«Тому то, як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі згрішили. Гріх бо був у світі й до Закону, але гріх не ставиться в провину, коли немає Закону. Та смерть панувала від Адама аж до Мойсея і над тими, хто не згрішив, подібно переступу Адама, який є образ майбутнього. Але не такий дар благодаті, як переступ. Бо коли за переступ одного померло багато, то тим більш благодать Божа й дар через благодать однієї Людини, Ісуса Христа, щедро спливли на багатьох. І дар не такий, як те, що сталось від одного, що згрішив; бо суд за один прогріх на осуд, а дар благодаті на виправдання від багатьох прогріхів. Бо коли за переступ одного смерть панувала через одного, то тим більше ті, хто приймає рясноту благодаті й дар праведности, запанують у житті через одного Ісуса Христа.»
Скульптор радів справі рук своїх. Статуя була як жива, і на площі добре виглядала. Вона зображувала людину, яка усе життя прожила в маленькому портовому містечку, а відомою стала, організувавши службу берегової охорони. Людина прославилася тим, що з колосальним ризиком для життя врятувала майже самостійно людей, човен яких розбився об скелі в зимовий шторм. Місто було їй вдячне і замовило скульпторові статую.
Але попереду чекали тривоги. Наступного літа в місті побувала молодіжна компанія, шпана. Вони, як мовиться, весело погуляли: розбили декілька вікон на маленькій вуличці і нахамили перехожим. Потім дісталися до статуї: як же не потішитися! Спочатку розмалювали її червоною фарбою. Потім стали тренувати на ній бойові удари: розбігалися і з усього маху били в стрибку обома ногами. Бідна статуя, зовсім не розрахована на таке поводження, впала з постаменту на дорогу і розсипалася на друзки. Весело регочучи, хулігани віддалилися.
Міська рада довго вирішувала, що робити. Вони не хотіли здаватися і покликали скульптора: чи не зробить він статую наново, у точності як була? Але скульптор придумав щось трохи краще. Статую він виготовить, але з набагато міцнішого матеріалу. Він також удосконалить її зовнішній вигляд. Навіщо ж повертатися до того, що вже було! Скульптор використовував можливість створити ще чудовішу річ.
Розповідь можна було б продовжити. Мені хотілося б думати, що ті юнаки самі потрапили в біду на човні, були врятовані тією самою береговою охороною і одумалися. Але повернемося до Павлового оповідання, де самий час звернути увагу на річ, яка може вислизнути при читанні його дуже місткої і лаконічної аргументації. Думка Павлова така: у Месії, Ісусі Христі, Бог зробив щось набагато більше, ніж просто повернув людство до того стану, в якому воно перебувало до гріхопадіння. Статую виготовили наново, і тепер вона навіть красивіше колишньої. Це не просто «вони зламали, а Бог полагодив». Мова про щось незмірно більше. І якраз про те Павло говорить у в. 15, 16 і 17.
Як апостол прийшов до цього погляду? Зараз він як би резюмує сказане раніше. Перед нами розповідь про Адама і Христа. Сенс Заповіту з Авраамом, як ми вже бачили, полягав у тому, щоб покінчити з первородним гріхом людства, з тим фундаментальним ідолопоклонством, яке вело до розпаду і деградації справжньої людяності, а кінець кінцем, до смерті. Зараз Павло показав, що обіцяння Аврааму виповнилися в Ісусі Христі, і прозріває в майбутнє (5:1-11): як реалізується наша надія на майбутнє. Відповідно, апостол може тепер зробити нарис усієї загальної картини – картини, від якої він відштовхуватиметься у своїх міркуваннях про оновлений народ Божий.
Причому «нарис» – це ще слабо сказано. У цьому уривку Павло мислить так швидко, а пише так лаконічно, що для яснішого викладу думки кожне з його слів потрібно було б замінити на чотири чи п’ять. Зрозуміти його нелегко, але поступово вимальовується така картина.
Павло починає у в. 12 так, немов збирається сказати наступне: як через одну людину гріх увійшов до світу, так через одну людину Бог переміг гріх. Але він зупиняється на півдорозі. Він зрозумів, що, перш ніж вибудовувати таку симетричну структуру, необхідно сказати дві речі. Перший з цих додаткових моментів міститься у в. 13-14, а другий складає тему в. 15-17.
В. 13-14 пояснюють загадку, над якою міг роздумувати уважний читач. Між Адамом і Мойсеєм минуло досить багато часу. Адаму була дана пряма заповідь, і він її порушив; через Мойсея Бог дав Ізраїлю цілий ряд прямих заповідей, і ізраїльтяни їх порушували. Але в проміжку між цими двома подіями люди продовжували грішити і помирати, а тим часом не існувало Закону, яким вони могли б керуватися. Для Павла дуже важливе місце Закону Мойсеєвого в загальному володарюванні гріха (див., наприклад, розділ 7), тому він відразу поспішає усунути можливі непорозуміння.
Як ми вже бачили, в. 15-17 далі пояснюють, що виправлення людства припускає щось набагато більше, ніж просто усунення наслідків Адамового гріха. «Гріх» і «дар» – не рівноправні члени дихотомії. Смерть має суто негативний сенс. Божественний дар життя просто з нею не порівнянний: не можна мислити смерть і нове життя як речі, що на рівних протистоять одна одній. «Негативний вердикт», «засудження», яке відбулося за первинним гріхом, було прямим результатом скоєного, але Бог узяв ініціативу у Свої руки в ситуації, де вже не було нічого, окрім гріха, де були суцільні розвалини, – щоб зробити з людей щось суттєве більше, ніж те, чим вони колись були.
В. 17 ще більше розширює контраст. Наслідком гріха стало «панування смерті»: смерть, з її розпадом і розкладанням, нині торжествує у світі. Здавалося б, логічно чекати, що цьому володарюванню буде протиставлене «панування життя». Але Павло йде далі: чекаємо ми – володарювання тих, хто приймає від Бога дар участі в Заповіті; тих, хто «виправданий». Павло нечасто говорить про прийдешнє «царювання» тих, хто належить Ісусу (тема, відома нам по інших ранньохристиянських текстах, – Об. 20:4,6). Проте тут, як і, скажімо, в 1Кор. 6:2, ця ідея є видимою ясно. «Царство Боже» (тобто суверенне і рятівне володарювання Бога над світом) нині проявляється через воскреслого Господа Ісуса. Проте створюється враження, що в майбутньому воно проявлятиметься через людей повністю викуплених, – людей, які в сьогоденні виділені через дарований ним Богом статус приналежності до Заповіту, статус «виправданих».
Після цих пояснень Павло може повернутися до перерваної думки у в. 12: як через одну людину, так і через одну людину. Але, перш ніж переходити до наступного уривка, зупинимося на хвилину і подумаємо про рясну щедрість божественної благодаті. Озирнемося на в. 15-17: як часто в них трапляється слово «дар»! Чи усвідомлюємо ми, наскільки рясно обдарував нас Бог?