«Що ж, скажемо, знайшов Авраам, наш отець за тілом? Бо коли Авраам виправдався ділами, то він має похвалу, та не в Бога. Що бо Писання говорить? Увірував Авраам Богові, і це йому залічено в праведність. А заплата виконавцеві не рахується з милости, але з обов’язку. А тому, хто не виконує, але вірує в Того, Хто виправдує нечестивого, віра його порахується в праведність. Як і Давид називає блаженною людину, якій рахує Бог праведність без діл: Блаженні, кому прощені беззаконня, і кому прикриті гріхи. Блаженна людина, якій Господь не порахує гріха!»
Уявимо собі чотирирічну дитину, в якої на війні загинули батьки. Вона вже достатньо виросла, щоб усвідомити цю втрату і горювати, але ще недостатньо виросла, щоб уміти за себе постояти. Якоюсь мірою за нею можуть доглядати далекі родичі, але в них занадто мало можливостей і коштів, щоб залишити її в себе назовсім. Тому вони пропонують іншим людям її усиновити. І вона чекає зі змішаним почуттям страху і надії, що буде.
Одного прекрасного дня приходить лист: на пропозицію відгукнулася бездітна пара, готова прийняти її у свою сім’ю і виховувати її як сина. Дитина і сама не знає, що відчувати. З одного боку, вона страшенно рада: у неї є майбутнє, є можливість нового життя. З іншого боку, вона боїться: що це за люди? Де вони живуть і як живуть? Іншими словами, що це за сім’я, в яку її запрошують?
Саме такими питаннями природно задатися Павлу після того, що він написав у 3:21-31.
Між тим багато читачів Послання до Римлян не бачили тут нічого природного. Часто-густо 3-й розділ читався просто як доктрина про виправдання індивідуальних грішників благодаттю через віру, причому ця доктрина абстрагувалася від Божих обіцянь Ізраїлю, від Заповіту і виправдання як божественної декларації про приналежність віруючого до сім’ї Заповіту, сім’ю, в якій і через яку Бог обіцяв перемогти зло. Якщо відкинути ці речі, 4-й розділ дійсно буде несподіванкою: з чого раптом Павло заговорив про Авраама?
Пропонувалися різні відповіді. Наприклад, така: опоненти Павла орієнтувалися на розповідь про Авраама, і Павло хотів показати, що і він може послатися на Авраама. Чи так: Павло вирішив просто підкріпити сказане текстом з Писання, показавши, що його нове вчення дійсно «виконує Закон» (у тому сенсі, що воно передречене в Писанні). Чи так: Павлу знадобився приклад людини, виправданої вірою. Проте все це погано вписується в загальний контекст Павлової думки.
Насправді після 3-го (загалом і 2-го) розділів питання про Авраама абсолютно природне, як і в аналогічному місці Послання до Галатів. Адже саме Авраам був родоначальником сім’ї Заповіту, до якої віднині належать вірні. «Виправдання» – це декларація Бога про прийняття в сім’ю. Але що це за сім’я?
Це допомагає зрозуміти питання, яке відкриває цей розділ. Звучить воно дивно і часто перекладається невірно. У перекладачів зазвичай виходить, що Авраам «набув» чогось. Як часто буває, Павло починає з короткого питання: «Що ж, скажемо?» Потім знову-таки за своїм звичаєм він висуває тезу, з якою сперечатиметься: чи набули ми Авраама нашим предком за тілом? Іншими словами, чи є сім’я, в яку нас прийняли, етнічною, фізичною сім’єю Авраамовою? Чи наш зв’язок з ним якийсь іншій? Це вводить тему цілого розділу – зовсім не «Авраам як зразок виправдання», і не «доказ від Писання», і не якась інша банальність. Павло пояснює, у чому полягав задум Божій при укладенні Заповіту з Авраамом, а отже, який характер сім’ї Авраамової. Кульмінація розділу припадає на уривок у в. 17, який часто вважають другорядним: сім’я Авраамова складається не з якоїсь однієї етнічної групи, а з «багатьох народів».
Стержень цього розділу складає Павлове тлумачення на Бут. 15. У Рим 4:3 він цитує Бут. 15:6, а потім регулярно повертається і до цього вірша, і до його ширшого контексту. Бут. 15 – це розділ, в якому Бог урочисто встановлює Заповіт з Авраамом, обіцяючи йому певну незвичайну «сім’ю»; саме цьому обіцянню Авраам «повірив» тією вірою, яка залічена йому в праведність. У Книзі Буття далі йде церемонія укладення Заповіту. Це повинно нагадати нам про те, про що рідко думають сучасні читачі: для Павла, як і в юдаїзмі, «бути виправданим» у Бога – приблизно те ж саме, що і «бути членом Заповіту». По суті, Бут. 15:6 каже наступне: «Авраам повірив Богові, і це стало основою Заповіту, який був потім укладений».
Відповідно, у 4-му розділі Павло різко полемізує з уявленням про те, що християнство складає один з різновидів етнічного юдаїзму, що визначається «ділами Закону». На думку Павла, Авраам не йшов цим шляхом, інакше в нього з’явився б привід для похвальби, який (згідно з Книгою Буття) у нього був відсутній. Авраам лише повірив Богові, Який виправдовує нечестивих. Всупереч тлумаченням деяких юдейських Павлових сучасників Авраам не мав якогось попереднього знання прийдешнього Закону. Книга Буття не каже: «Авраам дотримував діла Закону, а тому Бог встановив з ним Заповіт». Будь це так, вийшло б, що вічна ознака справжньої сім’ї Авраамової – виконання «діл» (як і хотів думати багато хто з пізніших рабинів).
Павло йде від подібних висновків. Це складає його думку у в. 4 і 5. Він прибігає до наступного образу: людина виконує певну роботу, і за це їй належить плата. Апостол протиставляє їй людину, яка не робить, а просто довіряє. Думаю, що тут Павло просто розвиває метафору «діл» (нова ідея, яка, можливо, саме в цей момент Павлу і спала на думку). Метафора не цілком ефективна, бо в другій частині Павло пише про віруючого «в Того, Хто виправдує нечестивого»: він вже забув про «роботу» і «нероботу» і повернувся до прямого опису того, що Авраам зробив.
Але що Павло має на увазі, коли каже, що Авраам повірив Богові так само? Що він має на увазі, коли каже про виправдання Богом нечестивців? Можливо, Павло виходить з уявлення/передання, що до свого покликання Авраам був типовим язичником, у звичайному значенні слова «нечестивим», що гадки не має про те, хто є Бог і що означає йти за Ним і виконувати Його волю. Проте Бог призвав його в Заповіт – Заповіт, призначений розв’язати проблему нечестя і людської деградації, розкладання і нечестя (Рим. 1:18-32). Іншими словами, Авраам починав з того ж, що і всі ми, усі язичники-неюдеї. Саме в цьому стані він знаходився, коли Бог зустрів його. Бог не залишив його таким, не сказав, що такий стан Авраамів Його влаштовує: первинна довіра Авраама божественному обіцянню була лише початком процесу випробування і преображення. Про це Павло скаже трохи далі. Але головна його думка полягає в тому, що язичники (неюдеї) входять у Заповіт вірою саме так, як до нього увійшов сам Авраам. Згодом Павло повертатиметься до цієї думки і розглядатиме її під різними кутами.
Павло викликає і другого свідка – царя Давида, автора, як мінімум, декількох псалмів. У Псалмі 32 (процитованому в 4:7-8) говориться про блаженство народу, якому не поставлені його гріхи. Це, так би мовити, негативна сторона монети. Заповіт був встановлений з тим, щоб розв’язати проблему гріха. У розумінні Павла, належати Заповіту означає бути людиною, чиї гріхи загладжені так, як описано в Рим. 3:24-26. Прощення гріхів – саме те, заради чого Бог і призвав Авраама. У християнстві, як його бачить Павло, виключно важливо, що гріхи прощаються, покриваються, не ставляться людині. Давид радів цьому за тисячу років до Голгофи, і пасхальне Воскресіння зміцнило цю радість навіки. Наскільки сильніше ми повинні радіти цій милості в наші дні!