«І я про вас сам пересвідчений, браття мої, що й самі ви повні добрости, наповнені всяким знанням, і можете й один одного навчати. А писав я вам почасти трохи сміліше, якби вам нагадуючи благодаттю, що дана мені від Бога, щоб був я слугою Христа Ісуса між поганами, і виконував святу службу Євангелії Божої, щоб приношення поган стало приємне й освячене Духом Святим. Тож маю я чим похвалитись у Христі Ісусі, щодо Божих речей, бо не смію казати того, чого не зробив через мене Христос на послух поган, словом і чином, силою ознак і чудес, силою Духа Божого, так що я поширив Євангелію Христову від Єрусалиму й околиць аж до Ілліріка. При тому пильнував я звіщати Євангелію не там, де Христове Ім’я було знане, щоб не будувати на основі чужій, але як написано: Кому не звіщалось про Нього, побачать, і ті, хто не чув, зрозуміють! Тому часто я мав перешкоди, щоб прибути до вас. А тепер, не маючи більше місця в країнах оцих, але з давніх літ мавши бажання прибути до вас, коли тільки піду до Еспанії, прибуду до вас. Бо маю надію, як буду проходити, побачити вас, і що ви проведете мене туди, коли перше почасти матиму я задоволення з вами побути.»
Я вже згадував, як у Північній Америці ми захоплювалися подвигами піонерів-першопроходців. Вони долали річки, яких не було на мапах, підіймалися на гори, що ще не мали назви, прокладали дороги крізь лісову гущавину, мандрували безкрайніми преріями. На кожному кроці їх очікували непередбачені небезпеки. Майбутнє таїло невідомість: вони сіяли урожай, не знаючи, чи підходить ґрунт; їм доводилося виносити то найсильнішу жару, то жахливий холод, всіляко проявляти силу і кмітливість. Так, слово «піонер» асоціювалося з мужністю, подвигом і пригодою!
Із самого початку Павло усвідомив своє покликання: бути піонером благовістя в тих краях, де про благовістя ще не чули. Знову і знову він виступав у синагогах і приватних будинках, на ринках і вулицях, перед правителями і простими людьми, селянами і городянами. Він учив, що немає безлічі язичницьких богів, але є тільки один Істинний Бог, і що цей Бог створив світ, любить його, несе йому справедливість і надію і навіть послав Сина Свого (який є Його власне втілення), – і цього Сина спіткала доля злочинця і бунтівника, але він воскреснув і став істинним Володарем світу. Павлові слова у в. 15, що деякі місця в Посланні звучать сміливо, мають наступний підтекст: до чого зраджувати собі? Адже апостол відважно говорив і діяв завжди, відколи зустрів воскреслого Ісуса на шляху в Дамаск.
Згідно в. 16, своє служіння Павло уподібнював священицькому служінню в Храмі. Тільки замість тварин, що приношувалися в жертву, він пропонував Єдиному Істинному Богові язичницькі народи, з їх новонабутою вірою і послухом, освяченими дією Духа Святого (в. 16). Жодному язичникові не спадало на думку, що таке може статися. Та і євреї про це не думали. У цьому плані Павло був першим.
Проте Павло знав, що є і інші апостоли. Є і інші місіонери, що обходять світ з Благою звісткою про Ісуса. Як видно з двох Павлових Послань до Коринтян (1-2 Кор.), деякі з цих місіонерів побували в заснованих Павлом церквах, що породило проблеми. Візит Павла в Рим міг створити зворотну ситуацію, і недивно, що апостол тривожиться.
Ситуація була особливо складною у зв’язку з численними міграціями, зокрема поверненням у столицю вигнаних юдеохристиян. Деякі з них були членами Павлових церков. (Наприклад, Присцилла й Акила, довірені друзі і колеги Павла. Вони будуть згадані в 16:3-4.) Інші, проте, із самого початку були римськими християнами, наверненими… ким? За переказами, апостолом Петром, але упевненості немає. По одній з гіпотез, християнство потрапило в Рим через простих, нічим особливо не видатних християн, чиї імена до нас не дійшли. Не виключено, що Павло знає про труди Петра в Римі, а тому розуміє, що діяти слід обачно.
Звідси і дещо туманні формулювання у в. 18 і 20. У перекладі важко передати кострубатість грецького оригіналу: виходить щось на кшталт «Бо я не посмію говорити про щось, чого Христос не зробив через мене для підкорення язичників словом і ділом». Як це часто буває, подвійне заперечення можна зрозуміти по-різному, але Павло явно визнає, що, окрім нього, інші місіонери теж потрудилися. Проте чужі служіння він не коментує.
Отже, Павло йде в Рим не будувати на фундаменті, закладеним кимсь ще (пор. аналогічний образ у 1Кор. 3:10-17, де він розглядає себе саме як людину, що закладає фундамент), а просто наново потрудитися для благовістя. Таке Павлове основне завдання, причому, як і скрізь (пор. 10:16), він роздумує над ним у світлі Писання, особливо уривків на кшталт Іс. 52:15 (див. 15:21), де говориться про Отрока Господнього, що страждає, і про вісників.
Згадаємо тут про 1:10-13, де апостол пише, що прямує в Рим не закладати основи християнства, а сподівається, що спілкування з римською общиною буде обопільно корисним. Зрозуміло, мова не про те, що благовістити в столиці вже немає нужди (за древніми мірками то було просто величезне місто, а християн у ньому налічувалося близько сотні!). Але для нього важливо не створити хибного враження. І це одна з причин, через яку він такий упор робить на свою майбутню місію в Іспанії.
Здавалося б, похід в Іспанію – ідея нова і несподівана. До неї не готує ніщо в інших посланнях апостола або в Діях. Але вона органічно вписується в усе, що нам про нього відомо. Павло мріяв сповістити про Ісуса Христа всьому язичницькому/римському світу, Іспанія ж знаменувала західні межі цього світу. (Звичайно, з позиції тодішніх географічних уявлень. Згадаємо, як в Ірландії святий Патрік думав, що дістався до північно-західних меж ойкумени!) До I століття Іспанія була вже давно під найсильнішим римським впливом; існували там і єврейські громади. Павло жадає зробити для них те, що робив майже для всіх інших.
Це допомагає зрозуміти, навіщо він написав Послання до Римлян. Досі найближчою йому церквою була Антіохійська (біля узбережжя північно-західної Сирії). Проте в Павла виникли там серйозні труднощі (Гал. 2:11-14), причому саме у зв’язку із співіснуванням юдеохристиян і християн з язичників як членів єдиної сім’ї вірних. І от зараз Павло розкриває детальніше своє розуміння божественного задуму, роблячи особливий упор на єдність вірних: він хоче, щоб римські християни стали його союзниками в майбутній місії, щоб на них можна було спертися.
Чи здійснив Павло свою мрію і чи дістався до Іспанії? На жаль, це ні з чого не видно. І це дає нам найважливіший урок: іноді Бог дозволяє нам мріяти про те, що хоче зробити Він сам, – не для того, щоб ми ці мрії реалізували (це могло б сприяти нашої гордині і марнославству!), але лише для того, щоб ми зробили перші кроки до виконання.
У той же час, можливо, перші кроки важливі по-особливому. Потрапив Павло в Іспанію чи ні, кінець кінцем, не так вже важливо: християнство досить швидко туди поширилося в будь-якому випадку. Важливе інше: під час підготовки до іспанської місії він написав Послання до Римлян, що мало величезне значення в наступній церковній історії. Іноді саме речі, які здаються нам маленькими і незначними, мають величезне значення в задумі Божому.