З настанням 1963 року закінчилося майже п’ять років із двадцятилітнього вироку Самуїла Лема. Він мав щораз більшу свободу як табірний перукар. Наглядач рідко перевіряв його. Самуїл був сам по собі. Його серце було безмежно вдячне Богові. Окрім того, він збирав громаду – тіло Христа, віруючих, яким ніколи не проповідував, ніколи не проводив Вечері Господньої, ніколи не закликав до каяття, але вони дивилися на нього як на свого духовного лідера.
Місяці спливали своєю чергою, а Самуїл усе більше нудьгував за Суї Лінг, якій не дозволяли приїхати на побачення з ним. Листи приходили від неї раз на місяць, якщо приходили взагалі. У Самуїла навіть не було фото її або дітей, а спогади ставали менш виразними.
Але коли його очам розкривалися картини усього його життя, він, без сумніву, бачив себе в тому становищі, яке обрав для нього Господь. Він був ніби під домашнім арештом. У табірній термінології таких як він називали «один із хлопчиків коменданта».
Більш точно доля Самуїла визначилася того дня, коли він відповів на виклик виступаючого перед ув’язненими з лекцією старшого наглядача, опортуніста, що вважав своє нинішнє становище точкою відліку в досягненні більш високої посади, яку він так прагнув обійняти. Він накинувся на Самуїла Лема, вважаючи його пішаком у своїй грі.
Успіх старшого наглядача визначався суто його роллю як проповідника комуністичної ідеології. Чим далі був ув’язнений від цієї ідеології, тим рішучішим був старший наглядач у своєму прагненні побачити його «вільним».
– Ув’язнений Лем, – почав він, коли Самуїл сів на стілець у його кабінеті, – вас вихваляло багато моїх колег.
Самуїл відчув раптове бажання висловити свою вдячність, але вирішив, що мовчання є кращою відповіддю.
– Ви сумлінно працюєте. Щодня робите в середньому на п’ять стрижок більше, ніж робив ваш попередник. І якість вашої роботи, безумовно, набагато вища. Вам ніколи не ставилося в провину порушення табірного режиму. Ви цілковито відповідаєте правилам нашого закладу.
Він узяв сторінку звіту і мовчки вивчав її, поки говорив.
– Але в тому, у чому ви маєте найбільшу потребу, ви небагато досягли, якщо досягли чогось взагалі. Цим ви заподіяли нашому урядові великого збитку, бо не почерпнули нічого з нашого навчання.
Він знову зробив паузу. Самуїл відчув небезпеку. «Що ж вони можуть зробити з таким невстигаючим учнем, як я», – подумав він.
Але Господь вимовив:
– А якщо кому з вас не вистачає мудрості…
Самуїл ще раз про себе вимовив цю обітницю.
– Чому ви усе ще дотримуєтесь ваших застарілих християнських переконань? – наполягав старший наглядач.
Самуїл намагався підібрати придатну відповідь, але так і не зміг.
– Дозвольте мені поставити запитання по-іншому. Ви проходили навчання за програмою, розробленою урядом протягом п’яти років. Чи можете ви після цього порозмірковувати над істинністю комуністичних поглядів як противагу помилковому фанатизму християнства?
– «А якщо кому з вас не вистачає мудрості», – повторював Самуїл про себе.
– Відповідайте! – наполягав старший наглядач.
– «Хто ж мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюся перед Небесним Отцем Моїм», – згадав Самуїл.
Розшалілий начальник гупнув кулаком по столу, підхоплюючись зі стільця.
– Ти відповіси мені чи ні?
Самуїл теж підвівся.
– У мене є земний батько, – почав він. Я можу зректися його, або ж не поважати, але він залишиться моїм земним батьком. Я не можу поміняти його ставлення до мене. Але в мене ще є Небесний Батько, чия любов до мене набагато реальніша і більша, ніж любов земної людини. І цей факт найважливіший у моєму житті, це істина, від якої я не можу зректися за жодних обставин.
Старший наглядач мовчав кілька хвилин, пильно дивлячись на Самуїла, потім жестом наказав залишити кабінет.
У наступні місяці робота перукаря стала для Самуїла чудовим засобом євангелізацїї й учнівства. Ув’язнені, які одержали духовну допомогу, знайомили табірного перукаря зі своїми друзями. Наявність великої кількості учнів Самуїла збільшило можливість того, що хтось із тих, хто користується послугами перукаря, прикинеться віруючим і доповість коменданту про діяльність Самуїла, а це наразить на величезну небезпеку і його самого, і його служіння.
Слово Боже набувало щораз більшої цінності для Самуїла, коли він докладав усіх зусиль, щоб відтворити кожне слово і фразу, які колись вивчив напам’ять. Він одержував велику розраду від слів, які говорили про силу і плідний вплив Божого Слова: «Бо як дощ чи то сніг сходить з неба й туди не вертається, аж поки землі не напоїть і родючою вчинить її… так буде і Слово Моє, що виходить із уст Моїх: порожнім до Мене воно не вертається, але зробить, що Я пожадав, і буде мати поводження в тому, на що Я його посилав!»
З часом дорогоцінні слова, закарбовані в розумі Самуїла, втрачали свою чіткість. Якби в нього була Біблія чи хоча б Новий Заповіт, щоб поновити їх у пам’яті!
Якось вранці до нього прийшов зробити стрижку новий ув’язнений.
– Ти тут новенький? – запитав Самуїл.
– Новенький, – підтвердив його припущення незнайомець.
Після роботи ножицями протягом декількох хвилин Самуїл підсвідомо почав наспівувати євангельський псалом «Рятуй тих, що гинуть».
На третьому рядку першого куплета незнайомець підхопив пісню вголос:
– «Вихопи їх із горя гріха і могили».
Самуїл випустив з рук ножиці.
– Ми обидва, здається, віруючі? – запитав незнайомець, простягаючи руку.
– Так! – зрадів Самуїл.
Незнайомець назвав своє ім’я і повідомив:
– Я був пастором до того, як мене заарештували.
– І я був пастором! – відповів Самуїл.
Почулись близькі кроки. Обоє замовкли.
Підійшов ув’язнений і запитав:
– Довго ще?
– Десять хвилин, – відповів йому Самуїл.
Потім подивився на свого нового друга і додав:
– Скоріше п’ятнадцять!
– Я прийду пізніше, – промовив той, що підійшов.
Коли християни залишилися вдвох, новий друг Самуїла запитав:
– Ти маєш Слово Боже?
– Я не бачив Біблію вже п’ять років, – сумно вимовив Самуїл.
Новачок уважно озирнувся, потім тихо сказав:
– У мене є Новий Заповіт.
Самуїл вдруге випустив з рук ножиці.
– Новий Заповіт? – прошептав він. – Як ти його проніс сюди?
– По благодаті Божій, – відповів брат. – Мій охоронець забрав його в мене, а потім повернув. Він добра людина.
– Слава Богу! – прошептав Самуїл.
– А чи маєш ти ручку і папір?
– Ти дозволиш мені переписати дещо з нього?
– З дорогою душею. Я принесу тобі його в суботу. Ти можеш почитати кілька днів.
– Нехай Бог поблагословить тебе і винагородить за це!
На той час Самуїл заробляв щомісяця кілька юанів, за які він міг дещо купити для себе. Самуїл пішов до комірника, щоб придбати в нього папір і олівці.
– Ніхто ніколи раніше не купував так багато паперу, – зауважив комірник. – Я не впевнений, що ти береш у межах дозволеної норми, а не більше. Що ти будеш робити з такою кількістю?
– Мені потрібно багато чого зберегти в пам’яті.
– Щоденник? Я теж мрію завести щоденник.
Самуїл заплатив за папір і знайшов собі затишне місце в тіні. За довгі тижні його роботи перукарем він виявив достатню кількість затишних куточків, де можна було усамітнитися.
Самуїл почав з Євангелії від Івана: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово…» До світанку Самуїл читав і переписував вірші зі Слова Божого.
Коли продзвенів дзвоник до сніданку, він поквапився, щоб не спізнитися. Кілька разів протягом дня Лем з’являвся на очах начальства, але як тільки випадала нагода, продовжував здійснення свого проекту.
До четверга Самуїл закінчив переписувати Євангелію від Івана. Він думав переписати ще одну з Євангелій, що залишилися, але вирішив переписувати Книгу Дій. Яким було чудовим кожне слово! «А бачивши сміливість Петра та Івана, і спостерігши, що то люди обидва невчені та прості, дивувалися; і пізнали їх, що вони з Ісусом були». Коли Самуїл Лем прочитав ці слова з 4 розділу книги Дії святих апостолів, він усвідомив, що з ним був той самий Ісус, що і з Петром та Іваном.
Його сміливість зростала, коли за декілька днів він уже приступив до книги Об’явлення св. Івана Богослова. По роботі налягала втома, а правиця його умлівала. Він знайшов безпечне місце, щоб сховати книгу, і повернувся в барак.
Кожну вільну хвилину на наступному тижні Самуїл присвятив здійсненню свого проекту. Його переповнювала радість, коли він знаходив ті думки, що вже стерлися з його пам’яті, ті поняття в Новому Заповіті, яких він раніше не зауважував, відтінки нових значень оживляли його дух, слова виливалися на папір.
Одного разу вночі, коли в’язні вже спали, Самуїл пробрався тихо у відокремлений куточок. Слабке освітлення від вуличного ліхтаря, яке проникало через брудне віконце барака, ледь дозволяло Самуїлу розрізняти дрібний шрифт на сторінках Писання.
Докладаючи всіх зусиль, слово за словом продовжував переписувати Самуїл. «Свят, свят, свят Господь, Бог Вседержитель, що Він був, і що є, і що має прийти!»
– Ув’язнений Самуїл Лем!
Черговий наглядач стояв біля Самуїла!
– Що ти пишеш? – запитав він.
Не очікуючи відповіді, наглядач вихопив у Самуїла Новий Заповіт і пачку пописаних аркушів. У той момент тьмяне світло ліхтаря здалося йому прожектором.
– Я віднесу це в кабінет коменданта, – роздратовано сказав наглядач.
Самуїл втратив не тільки позичений Новий Заповіт і свої переписані розділи, але й посаду табірного перукаря. Його перевели в загін інтенсивного перенавчання, що складався з невиправних ув’язнених. Їх називали «гнилими».
Ця група змушена була сидіти на лекції не дві години, а вісім, десять чи дванадцять годин на день протягом шести місяців. Розум Самуїла поступово стомлювався, його душа настраждалась, але віра міцніла. Коли лектор бубонів про переваги комунізму, Самуїл повторював про себе уривки з Писання, які він недавно вивчав протягом короткого оновлюючого пам’ять курсу: «Тіштеся з того, засмучені трохи тепер, якщо треба, всілякими випробовуваннями, щоб досвідчення вашої віри було дорогоцінніше за золото, яке гине, хоч і вогнем випробовується».
– Ми маємо намір позбавити вас вашого неправильного мислення, – сказав групі виступаючий.
Але Самуїл рішуче стояв на своїй вірі.
Пізніше, у липні 1963 року, його разом з п’ятьомастами інших ув’язнених відправили на запасну залізничну колію. Поширювались чутки, що згодом їх поженуть на роботу на вугільні шахти провінції Шаньсі.
– Ми вже не ув’язнені, – прошепотів один. – Уряду потрібна дешева робсила, а де вона знайде її, крім нас?
– Я чув, що на цьому запасному шляху вже знаходиться більше трьох тисяч чоловік, – сказав інший ув’язнений.
Три тисячі чоловік! Поки потяг, напханий по вінця ув’язненими, рухався в напрямку до півночі, Самуїл молився: «Дозволь мені завоювати серця тих, хто шукає Тебе!»
Їх везли в Тайюань, у саме серце численних вугільних шахт провінції Шаньсі, що знаходиться поблизу Монголії, далеко на північ країни.