«А тепер я йду до Єрусалиму послужити святим, бо Македонія й Ахая визнали за добре подати деяку поміч незаможним святим, що в Єрусалимі живуть. Бо визнали за добре, та й боржники вони їхні. Бо коли погани стали спільниками в їх духовнім, то повинні й у тілеснім послужити їм. Як це докінчу та достачу їм плід цей, тоді через ваше місто я піду до Еспанії. І знаю, що коли прийду до вас, то прийду в повноті Христового благословення. Благаю ж вас, браття, Господом нашим Ісусом Христом і любов’ю Духа, помагайте мені в молитвах за мене до Бога, щоб мені визволитися від неслухняних в Юдеї, і щоб служба моя в Єрусалимі була приємна святим, щоб із волі Божої з радістю прийти до вас і відпочити з вами! А Бог миру нехай буде зо всіма вами. Амінь.»
Для цієї серії коментарів я переклав вже майже весь Новий Заповіт. Заняття дуже цікаве. Найскладнішим виявився один з уривків у Другому посланні до Коринтян (2Кор. 8-9). І думаю, що знаю, чому: саме там Павло детально пише про гроші.
Всякий, кому доводилося мати справу з церковними фінансами, зрозуміє ситуацію. Усі ми знаємо, що гроші багато означають, але майже ніхто не любить про них говорити. Втім, в одних культурах це легше, а в інших складніше, і до того ж деякі люди дійсно висловлюються відкрито, здолавши внутрішній бар’єр. Проте в Павла я бачу те ж саме, що в собі і сотнях інших: йому не хочеться піднімати цю тему, а коли він все ж таки піднімає її, то висловлюється дещо нервово і з побоюванням, що його неправдиво зрозуміють.
І це при тому, що з Павлових послань ясно: для себе особисто він грошей не збирає і ніколи не збирав. Згідно 1Кор. 9, він заробляв собі на життя своїми руками, щоб жодна церква не вважала, що «купила» його і його вчення. Така поведінка йшла врозріз із звичаями багатьох популярних філософів тодішнього Середземномор’я, які учили лише тих, хто був готовий розщедритися. З ризиком здатися непослідовним Павло робив обмовку: незважаючи на його власну поведінку, церква зобов’язана утримувати служителів благовістя, у тому числі проповідників і учителів (1Кор. 9:7-14; Гал. 6:6-10; 1Тим. 5:17). Але збір пожертвувань, про який згадує апостол у Посланні до Римлян, не призначений ні для нього самого, ні для його співпрацівників.
Ці пожертвування – для християн в Юдеї. Тут виникають цікаві підтексти, над якими варто розміркувати.
По-перше, мабуть, церкві Юдеї опинилися в такому скрутному фінансовому становищі через свій першій спалах ентузіазму (таке згодом траплялося і в інших рухах оновлення). Вірні продали свої поля і ферми і ввели повну спільність майна. Згодом за часів голоду (який супроводила ворожість їх юдейських побратимів до Євангелія) їх спіткала жорстока нужда. Павло ж у своїх християнських громадах з колишніх язичників дотримувався іншої стратегії: не продавати майно і вводити спільну власність, а просто піклуватися про фізичні і грошові потреби один одного, піклуватися за ситуації, коли деякі члени общини є заможнішими, маючи в розпорядженні пристойне житло і бізнес. Ідея, зрозуміло, залишалася тією ж самою: нехай ніхто не має потреби. І в обох випадках християни наслідували Ісуса в Його самозреченні і самопожертвуванні. Проте на практиці виникали відмінності. Відповідно, Павло був у змозі допомогти єрусалимській общині, яка потрапила в біду (швидше за все, не в результаті якихось невірних своїх вчинків).
По-друге, саме в Юдеї жили найжорсткіші і непримиренні з християнських опонентів Павла. Згадаємо хоч би Послання до Галатів! Ким були призвідники галатійських складнощів, ми не знаємо. Павло згадує про те, що «були дехто від Якова» (Гал. 2:12), але, судячи з усього, не винить в їх діях самого Якова, керівника Єрусалимської церкви. Як би то не було, тепер Павлу було б легко відвернутися від єрусалимських вірних: його турбують тільки християни з язичників, що погоджуються з його концепцією благовістя, а інші нехай викручуються своїм розумом. Проте апостол поводиться діаметрально протилежним чином: заради них пускається у важку і небезпечну місію. (Ми в наші дні звикли до міжнародних банківських карток і електронних способів оплати. Розміркуємо, наскільки небезпечно було Павлу і його супутникам, що жили ще до появи навіть паперових грошей, подорожувати морем і сушею, зупинятися в готелях, маючи при собі великі суми!) Це хороший урок тим, хто намагається використовувати фінансові важелі для богословського тиску в церкві. У центрі християнства стоїть щедра любов Бога до тих, хто не лише її не заслуговував, але і хто активно чинів опір (Рим. 5:10). Навіть якщо ми переконані у власній правоті (адже ми можемо і помилятися!), це не означає, що не потрібно допомагати нашим опонентам.
По-третє, виникає щось на кшталт протиріччя між в. 25-29 і в. 30-33. З одного боку, Павло хоче показати, що юдеохристияни і християни з язичників – одна сім’я. Язичники віднині співрозділяють з Ізраїлем духовні дари і повинні віддати свій борг у чомусь практичному (в. 27). Зібрані пожертвування здійснюють на практичному рівні те, що вчення про виправдання вірою робить на рівні богослов’я. Християни з язичників повинні пам’ятати, що Ізраїль – це їх власне коріння (11:11-24), а юдеохристияни – що Месія є також Господь і язичників (3:27-30; 9:5; 10:12).
З іншого боку, саме з цієї причини Павло чекає широкого невдоволення. Деякі юдеї-нехристияни обурюватимуться його приходом в Єрусалим, вважаючи його беззаконним відступником, що збиває єврейський народ зі шляху. Та і багато кому з юдеохристиян складно прийняти гроші від язичників: хто знає, якими способами ці гроші набуті? Чи не були вони пов’язані з ідолопоклонством? Чи, можливо, жертводавці використовували ці гроші в спільному бізнесі з ідолопоклонниками?
Тому Павло просить за нього молитися. Він розуміє: ще до того, як він потрапить у Рим, на нього чекає серйозне випробування в Єрусалимі. Як ми знаємо з Дій, його візит в Єрусалим і справді був вакжим: Павлу довелося зазнати побої, судові процеси, дворічне тюремне ув’язнення, а згодом – морське плавання з корабельною аварією. Можна лише дивуватися промислу Божому і хвалити Бога за те, що апостолові вдалося зробити в такій ситуації. Але тим ясніше для нас і необхідність молитися за проповідників і в наші дні, особливо в ситуаціях, коли доводиться ламати культурні стереотипи. Гроші, влада, людський егоїзм – усе це виявляється по той бік бар’єру від Звістки, згідно якої є лише один Бог, Який послав у світ Сина Свого Ісуса, розіпнутого і воскреслого, істинного Володаря світу.