«Бо Христос, коли ми були ще недужі, своєї пори помер за нечестивих. Бо навряд чи помре хто за праведника, ще бо за доброго може хто й відважиться вмерти. А Бог доводить Свою любов до нас тим, що Христос умер за нас, коли ми були ще грішниками. Тож тим більше спасемося Ним від гніву тепер, коли кров’ю Його ми виправдані. Бо коли ми, бувши ворогами, примирилися з Богом через смерть Сина Його, то тим більше, примирившися, спасемося життям Його. І не тільки це, але й хвалимося в Бозі через Господа нашого Ісуса Христа, що через Нього одержали ми тепер примирення»
Все-таки в церкві можна почути дивні речі. Наприклад, я не раз чув, що Євангеліє від Івана говорить про любов Божу, а Павло – більше про Закон, праведність та інші важкі речі. Що ж, перед нами один з уривків, які не укладаються в подібну схему. Та і Євангеліє від Івана, до речі, не укладається: уявлення євангеліста про божественну любов загартовувалося, подібно до сталі, у горнилі різкої ворожнечі на адресу Ісуса, а також нерозуміння Його особи усіма, від учнів і народу до священиків і Пилата. А Павлове вчення про любов Божу, що повстає тут, як сонце ясним літнім ранком, пронизує усі прочитані нами раніше рядки. Варто тільки прокинутися раніше, підійти до вікна, відсунути фіранки – і от воно, сонце! От те, про що були і попередні розділи. Залишається лише стояти і радіти.
І захоплюватися! Адже любов Божа зробила для нас усе, дала нам усе, що треба. Говорячи про примирення між Богом і людиною, Павло роздумує про те, як воно було досягнуте. Що зробив Бог, щоб це відбулося? Але перш ніж поговорити про це, зупинимося на одному незвичайному моменті, який тут уперше спливає на поверхню. А саме, поглядаючи на Месію, Ісуса Христа, ми дивимося на того, хто утілює божественну любов, причому діяльну божественну любов.
Подивимося в. 8. Те, що Павло тут каже, має сенс лише в тому випадку, якщо Ісус, у Своєму житті і смерті, був втіленням живого і люблячого Бога. Адже нісенітниця вийде, якщо я скажу вам: «Так, у серйозну халепу ви вскочили! Але нічого, я вас сильно люблю, а тому… пошлю когось іншого, щоб він вас з неї врятував». Якщо смерть Христова показує любов Божу до нас, це означає, що Христос – дійсно людина (куди вже людяніше – Його розіпнули!), в якій є присутньою повнота Бога живого. У Посланні до Римлян Павло не пояснює, як таке вийшло. Він просто виходить з цієї передумови. В інших листах він поговорить про це детальніше, хоча і не так детально, як ми б хотіли. У той же час досить очевидно, що в повну божественність Ісуса Павло вірив, і це уявлення – органічна частина його богословської системи, а не щось стороннє в ній.
Зокрема, саме так ув’язуються воєдино його вчення про божественну любов і вчення про християнську надію. В якомусь сенсі увесь уривок Рим. 5-8 говорить про надію: міцну надію на те, що остаточне спасіння чекає всіх, хто належить Богові через віру в Його дію в Ісусі. Яким саме буде це спасіння, не є Павлова турбота в даний момент. Детальніше він скаже про це в розділі 8. Поки він зупиняється на тому, що його читачам треба знати після 2:1-16: коли настане останній Суд, вони будуть врятовані.
Не забуватимемо, як ця картина виправдання працює на практиці. Павло постійно має на увазі минулий, справжній і майбутній аспекти Промислу Божого. Про те, чим усе закінчиться, сказано в розділі 2: настане день, коли Бог судитиме усі людські таємниці, і суд Його буде справедливим і безпристрасним. Якщо від такої перспективи комусь стало ніяково, тим краще. Потім у 3:21-4:25 Павло детально пояснив, що, коли люди вірять божественному благовістю про Ісуса, вони вже нині дізнаються про свою приналежність до сім’ї Заповіту, до народу, чиї гріхи прощені; вони вже отримали виправдання на суді Божому. Напрошується питання: звідки Богові це знати? Врешті-решт у новонавернених, можливо, усе життя попереду: вони можуть ще сповна нагрішити! З чого саме в них візьметься упевненість, що майбутній вердикт вони вже знають?
Значна частина Рим. 5-8 присвячена відповіді на це питання (хоча є інші важливі теми). Але відповідь починається тут: християнська надія міцно заснована на тому, що Бог зробив в Ісусі. (З тріумфуванням Павло повернеться до цієї теми в 8:31-39.) Те, що Христос помер за нас, коли ми були ще слабкими і безпорадними грішниками (в. 6 і 8), показує, наскільки сильно любить нас Бог. А якщо Він нас так любить, то, вже звичайно, він врятує нас від прийдешнього Судного дня (в. 9). Врешті-решт Бог зробив немислиме: послав Свого Сина померти за нас, хоча в нас не було зовсім нічого гідного подібної жертви, – більше того, були усі підстави ставитися до нас дуже погано, як до ворогів (в. 10). Тепер же, коли ми Його друзі (про примирення див. 5:1-2), Бог нас вже точно не покине.
Тут Павло використовує аргумент, який відомий у різних (зокрема юдейських) системах логіки як «тим більше». Якщо Бог зробив важке, то вже тим більше зробить легке, завершивши почате. Скажімо, якщо альпініст дерся вгору по високій і прямовисній скелі, то, здолавши скелю, йому нічого не вартує прокрокувати сто метрів, що залишилися, пологим трав’янистим схилом до вершини. Якщо людина добиралася відвідати свого друга на інший кінець країни, крізь дощ, сніг і туман, то вже тим більше доведе свій задум до кінця, коли лише залишилося пройти садовою доріжкою під сонячним і ясним небом та постукати у двері. Схожим чином Павло міркує у в. 9 і 10.
В. 11 звучить несподівано. Ключове слово тут – «хвалимося». Воно перекликається з тим, про що Павло писав у 2:17 і 3:27. Ті, хто жив під Законом Мойсеєвим (подібно до самого Павла), «хвалилися» тим фактом, що Бог-Творець – їх Бог. Вони «хвалилися», що володіння Законом гарантує для них особливий статус. Павло показав, що хвалитися тут абсолютно нічим: похвала порожня. Але в благовісті про Ісуса – саме тому, що воно підрізувало під корінь всяку людську гординю, і тому, що воно приймається серед утисків (5:3), – можна знову вигукнути разом з автором псалма: «Бо Цей Бог то наш Бог на вічні віки» (Пс. 48:15). І з самим Павлом: «Коли за нас Бог, то хто проти нас?» (Рим. 8:31). Комусь подібні висловлювання можуть здатися занадто самовпевненими (і в наше століття легковажного релятивізму, поза сумнівом, здадуться!), але це не повинно відвертати нас від радості про особову любов Бога, яка тільки одна і дозволяє нам говорити подібні відважні речі.
Більше того, спротив цьому світовідчуттю цілком може бути пов’язаний з неприйняттям самої ідеї, що Ісус є Господь. У світі Павла торжествували інші «володарі», які дуже не хотіли поступатися місцем. У нашому світі все те ж саме.