«Чи ж це блаженство з обрізання чи з необрізання? Бо говоримо, що віра залічена Авраамові в праведність. Як же залічена? Як був в обрізанні, чи в необрізанні? Не в обрізанні, але в необрізанні! І прийняв він ознаку обрізання, печать праведности через віру, що її в необрізанні мав, щоб йому бути отцем усіх віруючих, хоч були необрізані, щоб і їм залічено праведність, і отцем обрізаних, не тільки тих, хто з обрізання, але й тих, хто ходить по слідах віри, що її в необрізанні мав наш отець Авраам.»
Один з найурочистіших моментів на вінчанні – це коли жених і наречена обмінюються обручками. Скільки пар я повінчав! І сам гордо був присутнім при вінчанні двох моїх дітей. Таке не забувається. Обручка оголошує його власникові, і всім іншим людям, що виникли нові стосунки. Виник новий заповіт. (Шлюб – це дійсно «заповіт», договір між двома сторонами. Недаремно старозавітні пророки уподібнювали союз ГОСПОДА з Ізраїлем стосункам чоловіка і дружини.) Обручка – знак і печатка заповіту. Вона свідчить про вічну і нескінченну любов. Що стосується особисто мене, то я вже багато років не можу зняти обручку зі свого пальця – знамення, я вважаю, непорушних уз між моєю дружиною і мною.
Так було при Заповіті Бога з Авраамом. Бог вручив йому знак, – знак обрізання. Незабаром після встановлення Заповіту ми читаємо, як Бог повелів Аврааму зробити обрізання собі і синові, який народиться в нього від Аґарі (Бут. 17). Ключовий вірш (Бут. 17:11) оголошує, що обрізання повинне стати «знаком Заповіту» Бога з Авраамом. Тому, коли Павло посилає нас до цього уривка і каже, що обрізання є ознака і «печать праведности через віру», він має на увазі, що ця правота, ця «праведність» загалом рівнозначна участі в Заповіті.
Основна думка Рим. 4:9-12 досить прозора. Павло знову і знову повертається до проблеми обрізання і необрізання, але зараз він востаннє згадує про неї. Як відомо, ця проблема встала ребром в Галатії: юдеохристияни намагалися переконати новонавернених язичників, що для повноправної приналежності до сім’ї Авраамової їм слід зробити обрізання, – Павло ж був переконаним супротивником такого підходу. Тут він повторює деякі аргументи зі свого Послання до Галатів, але цей конкретний аргумент у нього ще не зустрічався: просто кажучи, він відмічає, що Бут. 17 слідує за Бут. 15, – коли Бог встановив Заповіт, поставивши віру Авраама в праведність, Авраам був ще необрізаним (і довго залишався необрізаним). Павло робить висновок: обрізання не є обов’язковою умовою приналежності до сім’ї Авраамової. Інакше сам Авраам спочатку не задовольняв би критеріям.
Це підводить Павла до першої з двох важливих відповідей на питання, поставлене в 4:1. В яку сім’ю ми потрапляємо? Чи набули ми Авраама нашим предком у фізичному сенсі? (Іншими словами, чи повинні новонавернені язичники робити обрізання і вважати себе частиною етнічного Ізраїлю?) Павло упевнено відповідає: «Ні». Авраам – батько усіх, хто вірить, у тому числі і необрізаних. Вони також належать до Заповіту – на підставі своєї віри (в. 11). У той же час Павло поспішає зробити обмовку у в. 12: йому не хотілося б, щоб хтось подумав (тим більше в Римській церкві, де подібні настрої були вибухонебезпечні), ніби належати до сім’ї Авраамової віднині можуть тільки язичники. Анітрохи: Авраам – батько також і обрізаних. Проте Павло додає суттєве і дискусійне пояснення: Авраам – батько таких обрізаних, які не лише обрізані, але ще і йдуть стопами Авраамової віри (віри, яку той мав ще до обрізання).
Багатьом читачам не до душі цей висновок, але він дійсно напрошується. Павло переосмислив поняття Авраамової сім’ї. По-перше, Павло розширив це поняття: віднині сім’я включає не лише юдеїв, але і язичників (а саме, язичників, які повірили благовістю). По-друге, він звузив його: юдеї вже не вважаються членами сім’ї за визначенням. У сім’ї будуть раді усім, зокрема юдеям (на кшталт самого Павла), і далі в листі Павло особливо це підкреслить. Проте віднині навіть юдеї повинні носити новий відмітний знак – християнську віру.
Павло не міг не усвідомлювати те, що багато хто з ним не погодиться. (І в наші дні невдоволення його аргументацією спалахнуло з новою силою.) Ми ясно усвідомили, якими небезпеками багаті вчення, в яких міститься хоч би віддалений натяк на антиюдаїзм, не кажучи вже про антисемітизм. Та все ж у Павла немає ні антиюдаїзму, ні антисемітизму. У багатьох відношеннях Павло стоїть в одному ряду з іншими юдейськими вождями III століття до Р. Х. – II століття Р. Х. У ту пору широко поширилася ідея, що Бог дає нову ідентичність Ізраїлю, по-новому обкреслює його межі, а також оновлює Заповіт, причому в цьому новому улаштуванні багато що може змінитися. Це глибоко юдейський підхід, і Павло його розділяє. Згодом він різко відкине звинувачення, що він відкидає побратимів-юдеїв. Та все ж його позиція ясна: саме віра визначає, належить людина до сім’ї Авраамової чи ні. Причому під «вірою» Павло розуміє віру, про яку детальніше поговорить наприкінці розділу: віра, осереддям якої є Ісус і воскресіння Ісуса як великий акт оновлення Заповіту. Детальніше про ці проблеми буде сказано в розділах 9-11.
Нинішня церква, як і у всі часи, повинна широко відкривати свої двері для людей будь-якої національності, будь-якого географічного регіону, будь-якого морального (чи аморального) минулого. Але вона також повинна стежити, щоб чітко дотримувалася головна особливість приналежності до цієї багатоетнічної сім’ї: віра в те, що Ісус є Господь і що Бог воскресив Його з мертвих. Дотримувати цю рівновагу і дотримувати її в Дусі – одне з головних завдань, що стоять перед християнами в XXI столітті.