, майже половина в Матвія і в Луки).
Як було сказано, в основі Євангелій лежав уже перекладений грецькою мовою спільний матеріял, що його використав переважно Марко, чиє Євангеліє, найімовірніше, було першим. Правдоподібно, це перше Євангеліє чи принаймні безпосередні документи, якими Марко користувався, взяли за основу Лука і Матвій. Крім цього, вони мали в розпорядженні ще й інші документи, де були зібрані переважно «слова» Ісуса; ці два євангелисти по-різному їх угрупували та повставляли в схему Марка, модифікуючи її в розподілі матеріялу, опускаючи деякі фрагменти та видозмінюючи різні деталі. До всього цього вони додали й той матеріял, що кожен із них зібрав зі своїх власних письмових чи усних джерел (наприклад, розповіді про дитинство Ісуса).
Беручи кожен уривок зокрема, не завжди легко встановити, що в ньому належить євангелистам, а що письмовій чи усній документації, яку вони використовували. Але важливіше звернути увагу на те, що вся історія редагування Євангелій розвивалася в Церкві, що була ще в контакті з живим словом свідків та їхніх безпосередніх співпрацівників. Вона прийняла ці тексти, засвідчуючи, що вони достовірно згідні, співзвучні з тим живим словом, з її власною вірою в Ісуса та з тим Його образом, який змалювали наочні свідки. Це не механічний запис Ісусового життя, це – його «оживлення». Деталі часто мають лише другорядне значення: скільки було єрихонських сліпців – один чи два? (пор. Лк. 18:35; Мт. 20:30); скільки ангелів було в порожньому гробі Ісуса? (пор. Мт. 28:2-5; Лк. 24:4); сотник пішов до Ісуса сам особисто чи послав посередників, просячи оздоровити сина чи слугу? (пор. Мт. 8:5-6; Лк. 7:3; Ів. 4:47).
У період усного передання багато деталей могли перемішатися, але не найглибше значення Ісусового життя, суть Його науки, найважливіші вчинки, Його образ, незважаючи на різні наголоси, не прив’язані до цих дрібниць, що вже вийшли були з-під контролю в часі редагування Євангелій.
«Історичність» Євангелій, тобто точне співвідношення між тим, що вони розповідають, і тим, що насправді сказав чи зробив Ісус, не можна сприймати наївно, так мовби це був магнітофонний запис чи стенографічний протокол спецкореспондентів.
Навіть просте порівняння Євангелій між собою не дозволяє так судити. Євангелія, як ми бачили, зродилися в Церкві, вони зафіксували на письмі передання про Ісуса, хоч, звісно, не повною мірою в матеріяльному значенні цього слова, але інтегрально в якісному значенні. Апостоли, що жили з Ісусом в час Його діяльности, відчувають відповідальність за керування життям нових спільнот, що виникли в Палестині і поза нею. Ми бачили, наскільки Павло був перейнятий тим, щоб узгодити своє навчання з навчанням «стовпів» і не ризикувати «дарма змагатися» (Гал. 2:2); ми чули, що він лише передає те, що сам отримав про такі важливі моменти з життя Ісуса, як установлення Євхаристії (1 Кор. 11:23) чи страждання і воскресіння Ісуса (1 Кор. 15:1-5).
Ціла Церква, насамперед у постатях своїх провідників, бере участь у зібранні, збереженні та переданні наступним поколінням пам’яті про життя Ісуса, в якому вона знаходить сенс і засади власного життя. Якщо, з одного боку, усе це дозволяє нам мати довіру до історичної вірогідности Євангелій, то, з іншого – ми не можемо забувати, що вони зродилися з життя і для життя Христової Церкви та що вони тим краще будуть зрозумілі, чим більше ми житимемо в Церкві. Кожна їх сторінка – це «провокування», це звернений до християнина заклик зробити певний вибір у власному конкретному житті, аби життя Ісуса, яке перебуває в Ньому ще від моменту хрещення, знайшло свій автентичний вислів, вказаний Його словом та Його прикладом, у гармонії з життям та ініціятивами християнської спільноти.