Римлян 15:1-6 – Єдність: приклад Христовий, настанови Писання

«Ми, сильні, повинні нести слабості безсилих, а не собі догоджати. Кожен із нас нехай догоджає ближньому на добро для збудування. Бо й Христос не Собі догоджав, але як написано: Зневаги тих, хто Тебе зневажає, упали на Мене. А все, що давніше написане, написане нам на науку, щоб терпінням і потіхою з Писання ми мали надію. А Бог терпеливости й потіхи нехай дасть вам бути однодумними між собою за Христом Ісусом, щоб ви однодушно, одними устами славили Бога й Отця Господа нашого Ісуса Христа.»

Минулого місяця ми побували у Венеції. Яке все-таки унікальне місто створили люди багато століть тому! Не менш дивні і досягнення сучасних майстрів, які зміцнюють його, щоб воно не осіло повністю в лагуну. Усе місто немов пливе в навколишній воді (частково річці, частково морі), розділене на сотні маленьких каналів. На гондолі пропливаєш повз древні будівлі, статуї, магазини, готелі старовинні і сучасні. Як венеціанці цього домагаються?

У дзвіниці на площі Сан-Марко нам розповіли наступну історію. Вона стояла вже декілька століть, поки в 1902 році не дала тріщину і не рухнула. Міська рада відразу вирішила її відновити. Цього разу, виявивши, що фундамент завжди був неміцним, вони вгнали сотні паль у дно лагуни, причому по широкому простору, так що нова дзвіниця була укріплена набагато міцніше за стару. Зрозуміло, що, коли стоїш на площі, фундаменту не видно. Але якби його не було, нова вежа не лише сама б рухнула, але і пошкодила б сусідні будівлі.

Упродовж 14-го розділу Павло натякав, у чому полягає фундамент його позиції, але лише зараз він цілком розкриває карти. Спроби збудувати християнське життя часом нагадують будівництво міста на воді. Стільки усього потрібно врахувати, стільки існує різних поглядів, що не лише у волі Божій, але і у власних бажаннях нелегко розібратися, – у результаті, заплутавшись, ми обираємо лінію найменшого опору і робимо те, що найлегше. Результат виявляється плачевним: будівля рушиться. Для всієї нашої поведінки – християн як окремих людей і християнської сім’ї в цілому – потрібен глибокий і міцний фундамент. Його і створює зараз Павло. Жодних несподіванок: фундаментом є сам Месія, Ісус Христос і Біблія, як вона описує дії Христові.

Біблійна цитата у в. 3 може викликати питання: чому апостол вважає самоочевидним, що Пс. 69:10 стосується Христа? Чи не підтасовує він тлумачення під себе?

Жодних натяжок. Псалом 69 оповідає про страждання Ізраїлю в цілому та ізраїльського праведника, зокрема. (До речі, є в ньому щось венеціанське. У в. 2 автор псалма нарікає: «Спаси мене, Боже, бо води вже аж до душі підійшли!».) Павло вже спирався на цей псалом у 11:9-10, роздумуючи про події свого часу. Зараз він звертається до нього як до класичного опису тягот народу Божого, втілених у стражданнях його представника, – царя-помазаника. Спочатку автор псалма скаржиться на гоніння, потім закликає суд Божий на нечестя і, нарешті, хвалить Бога за позбавлення. Таким було і життя Ісуса, той месіанський шлях, на який Він був покликаний. У самому Собі Він утілив послух Ізраїлю волі Божій, рятівному божественному задуму (див. Рим. 3:21-26; 5:12-21).

Зупинимося і розміркуємо у світлі в. 4 про роль Біблії в повсякденному християнському житті. Зрозуміло, Павло має на увазі те, що ми називаємо «Старим Заповітом». (У ті часи ніякого «Нового Заповіту» не існувало.) Його точка зору абсолютно ясна: Старий Заповіт написаний для нас, християн, щоб ми по ньому вчилися, щоб з Біблією в руках ми мали мужність жити з терпінням і надією. Іншими словами, Біблія містить більш ранню частину розповіді, в якій живемо ми самі, показуючи коріння нашої віри. Чи, як варіант, вона дає надійний фундамент на майбутнє.

Багато християн ніяк не можуть засвоїти цей урок. Одні взагалі не помічають Старий Заповіт, вважаючи, що з появою християнства необхідність у ньому відпала. (Часом вони навіть посилаються на апостола Павла: «Бо кінець Закону – Христос» (Рим. 10:4). Але Павло був би шокований від такого тлумачення.) Інші християни, що серйозно ставляться до усього Писання, вважають Старий Заповіт обов’язковим для дотримання. Деякі з них пропонують навіть відновити єрусалимський Храм для жертвопринесень. Інші, проте, знаючи, що Новий Заповіт прямо оголошує деякі частини Старого застарілими (зокрема, Послання до Євреїв детально говорить про непотрібність тваринних жертвопринесень), намагаються знайти критерії: як визначати, що в Старому Заповіті як і раніше актуальне, а що вже – ні.

Павло, юдей I ст., який добре продумав своє богослов’я у світлі віри в месіанство Ісуса, сказав би, що останнє тлумачення правильніше, ніж попередні два, але все ж таки не зовсім правильне. Чому? Не можна сказати, що в Біблії щось застаріле. Справа в іншому: Старий Заповіт містить розповідь про те, як народ Заповіту був покликаний нести божественне спасіння в благе, але пропаще творіння. Це неминуче залучило народ (а згодом Христа) у тяжкі страждання: вони виявилися на передньому краю – тому передньому краю, де сконцентровується увесь біль людства, що повстало проти Творця. Після приходу Христа, Який виконав старозавітні сподівання, Біблія читається вже не як дивна розповідь без ясної кінцівки, а як фундамент великого дару Божого в Ісусі. І віднині для християн вона стала надійною підмогою. Вона зміцнює віру в те, що Бог довершить почате позбавлення. Звичайно, навчитися читати в цьому ракурсі Старий Заповіт не дуже легко, але вартує витрачених зусиль. Бо це не лише дає поживу розуму, але і збільшує надію.

Як сам Павло застосовує це до Христа і життя Його народу? На основі Псалму 69 він висуває принцип: навіть Христос не «догоджав» Собі, але узяв на Себе ганьбу, звернену до Бога Ізраїлевого. Це добре відповідає сказаному про Ісуса у Флп. 2:6-8 і 2Кор. 8:9, де Ісус гамує Себе, відкидаючи почесті, що належать Йому по праву, заради послуху рятівному задуму Божому. Зауважимо тут, як Павло пов’язує цей момент із закликом до «сильних» (тобто вірних, які, подібно до нього самого, знають, що Бог створив всяку їжу і жодна їжа сама по собі не є нечистою; 14:14). За словами Павла, применшення себе є не лише шлях Христовий, але і шлях, яким повинні постійно слідувати християни. Це перекликається з напученнями в 1Кор. 9 і Флп. 2:1-5.

Більше того, заклик Флп. 2 до однодумності знову знаходить своє віддзеркалення в Рим 15:5. На перший погляд, це дивно. Адже упродовж усієї дискусії, починаючи з 14:1, Павло учив читачів терпимості, умінню (у другорядному) не нав’язувати власні переконання братам-християнам. Але протиріччя немає, бо мова в даному випадку дещо про інше. Апостол закликає всіх християн мислити однаково про взаємне підпорядкування в згоді з Христом.

Такий шлях до наміченої ним мети, про що він детальніше скаже в наступному уривку, де богословська аргументація послання набуде гідного завершення. Сенс адже не лише в тому, щоб жити мирно і не сваритися. Усе це саме по собі добре, але потрібне більше: необхідно вибудовувати спільне життя в хвалі і служінні Богові. «Однодушно, одними устами» – от опис тієї радісної єдності, яка повинна з’явитися перед очима зовнішнього світу, а також і самих християн: вони не просто знайшли для поклоніння ще одно місцеве божество, але славлять Єдиного Істинного Бога всієї землі, нині відомого як Отець Ісуса Христа.

Попередній запис

Римлян 14:13-23 – Шлях любові і миру

Наступний запис

Римлян 15:7-13 – Єдина хвала при володарюванні Христовому