У тому часі, коли апостоли провадили свою місійну працю, у часі «насаджування» Церкви (1 Кор. 3:6), ще не існувало Євангелій – існувало лише Євангеліє в процесі формування, як ми вже намагалися пояснити це в четвертій главі.
Апостоли та перші послідовники Ісуса, так би мовити, «воскресили» Його вдруге, пригадуючи собі й передаючи іншим Його навчання, Його чуда та інші події з Його життя аж до смерти і воскресіння.
Безперестанні запитання, що їх ставило особисте, родинне й церковне життя, взаємини з навколишнім юдейським чи поганським світом, вимоги місійної і катехитичної праці та богослуження стали стимулом для того, щоб пригадати слова й діла Ісуса, збагнути їхній дух, а не щоб просто зібрати точну й детальну документацію про Нього.
Перехід від життя та проповіді Ісуса до наших чотирьох Євангелій дуже складний і ще не до кінця досліджений. Спершу апостоли та первісна Церква провадили напружену працю проповідування й усного передання. Згодом настають перші спроби часткового їх зібрання воєдино (збірки повчань, чуд та інших епізодів із прилюдної діяльности Ісуса, збірки текстів із Писання, які говорять про Ісуса як про Месію), що їх, правдоподібно, робили з цілком практичних мотивів – аби допомогти пригадати їх проповідникам Євангелія та «катехитам» у спільнотах. Існували навіть спроби виготовити повніший синтез навчання і діяльности Ісуса, як про це інформує нас Лука в передмові до свого Євангелія. Дуже правдоподібно, що однією з таких спроб було первісне Євангеліє Матвія, написане арамейською мовою для вірних у Палестині, про яке говорить Папія Гієрапільський, єпископ і християнський письменник початку II століття.
Потреба у впорядкованому зібранні всього, що стосувалося Ісуса і що Церква проповідувала й навчала про Нього, стала гостріше відчутною тоді, коли почали відходити з цього світу наочні свідки та їх безпосередні співпрацівники й учні. Чим більше Церква ставала зрілою, тим більше вона відчувала потребу в повніших роздумах про життя Господа, в яких було б охоплено все, що в ньому було найважливішого, й в яких було б представлено, по можливості, повний його перебіг й наголошено на найголовніших його моментах.
Зібрана усна і письмова документація не дозволяла простежити життя Ісуса крок за кроком і розмістити ці навчання і події в їх точній послідовності та в їх конкретних обставинах. Але чи все це було справді необхідне, щоб «пізнати» Ісуса? Церква не потребувала якоїсь критичної біографії Господа, а лише правдиво зафіксованої документації, що сформувалася як плід проповіді і свідчення тих, «хто спочатку були самовидцями й слугами Слова» (Лк. 1:1-3): саме вони, себто апостоли, були вповноважені пояснювати життя і науку Ісуса.
За цю працю взялися три письменники: між 65-им і 70-им роком Марко, а після 70-го року Лука та грецький автор Євангелія від Матвія.
Згадані три Євангелія часто називають «синоптичними»; це слово грецького походження вказує на те, що, коли ці Євангелія поставити одне поряд з іншим, то їх можна читати в певному сенсі одночасно, «одним поглядом» – настільки вони схожі між собою. Насправді ця схожість лише відносна; однак саме ця характеристика найбільше вразила давніх християн, які «охристили» цим іменем перші три Євангелія. Четверте ж Євангеліє, тобто Євангеліє від Івана, написане в кінці І століття, побудоване за цілком іншим планом і має дуже мало матеріялу, спільного з першими трьома Євангеліями.
* * *
Вже було сказано, що документація про Ісуса, яку поступово збирали докупи, влягалася в певну розповідну схему, про яку збереглося свідчення в промовах Петра в книзі Дій (пор. Дії 10:37-41): у доволі короткий час було зафіксовано деякі загальні риси та певні стрижневі моменти прилюдного життя Ісуса, які ми віднаходимо, хоч і в різних висвітленнях, у перших трьох Євангеліях:
а) Проповідь Івана Христителя, що зосереджує увагу юдейського народу на близькості Божого царства та на необхідності навернення.
б) Хрещення Ісуса, значення якого ми вже розглядали, Його відхід у пустелю і спокуси.
в) Діяльність Ісуса в Галілеї: звіщення приходу Божого царства та його вимог. Це було широке навчання; найбільш вичерпно воно зібране в Матвія. Авторитетність та впевненість, з якими Ісус промовляє, простота Його мови та згідність Його науки з життям притягають до себе увагу народних мас, тим більше, що Його слова, промовлені з такою авторитетністю, супроводжують чудесні знаки (оздоровлення хворих, звільнення біснуватих, володіння над природою), що їх потверджують. Ентузіязм народу стрімко зростає аж до небес; це період успіху в житті Ісуса.
г) Поза межами Галілеї: утім, Ісус не впадає в ілюзії; Він розбурхав великі месіянські надії, але не мав наміру дотримуватися їх з їхніми земними й націоналістичними тенденціями. Його відкрита мова дратує тих, які вважали себе єдиними депозитаріями релігійного вчення й учителями моральної поведінки Ізраїля.
Нахмурюється Ірод. Ентузіязм народу пригасає, й Ісус відходить убік зі Своїми найвірнішими учнями, переводячи якийсь час у безпосередній близькості з ними й виходячи навіть поза географічні кордони Галілеї. У цьому періоді слід помістити епізод виразного визнання Ісуса Месією, що відбувся в Кесарії Пилиповій, де Петро промовляє від імени всіх учнів. Дещо згодом настає ще один важливий епізод – переображення, де сам Бог потверджує Петрове визнання віри в Кесарії Пилиповій. Ці події становлять вирішальний поворот у житті Ісуса.
Відтепер Ісус прямує до Єрусалиму і до хреста. Одне за одним настають провіщення терпіння і смерти, метою яких є пояснити учням характер Його месіянства і спосіб, в який Він стане спасителем. Учні не розуміють слів Ісуса, утім, залишаються вірними і прив’язаними до Нього й вирушають з Ним до Єрусалиму.
д) Перебування Ісуса у Святому Місті згідно з синоптиками обмежується лише останнім тижнем Його життя й характеризується суперечками з книжниками та фарисеями, які тільки й шукають приводу, аби засудити й ліквідувати Його. Ісус цілковито все це усвідомлює: притча про виноградник не залишає місця на сумніви щодо цього (пор. Мр. 12:1-12).
У кінцевому підсумку напередодні Пасхи звершується доля Ісуса. Під час пасхальної вечері, установлюючи Євхаристію, Він провіщає цими знаками і символами таїнство Свого страждання та Своєї смерти й іде назустріч звершенню місії відкуплення.
е) Усе, здавалось би, завершується цілковитим крахом у той вечір, коли Ісус був похований; але насправді все лише тільки розпочинається, коли учні, знайшовши через три дні гріб порожнім, а згодом побачивши Ісуса знову живим, переконуються в тому, що Він насправді воскрес із мертвих.