«Так само ж і Дух допомагає нам у наших немочах; бо ми не знаємо, про що маємо молитись, як належить, але Сам Дух заступається за нас невимовними зідханнями. А Той, Хто досліджує серця, знає, яка думка Духа, бо з волі Божої заступається за святих. І знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре. Бо кого Він передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до образу Сина Його, щоб Він був перворідним поміж багатьма братами. А кого Він призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав, а кого виправдав, тих і прославив.»
Скількома іменами ви можете назвати Бога? Здавалося б, питання дивне. Ім’я Боже прямо вказане в Старому Заповіті: ГОСПОДЬ. У той же час Біблія знає і безліч інших позначень Бога: «Всемогутній», «Святий Ізраїлів», «ГОСПОДЬ військ». Часто іменується Він «Бог Авраамів» або (іноді) «Богом Авраама, Ісака і Якова». Час від часу зустрічаються більш дивні імена. Скажімо, для Якова Бог – «Страх Ісака» (Бут. 31:42,53). (В усякому разі, до тих пір, поки в Бут. 32 Яків не бореться з Богом лицем до лиця.)
Було б цікаво вивчити різні імена, титули і описи Бога в Новому Заповіті. Наприклад, в Євангелії від Івана Ісус неодноразово описує Бога в категоріях власного призначення: «Отець, що послав Мене». У Посланні до Римлян ми знаходимо: «Той, хто підняв Христа з мертвих» (Рим. 8:11). І от зараз ми бачимо нове дивне і загадкове ім’я: «Той, Хто досліджує серця». Спробуємо розібратися з цим грунтовніше.
Нам вже казали, що Бог збирається судити всі людські таємні речі (2:16). Павло казав, що Бог залишив хвалу для того, хто юдей «потаємно», а не «назовні». У 8:27 апостол йде на крок далі. Слово «досліджує» походить від кореня, який наводить на думку про людину, що запалила факел і повільно обходить велику темну залу, повну різних речей, у пошуках чогось конкретного. Чи можливо, вона шукає в темряві, прислухаючись. Що ж вона хоче знайти? І що буде, коли знайде?
Без сумніву, у темних куточках наших сердець Бог знаходить масу такого, що ми зовсім не жадаємо виносити на поверхню. Але треба Йому щось інше. Більше того, Павло стверджує, що це має відшукатися в кожного християнина: «зідхання» Духа.
У попередньому уривку ми бачили, що світ зідхає в муках нового творіння. Ми також бачили, що церква розділяє цей біль, стогне за новими тілами, що спокуті, і страждає від розриву між «вже» (перші плоди Духа) і «ще ні» (нинішнє смертне існування). Церква не дистанціюється від світового страждання. І зараз ми бачимо, що і Бог не стоїть у стороні від страждання світу і церкви. Він приходить у саме осереддя страждання – в особі і силі Духа.
Павлове розуміння Духа відрізняється тут свіжістю і новизною. Дух найбільш проявляє Себе саме в той момент, коли ми починаємо молитися і достеменно не знаємо, як і про що нам молитися. Дух волає з нас незрозумілою мовою, – то було б полегшенням, але ми поки що не готові до полегшення в молитовній роботі, – а зідханнями, які доки не можуть бути втілені в слова. Це молитва за межами молитви, можливість поринути в холодні і темні глибини, що лежать поза межами людського зору і знання.
Але ці глибини відомі тому, Хто досліджує серця. Говорячи про промисел Божий відносно світу і церкви, Павло учить, що трансцендентний Творець невпинно знаходиться в спілкуванні з Духом, що мешкає в серцях Його народу. Нехай навіть ми самі не розуміємо, що говорить Дух, – Бог розуміє. Бог розуміє і відповідає на молитву, яка нам здається лише стогонами і зідханнями Духа, Який перебуває перед Своїм Творцем у стражданнях і труднощах нашого життя. Тут завдання, що стоїть перед кожною церквою і кожним християнином: узяти на себе саме таку молитву – молитву, в якій йде любляча бесіда між Отцем і Духом.
От, як у нинішньому віці виглядає на практиці наше «славне» володарювання над світом. Страждати з Христом, щоб бути прославленими з Ним, означає готовність до будь-якого фізичного страждання, гонінь і випробувань (Рим. 8:35-36). Коли світ ще не виправлений, саме з цим часто пов’язане шанування єдиного істинного Бога. Але подібно до того, як особиста святість є узяття на себе відповідальності за ту частину творіння, яка нас оточує, у передбаченні дня, коли ми «правитимемо в житті» над набагато більшими сферами, – так молитва (в. 26-27) може бути осмислена як відповідальність за великий мир, напередодні нового творіння, а також як участь у стражданнях Христових. Зрозуміло, про багато речей ми можемо і повинні молитися чітко і зрозуміло. Але в цілому ряду інших випадків краще просто бути в присутності Божій: нехай Дух стогне, і нехай Той, Хто досліджує серця, побачить ці стогони і визнає в них співчуття з Христом…
Бути тим самим подібним до образу Сина Божого – те, що і складало первинний задум Божий про нас. Молитва того типу, про яку ми зараз говоримо, є частина процесу «уподібнення»: у наших серцях з’являється та любов до Бога, про яку говорила ще древня юдейська молитва «Шема» (5:5). Коли ми тим самим виділені як народ Божий (не за виглядом тільки, але в сокровенних молитвах і помислах), ми можемо бути повністю упевнені: Бог діє, Бог може зробити добре з усього, що відбувається. В. 28 містить чудове обіцяння і багатьох навчив довіряти Богові, як би важко часом не складалося життя. Світ стогне, і ми разом з ним. Але Бог приєднується до нас у цьому стогоні і приведе його до блага.
Далі йде кульмінаційне затвердження Павла про задум Божий відносно всіх Його дітей (в. 29-30). Як і у випадку із старозавітним Ізраїлем, Павло каже, що Бог «передбачив» тих, хто увійшов до спілкування з Його Сином. Не вони вибрали Бога, а Він вибрав їх – таємниця, проникнути в яку Павло не намагається ні тут, ні в інших своїх посланнях. Замість цього апостол говорить про задум Божий відносно обраних Ним: вони повинні стати подібними до образу Ісуса, справжнього «образу Божого». Тим самим вони набудуть справжньої людяності і увійдуть як молодші брати і сестри в сім’ю справжньої Людини.
Останній вірш уривка просто і ясно описує, як Бог закликає людей, яким, згідно з Його задумом, належить уподібнитися образу Сина Його і працювати заради Нього у світі. Передусім ті, хто виділений для цього завдання, були таємничо «покликані». У Павловому слововживанні «покликання» – це те, що відбувається, коли в житті людини діє сила благовістя, приводячи її до віри і хрищення і наповнюючи через Дух її серце любов’ю до Бога. Як ми вже бачили, коли благовістя так само породжує віру, Бог проголошує людину справжнім членом сім’ї: це називається «виправданням». Кінцева ж мета – мета така безперечна, що про неї, як і про інші, можна говорити в минулому часі, – полягає в тому, щоб люди були «прославлені», щоб вони співрозділили з Христом суверенне і рятівне володарювання над усім творінням. Взагалі увесь уривок нагадує нам про суверенність Божу і про те, що ця суверенність завжди проявляється в любові.