«Кажу правду в Христі, не обманюю, як свідчить мені моє сумління через Духа Святого, що маю велику скорботу й невпинну муку для серця свого! Бо я бажав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх, рідних мені тілом; вони ізраїльтяни, що їм належить синівство, і слава, і заповіти, і законодавство, і Богослужба, і обітниці, що їхні й отці, і від них же тілом Христос, що Він над усіма Бог, благословенний, навіки, амінь.»
Сьогодні в газеті ціла сторінка заповнена листами читачів на сумну тему: антисемітизм знову піднімає голову. Здавалося б, цивілізоване суспільство побудували, але ні – у багатьох містах євреї зазнають нападок і образ. Адже давно антисемітські міфи були викриті і дискредитовані, але знову їх друкують і поширюють. Читачі запитують: а що, якщо причина не в неприязні до євреїв як таких, а в неприязні до політики нинішнього ізраїльського керівництва? Звідси дискусії приймають вже такий напрямок: чи означає невдоволення курсом уряду упередженість проти країни в цілому? І взагалі, ви упереджені, бо критикуєте, або критикуєте, бо упереджені? Дуже швидко такі розмови заходять у безвихідь і втрачають глузд. А тим часом ненависть і насильство набирають силу.
Від цього досвіду ми повинні відштовхуватися, якщо хочемо зрозуміти наступні три розділи Павлового послання. Зверніть увагу: я не хочу сказати, що нинішня актуальна проблематика повинна визначати тлумачення. Потрібно слухати, що хоче сказати сам апостол, а не вкладати в його вуста погляди нам приємні (тоді ми почуємо лише відлуння власних голосів) або неприємні (це несправедливо). Проте жоден християнин у наші дні не має права закривати очі на той факт, що багато віків антисемітизм процвітав у низці християнських країн, причому церква не лише не боролася з ним, але і підливала масла у вогонь, заявляючи (приміром), що «євреї Христа розіпнули», хоча, згідно з усіма чотирма Євангеліям, це зробили римляни. Отже, читаючи уривки на кшталт Рим. 9:1-5, що містять християнське осмислення задуму Божого про Ізраїль, ми повинні упокорено замислитися про те, наскільки часто ми спотворювали свідчення Писання, намагаючись підтвердити їм небезпечні забобони. І необхідно молитися, щоб і самим не впасти в такі помилки.
Зрозуміло, це не означає, що Павло був прибічником модної нині ідеї, що кожній людині своя віра і своє уявлення про Бога, і всі релігії хороші, і не потрібно намагатися навертати людей з однієї релігії в іншу. (Здається, втім, наші сучасники помаленьку усвідомлюють, що не всяка релігія чудова і не всякий спосіб життя гідний нас як людей і вже тим більше, образу Божому в нас.) Павло говорить про інше. Він хоче сказати дві речі, які досі багато хто вважає взаємовиключними. По-перше, він підкреслює, що Бог дійсно обрав єврейський народ і дав йому усе необхідне для цього. По-друге, у не меншій мірі він підкреслює месіанство Ісуса з Назарету. Власне, друге в нього навіть спирається на перше: без віри в особливу божественну місію Ізраїлю сама концепція месіанства втрачає сенс. У списку особливих дарів Ізраїлю Месія, Христос, згаданий останнім (в. 4-5): явлення Христа є кульмінацією історії спасіння.
Це – проблема і для Павла, і для нас. Павлу було тяжке думати, що Ісус є довгожданий, обіцяний Месія, а більшість євреїв у Нього не вірять. Це все одно як ведучий у конвої машин вибирає при розвилці поворот, а потім з жахом спостерігає, як інші поїхали іншим шляхом. Вони думають, що він помилився; він думає, що вони помилилися. Більше того, він упевнений: його дорога – єдина дорога до виконання божественних обіцянь. Тоді з ними що ж буде, якщо вони нехтували дорожніми знаками, що вказують в інший бік? Якщо ми не зрозуміємо, що Павло мислив подібним чином, ми не зрозуміємо, чому він говорить те, що говорить.
Павло тужить. Його слова у в. 1-3 – того роду речі, які люди промовляють, перебуваючи у великому жалі або важкій депресії. Коли ти в такому стані, усе виглядає похмуро: ні на секунду не забуваєш про проблему. Тут Павло, майстер письмового і усного складу, звичайно, прекрасно розумів, що пише. 8-й розділ закінчився на ноті радості і тріумфування. Але в житті буває не одна радість: над світом досі лежить похмура тінь. Про неї не можна забувати, але потрібно молитися, упокорюватися, роздумувати і набиратися мудрості.
Роздум над цим уривком слід починати з того, що згадані Павлом дари (в. 4-5) так чи інакше зустрічалися вже в перших восьми розділах послання (зокрема, величному восьмому розділі). З погляду Павла, усі, хто належить Христові, – прийомні діти Божі. Вони радіють сподіваючись на славу Божу. Обіцяння Заповіту виконалися в Христі і нині – їх по праву. Бог зробив неможливе Закону, і це – для них на благо. Вони навчаються правильному богослужінню, любові Божій і послуху Богові у вірі (1:5; 8:28). Вони наслідують обіцяння, дані патріархам. І вони складають народ Христовий, не дивлячись на те, що більшість з них не відносяться до єврейського етносу.
Згадаємо: з цією темою ми зустрічалися вже неодноразово. Частий серед екзегетів погляд, що розділи 9-11 написані як би мимохідь, у стороні від головної теми, лише демонструє слабке розуміння цієї теми. Адже все послання говорить про те, як Бог виконав через Ісуса Свої древні обіцяння, і про те, що це означає на практиці. А раз так, то неминуче виникає питання: як християнам ставитися до тих євреїв, які не визнають месіанства Ісуса. І ми знаходимо не те щоб повну відповідь – деякі скажуть, що це зовсім не «відповідь», – але певний спосіб мислення, вкорінений у молитві, повній любові і гіркоті. Можливо, на початку XXI століття християни нарешті вдумаються в ці речі і пізнають нову свободу.
Наприкінці зупинимо увагу на кінцівці в. 5. «Тілом» Христос походить від єврейського народу. Але він також Володар усього: втілений Бог, Якому повинні зберігати вірність люди всіх країн і народів. От – протиріччя, про яке роздумує Павло. Євреї – дійсно народ Месії, але лише «тілом». Месія дійсно належить їм, але лише в «тілесному» сенсі; і Він також належить всьому світу як праведний Володар. Це нагадує нам про те, про що Павло говорив ще на початку листа (1:3-4), та і в наступних розділах. Таким чином, знову і знову перед нами одна і та ж важлива тема. У неї варто вдумуватися з молитвою, утримуючись від поспішних суджень. Тільки так можна досягти зрілості на християнському шляху.