Римлян 9:30-10:4 – Ізраїль, народи і Месія

«Що ж скажемо? Що погани, які не шукали праведности, досягли праведности, тієї праведности, що від віри, а Ізраїль, що шукав Закона праведности, не досяг Закону праведности. Чому? Бо шукали не з віри, але якби з учинків Закону; вони бо спіткнулись об камінь спотикання, як написано: Ось Я кладу на Сіоні камінь спотикання та скелю спокуси, і кожен, хто вірує в Нього, не посоромиться! Браття, бажання мого серця й молитва до Бога за Ізраїля на спасіння. Бо я свідчу їм, що вони мають ревність про Бога, але не за розумом. Вони бо, не розуміючи праведности Божої, і силкуючись поставити власну праведність, не покорились праведності Божій. Бо кінець Закону Христос на праведність кожному, хто вірує.»

Один з моїх робочих обов’язків полягає в тому, щоб підтримувати людей, які будують нові храми, молитовні будинки, дитячі сади і т. д. Часто мене запрошують на закладку фундаменту, щоб я помолився, попросив Бога благословити і саму будівлю, і ті служіння, які в ній здійснюватимуться.

Зазвичай так званий «наріжний камінь» не є частиною фундаменту. Інакше його було б не видно: він знаходився б внизу під землею. Тому на роль «наріжного» відводять якийсь інший камінь, розташований над землею. Часто його прикрашають написом: будівля закладена саме тоді і саме тоді.

Допустимо, проте, що наріжний камінь розташовували б над землею і він у буквальному розумінні був би зримою основою будови. І уявимо тоді таку ситуацію: його вже заклали, але будівництво ще не почалося; якийсь перехожий вночі запросто може і не помітити його… Звучить трохи дивно, але приблизно це Павло і має на увазі в Рим. 9:33. Він об’єднує два уривки з Ісаї, що стосуються «каменя», який Бог кладе на землі.

В Іс. 28:16 камінь – фундамент нового Храму, який буде побудований. При читанні уривка, втім, створюється враження, що насправді пророк мав на увазі прийдешнього Царя, який стане основою для великої общини, зосередженої на Храмі. Інакше йде справа в Іс. 8:14 – пророк сповіщає бунтівному народу Божому, що Бог помістить перед ними камінь, який стане «каменем спотикання і скелею спокуси». Це частина прийдешнього Суду. Навіть коли Бог робить щось добре, навіть коли Він дає милості Своєму народу, для непокірних ці події стають пасткою.

Проте в Іс. 28 пророк закінчує обіцянням, яке Павло застосовує до обох ідей: всякий, хто вірує в Нього, не посоромиться. Під «в Нього» він, звичайно, має на увазі прийдешнього Царя (що цілком відповідає задуму Ісаї).

Об’єднавши ці уривки, апостол отримав наступний сенс: Бог не змінив Своїх задумів. У виконання Писань закладений фундамент нової «будівлі» Божої, і невіруючі в Нього (тобто в Месію, Христа) спіткнуться об цей камінь. Апостол все ще пояснює, як вийшло, що невіра більшості ізраїльтян в месіанство Ісуса (як під час проповіді самого Ісуса, так і згодом) не лише не знаменує порушення чи зміну божественного задуму, але навіть виявляється (якщо дивитися заднім числом!) осереддям первинного задуму.

Подвійна цитата з Ісаї знаходиться в центрі цього уривка, який сам по собі центральний для всієї частини Рим. 9-11. Тут Павло говорить щось дуже важливе і, подібно до провідника в подорожі, пояснює, куди потрапили мандрівники. Спочатку цей шлях пролягав услід розповіді про Авраама та Ізраїль (9:6-29). Тепер ми потрапили в точку, де можемо озирнутися і оглянути те, що відбувається: язичники входять у сім’ю Заповіту, обіцяну Аврааму, а багато юдеїв збилися зі шляху і не виявили віри, необхідної для приналежності до цієї сім’ї.

Слід мати на увазі, що ця аргументація тісно співвідноситься з двома попередніми уривками. Один уривок – це Рим. 3:21-4:5, де Павло пояснював, що в справжню сім’ю Авраамову на рівних входять юдеї і язичники, які вірять благовістю про Ісуса і тим самим розділяють віру Авраамову, яка тільки одна і знаменує приналежність до сім’ї. За думкою Павла, саме таке було одкровення праведності Божої (вірності Бога Заповіту) – божественний задум з виправлення світу. Другий уривок – 7:1-8:11, де Павло показав, як Закон заманив Ізраїль у пастку; саме тут гріх зріс повною мірою, але Христос поніс гріхи на Собі, і через Його хресну смерть гріх був засуджений раз і назавжди.

На протязі Рим. 9-11 Павло спирається на ці попередні уривки, намагаючись показати, що з приходом, смертю і воскресінням Христовим історія Ізраїлю підійшла до своєї кульмінації. Саме тут криється пояснення того вражаючого факту, що язичники, яких Бог-Творець спочатку не закликав, нині стікаються в сім’ю Заповіту, тоді як євреї, нащадки Авраамові за тілом, відпали, бо їх способи зміцнити свою приналежність Заповіту виявилися контрпродуктивними. Тут Павло хоче тут сказати наступне.

По-перше, Бог вірний Заповіту. Прихід Христовий і реакція на Нього з боку євреїв і язичників – те, що Бог мав на увазі із самого початку, хоча Ізраїлю це було і невтямки. Іншими словами, нерозуміння – частина задуму.

По-друге, приналежність до сім’ї Заповіту (тобто народу Божого, обіцяному Аврааму) здійснюється тільки шляхом віри, а не через справи єврейського Закону. От чому язичники, що повірили благовістю, входять у сім’ю на рівних з юдеями, що повірили.

По-третє, юдейські побратими Павла всіляко намагаються (подібно до нього самого до навернення) підкреслювати Закон як знак своєї приналежності до Заповіту. Вони думають, що чим краще вони виконуватимуть заповіді Закону, тим міцнішим стане їх статус істинних дітей Авраамових. Проте Закон ні для чого такого не призначений. А звідси гіркий факт: вони спіткнулися об «камінь спотикання» – Христа, Який є фундамент справжньої сім’ї. Відповідно, вони не осягнули задуму Божого про Заповіт і не осягнули, що явлення Ісуса Христа складає частину цього задуму (Рим. 10:3,4). «Бо кінець Закону Христос», – пише Павло. Іншими словами, Христос – те, до чого спрямовувалася вся історія Ізраїлю.

Це одне з найважливіших місць в усіх посланнях Павла. Якщо вдуматися в нього, стане ясним і багато що інше. Але в наших роздумах ми не повинні випускати з уваги і глибоко особисту молитву апостола, що перекликається з тим, що він сказав на початку 9-го розділу. Він жадає спасіння своїх юдейських побратимів і молиться Богові про це спасіння (10:1). Далі, аж до кінця 11-го розділу, він роздумуватиме про те, як воно може статися.

Попередній запис

Римлян 9:25-29 – Бог закликає Останок

Наступний запис

Римлян 10:5-13 – Виконання Заповіту