«Не так, щоб Слово Боже не збулося. Бо не всі ті ізраїльтяни, хто від Ізраїля, і не всі діти Авраамові, хто від насіння його, але: в Ісаку буде насіння тобі. Цебто, не тілесні діти то діти Божі, але діти обітниці признаються за насіння. А слово обітниці таке: На той час прийду, і буде син у Сари. І не тільки це, але й Ревекка зачала дітей від одного ложа отця нашого Ісака, бо коли вони ще не народились, і нічого доброго чи злого не вчинили, щоб позосталась постанова Божа у вибранні не від учинків, але від Того, Хто кличе, сказано їй: Більший служитиме меншому, як і написано: Полюбив Я Якова, а Ісава зненавидів.»
У незнайомій місцевості не обійтися без мапи. Це всім відомо. Коли відчуваєш, що заблукав, то дістаєш мапу і намагаєшся розібратися («ага, от тут я переплутав поворот… і не по цій дорозі потрібно було йти, а по тій…»). Знайшовши своє місце розташування, повертаєшся до того місця, в якому збився зі шляху. Теоретично можна, звичайно, уявити, що мапа помиляється. Врешті-решт, укладачі мап – теж люди. Але якщо так, справа погана: ні на що не можна покладатися.
У цьому і наступному уривках (до в. 29) Павло якраз повертається до мапи. Єврейські автори того часу часто переказували історію Ізраїлю, починаючи від Авраама (або навіть від Адама), щоб пояснити Божественний промисел – події своїх і прийдешніх днів. Павло робить щось подібне. Він переказує історію Авраама, Ісака і Якова (і Ізмаїла!), щоб пояснити вказівки мапи (божественного слова обіцяння). Раніше він збився зі шляху, але зараз, як він вірить, зрозумів, куди потрібно йти і готовий допомогти іншим.
Для Павла і мови не могло бути про те, що мапа (Писання, слово Боже!) помиляється. Адже теоретично цього не можна виключати: може, Бог помилився, або передумав, або виявився не в змозі виконати обіцяне. Але якщо так, усе пропало: довіряти не можна нікому і нічому. У цьому випадку усе, що Павло говорив у посланні, втрачає сенс, бо все побудоване на обіцяннях Божих.
В наші дні багато хто скаже, якщо Бог існує, Він (Вона/Воно?) наробив безліч помилок. Для них світ уявляється хаотичним: у ньому немає жодного сенсу і закону, окрім закону джунглів. Тисячі людей будують життя на основі цього переконання. І це одна з причин, чому у світі стільки лих: теорія перетворюється на свідомо виконуване пророцтво. Але Павло вважає, і християнство (подібно до юдаїзму) вважає інакше: ми самі винні, і перекидати на Бога власні помилки – те саме, що п’яниці, який звалився в канаву, сварити будівельників доріг. Чи те саме, що мандрівникові сварити творців мап, коли лише потрібно було – не тримати мапу догори ногами. Тут встає питання про вірність і праведність Єдиного Бога, питання, яке рано чи пізно встає перед усіма думаючими людьми. Подобається нам це чи ні, ухилятися від проблеми не варто.
Що ж виявив Павло, коли почав наново розбиратися з мапою – древніми оповіданнями про патріархів і даним для них обіцянням? А от що: із самого початку Бог здійснював Свої задуми, не лише обираючи з усього людства одну сім’ю, але і обираючи усередині самої цієї сім’ї певних її членів. Власне, ніхто з єврейських авторів і не став би сперечатися, що в перші три покоління так і було: усі знали, що Бог обрав Ісака, а не Ізмаїла; Якова, а не Ісава. (Павло виходить з того, що читачі його послання знають розповідь Буття, в якій в Авраама були два сини, Ісак від його дружини Сарри та Ізмаїл від Сариної рабині, причому в Ісака були від Ревекки два сини-близнюки, Ісав і Яків.) Проте Павло йде у своїх висновках набагато далі: він стверджує, що тут ми маємо справу з певним глибоким принципом.
Перша теза: відбір одних членів сім’ї, а не інших, не закінчився на Якові, але тривав і в наступній історії Ізраїлю. Він тривав аж до того моменту, як Месія виконав призначення Ізраїлю. Коли Павло дістанеться до 10:4 (центрального вірша цих розділів), стане ясно, що явлення Месії – те, до чого спрямовувалася розповідь. Бог задумав втрутитися в історію, перемогти в ній зло, але це можна було зробити лише за допомогою народу, який сам складав частину проблеми, – доки в його середовищі не народився Син Божий, що узяв на Себе його долю.
Друга теза: відбираючи певних людей, Бог не орієнтувався на їх моральні якості. Тут Павло, мабуть, має на увазі поширене юдейське тлумачення, згідно з яким Бог обрав саме Авраама, бо він відрізнявся особливо високою духовністю і моральністю (часто при цьому передбачалося, що Ізраїль, богообраний народ, також моральніший і духовніший інших народів). Останню ідею Павло вже детально спростував у попередніх розділах (хоча не відмовився від самої концепції обраного народу!). Зараз він повертається до цього питання з тим, щоб пояснити промисел Божий про Ізраїль з часів Авраамових.
У даний момент його головна думка така: божественні обіцяння Аврааму і Саррі, Ісаку і Ревецці завжди мали на увазі цей процес відбору. Так, обіцяння здійснюється через «насіння Авраамове». Проте при уважному вивченні конкретних біблійних оповідань (Павло цитує Бут. 21:12; 18:10,14; 25:23, а також посилає до Мал. 1:2-3) з’ясовується, що в «насіння Авраамове» входять зовсім не всі біологічні нащадки першого патріарха. Скажімо, зараховуються діти Сарри, але не діти Аґарі: обіцяння реалізується через Ісаака, а не Ізмаїла.
Прочитавши в. 6-8, проте, хтось може заперечити: «Аргумент слабкий. Діти Аґарі не зараховуються просто тому, що Аґар була рабинею, тоді як Сарра – дружина Авраамова». Тому Павло вкидає наступний приклад: Ісав і Яків – не просто брати, але і близнюки, одночасно зачаті однією матір’ю. Проте, ще до їх народження Бог вирішив, що обіцяння здійснюватиметься через Якова, а не через Ісава, – факт, який тисячу років потому зауважив також пророк Малахія, роздумуючи про долі потомства двох братів у наступні віки.
Багатьох людей бентежить цей уривок, особливо в. 13. Невже Павло захистив Бога від звинувачення в некомпетентності і невірності обіцянням лише для того, щоб поставити Йому (де-факто) подвійний стандарт і несправедливість? Як ми побачимо з наступного вірша, Павло прекрасно усвідомлює цю проблему. Але давайте замислимося, що мав на увазі сам Малахія, коли говорив, що Бог полюбив Якова і зненавидів Ісава. Було очевидно, що для Ізраїлю (насіння Якова) Бог створив вражаючі чудеса, тоді як Едом (насіння Ісава) впав у безвісність. Проте пророк вважав, що це збільшує відповідальність (а значить, і винність!) Ізраїлю. Іншими словами, ідея полягає не в тому, що «ми богообрані, а тому з нас і вимагати нічого», а в тому, що «ми богообрані, а значить, до Бога потрібно поставитися максимально серйозно, ушанувати Його і наслідувати Його волю». Божественне обрання не повинне вести до зарозумілого почуття власної переваги. Кому багато що дане, з того багато і спитається.