Самуїла прибув у Шаньсі 21 липня 1963 року. Перші шість місяців він провів в інтенсивному перенавчанні. Викривальні промови були такими ж, як у Шаогуань:
– У будь-якому класовому суспільстві мислення визначається приналежністю до класу… Усі реакціонери – «паперові тигри». У дійсності вони тремтять, вони налякані, вони неспроможні… комуністична партія не боїться критики, тому що істина на нашому боці.
У наглядачів Шаньсі були характеристики Самуїла Лема, передані з Шаогуань. Вони знали про його релігійну пристрасть. Відмінність була лише в тому, що в Шаогуань він був винятком, одним із багатьох. Тепер Самуїл сидів на лекціях з тими, які теж були знехтувані всіма за протилежні погляди і кого називали «гнилими дисидентами». Лектори університетів, учені, журналісти, підприємці, банкіри, промисловці, землевласники, впливові багаті люди – усі вони противилися насадженню комунізму. Усі були цінними кандидатами для «навернення» і «реабілітації».
Чим довше залишався Самуїл жертвою комуністичних поглядів, що змінюють і контролюють мислення, тим ясніше він розумів, наскільки атеїзм використовував Божі методи для досягнення своїх цілей. Біблія запевняє нас, що «коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої».
Ісус Христос – Творець і Спаситель людства (родини). А Мао Цзедун – архітектор і рятівник людського суспільства.
З усіх лекцій Самуїл Лем виніс одне: християни ніколи не повинні використовувати хибні комуністичні методи. Але якщо Бог дав їм декілька років волі для поширення свого вчення, Самуїл має намір не менш пристрасно завойовувати і змінювати людські серця для Божої слави, якщо Він дозволить йому.
Перед цією слабкою і лагідною людиною попереду було п’ятнадцять років ув’язнення, і незабаром у нього з’явилися причини думати, що він побачить небеса раніше, ніж пройде милю від вугільних шахт Шаньсі до волі. У січні 1964 року Самуїл потрапив у кузов великої вантажівки, в якій його доставили в саме серце однієї з величезних шахт. Транспортом для людей і вугілля служили вагонетки, що приводилися в рух локомотивом, тому що тунелі в надра шахти проходили горизонтально, а не вертикально.
Протягом усього робочого дня ув’язнені працювали в зігнутому положенні. Працюючи в нижніх шахтах, Самуїл мав деяку перевагу через невисокий зріст, але в перший же день він не зміг витримати фізичного навантаження.
Найважча робота в Шаогуань здавалася легкою в порівнянні з напруженою роботою в шахті. Навіть коли Самуїл працював у парі, довбання і завантаження вугілля були не під силу для його м’язів.
Тут не проводили психологічних тестів і не ізолювали тих, хто страждав від клаустрофобії. Самуїл часто чув болісні лементи і дивні крики, що доносилися здалеку. У перший же день роботи кілька ув’язнених дістали травми, тим самим поклавши початок сумній закономірності, характерній для кожного дня, проведеного в шахті.
Наглядачі виконували наказ не застосовувати фізичних покарань, але вони очікували від кожного ув’язненого роботи що є духу. Для Самуїла, зі статурою, що нагадує тіні інших ув’язнених, дні тяглися болісно довго і забирали всі сили. Його фізична слабкість збільшувалася постійними глузуваннями з боку сильних і рослих ув’язнених. Він швидко стомлювався не тільки через важку працю, але й через вугільний пил, що осідав у його легенях.
Кожний приносив із собою обід у шахту, що найчастіше складався з несмачного рису і шматка твердого, підсмаженого м’яса з овочами, що нагадували корм для свиней у Шаогуань. Їжі було достатньо, бо керівництво в’язниці знало, що їхній робочій силі необхідна енергія для роботи. Але ніхто не піклувався про те, якою на смак була ця їжа. Якщо загін не встигав виконати заплановану денну норму, то ув’язнені їли під час роботи. Їжа часто падала, але голодні люди навчилися спльовувати руду і ковтати їжу.
Ув’язнені, природно, не були фахівцями з видобутку вугілля. Вони часто допускали помилки, діставали травми від вугільних шарів, що обсипалися. Іноді здавалося, що повітря більше просочене лайками, ніж пилом. Нещасні люди були справді приреченими на тривалу важку працю в задушливих надрах землі. Цілком виснажені роботою, вони не знаходили сил для спілкування після роботи.
Але віра в Бога і впевненість у Писанні підтримувала мовчазного пастора з Гуанчжоу. Відсутність можливості свідчити про віру завдавала йому біль. Але він знав, що очі Господні пильно спостерігають за ним. Хоча Самуїл ніколи не вчив напам’ять уривки з книги Йова, він добре знав зміст книги. Пастор Лем черпав розраду, силу і підтримку з досвіду Йова.
«А Він знає дорогу, яка при мені, – хай би випробував Він мене, – мов те золото, вийду!» Йов міг так сказати. Але так міг сказати і Самуїл Лем!
* * *
Він почав щораз реальніше відчувати, що Господь поруч. Хоча всі переписані уривки з Писання були конфісковані, ті довгі години переписування послужили курсом відновлення в пам’яті віршів з Нового Заповіту. Знову в розумі Самуїла виникали ясні уявлення про біль і безчестя, що пережив Ісус. Коли на голову і плечі ув’язненого сипався потік руди, він згадував диякона Степана. Коли пропадало освітлення і Самуїл стояв у суцільній пітьмі, він згадував сліпого і дотик Великого Цілителя, Який вивів сліпого з мороку в славне світло.
Протягом довгих років, поки тривало безладдя в Китаї, вугільні шахти Шаньсі і родину Самуїла в Гуанчжоу розділяла величезна прірва. Побачення з членами родини були неможливими, а пошта приходила рідко. Глибина вугільних шахт стала сумним символом відстані, що розділяє Самуїла з його дружиною і дітьми. Тільки відчуття присутності Божої не залишало його.
Чи не проголошував співець псалмів Давид у часи нещастя: «Бо Своїм Алголам Він накаже про тебе, щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх»?
Безсумнівно, проголошував. Безсумнівно, і алілуя!
Оглядаючись на свій пройдений шлях, Самуїл згодом говорив:
– Я міг одержати таку підтримку від Господа тільки завдяки тим випробуванням, через які мені довелося пройти. І тепер цілком щиро я дякую Йому за ці випробування. Я не пам’ятаю дня, коли б я не відчував Його любові і милості, не пам’ятаю часу сумнівів чи розпачу. Я знав, що мій Господь зі мною. Я завжди відчував поруч свого ангела-охоронця.
Господь нагадав Самуїлу слова з Писання: «Покрова твоя – Бог Предвічний і ти в вічних раменах Його».
Після важкого робочого дня в шахті Самуїл проводив мінімум дві години в лекційній залі. Окрім того, він повинен був вивчити напам’ять багато уривків із творів Карла Маркса і Леніна. Після завершення нічних лекцій і виконання обов’язкових завдань Самуїл був настільки знесилений, що часто падав на ліжко, не роздягаючись. Він часом намагався згадувати вивчені уривки з Писання, як ліки, що застерігають розум від єретичних догм, але мимоволі засинав на середині вірша чи обітниці.
Одного разу вранці під гуркіт вузькоколійного трамвая, що возив ув’язнених на шахти, Самуїл шепотів:
– Прости мені, Господи, якщо моя втома змушує мене зневажати Твоїм Словом! Допоможи мені зміцнитися як християнину і не ослабнути.
Саме в один із таких днів він почав практикувати здатність, яку намагався розвинути ще в Шаогуань і навіть раніше. Самуїл учився працювати і молитися так само, як Ісус учив Своїх учнів пильнувати і молитися.
Працюючи киркою і лопатою, піднімаючи величезні шари руди, він молився про свою родину, про церкву в Гуанчжоу, що розформувалася. Бог давав йому любов до наглядачів, до представників влади. Він молився за організацію «Триєдність», благословляючи тих, хто пригноблював його.
Підземне ув’язнення дозволило Самуїлу по-новому поглянути на Китай. Країна та її люди знаходилися поза його увагою, але Самуїл усе більше переживав за долю свого народу.
Уривки з Писання, які були в тих листах, що зрідка приходили з дому, наштовхували його на думку, що християни в Гуанчжоу й інших частинах Китаю терплять страждання. «Утиски приносять терпеливість, а терпеливість – досвід, а досвід – надію», – повторював він слова з Писання. Він відчував, що Бог використовував ці страждання для того, щоб сформувати Свою церкву в Китаї: «Бо теперішнє легке наше горе достачає для нас у безмірнім багатстві славу вічної ваги». Самуїл побачив переслідування в новому світлі: він розцінював їх як підготовчий етап для кожного християнина окремо і для всього тіла Христового в цілому.
Чи готував Бог церкву Китаю для майбутнього служіння? Для унікального, не відомого раніше служіння у своїй країні і в усьому світі? Самуїл щораз більше переконувався, що Бог справді робив це.
Як чудово при розкритті небес і приході Месії знайти Церкву, що прагне до духовної досконалості, ніж церкву, заражену секуляризмом і самовдоволенням!
На щастя, наглядачі звернули увагу не тільки на обмежені фізичні можливості Самуїла, але й на його намагання виконати належну йому частину роботи. Вони помітили, що його постійні зусилля, що перевершують природну енергію і витривалість, висмоктували силу з його тіла, як проґресуюча хвороба. Тому йому доручили роз’єднувати і з’єднувати вагонетки, заповнені рудою. Це завдання вимагало не стільки великої фізичної сили, скільки спритності.
І знову Бог відповів на молитви Самуїла. «Ти переді мною трапезу зготовив при моїх ворогах», – шепотів він із вдячністю, коли обідав на території, де практично був відсутній пил.
Нові обов’язки Самуїла дозволяли йому бути наодинці з самим собою протягом тривалого часу, але були й моменти напруженої, інтенсивної роботи. Однак він міг вільно співати, цитувати місця Писання і молитися вголос.
З особливою любов’ю цитував він вірші з Біблії, що були написані Павлом із в’язниці християнам у Филипах і Тимофію, але однаковою мірою стосувались і його:
«Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою і проханням з подякою. І мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця ваші та ваші думки у Христі Ісусі».
«Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг. Наостанку мені призначається вінок праведності, якого мені того дня дасть Господь, Суддя праведний; і не тільки мені, але й усім, хто прихід Його полюбив».
Посада роз’єднувача вагонеток сприяла тому, що він контактував з багатьма людьми. Ця обставина давала можливість йому свідчити їм про свою віру.
Часто вагонетки вишиковувалися в чергу так швидко, що йому доводилося працювати з великою моторністю. Це сильно дратувало нерви. Деякі, що працювали до нього, втрачали пальці, руки і навіть життя.
– А я тільки подряпався один раз, – згадував Самуїл.
Одного разу через несправність, в якій Самуїл не був винний, навантажена вагонетка нахилилася і покотилася колією вниз прямо на нього, як ракета на об’єкт знищення. В голові промайнула думка про неминучу смерть. Але раптом він відчув, як його серце огорнула хмара осяйного світу. Він подумав: «Як чудово відчувати присутність мого Господа!»
Присутність? Так, саме Його присутність! Коли він побачив вагонетку, що мчить на нього, у пам’яті промайнула обітниця: «Бо Своїм Анголам Він накаже про тебе, щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх». Вагонетка, яка несамовито мчала на нього, немов стримувана могутньою рукою ангела, раптом завмерла, притиснувши Самуїла до стіни, але залишивши його цілим і неушкодженим. Вигуки хвали Богу вирвалися з грудей Самуїла раніше, ніж крик про допомогу.
У той день Бог нагадав Самуїлу слова апостола Павла до коринтян: «Але вірний Бог, Який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її». У подібній ситуації один з ув’язнених загинув миттєво.
Смертельні випадки не були рідкістю, а деяких ув’язнених охоплювала така депресія, що вони знаходили вихід тільки в самогубстві.
У Самуїла була можливість свідчити про віру тим, хто знаходився в стані розпачу. Він часто зустрічав ув’язнених, що переживали різні форми депресії. Пастор Лем зустрічав і тих, хто був скалічений страхом.
– Якщо ви проведете залишок свого життя в шахті, – застерігав їх Самуїл під час особистої євангелізації, – ваші страждання будуть лише миттю в порівнянні з тією похмурою вічністю, яка може очікувати тих, хто живе без Бога.
– Але за тобою не стежать наглядачі, – зауважив один ув’язнений Самуїлу.
Самуїл засміявся:
– Але я все одно не можу вирити тунель і опинитись на волі!
Його співрозмовник теж засміявся.
– Я не сміявся більше місяця, – сказав він.
– «Серце радісне добре лікує», – говорить Біблія. Для християн завжди досить віри, яку ми маємо, незважаючи на нестатки, що оточують нас!
Згадування слів «віра» і «Біблія» дали можливість вустам одного шахтаря в ув’язненні втішити серце іншого і допомогти йому порадою.
Оскільки заборона про поширення будь-якої форми євангелізації не слабшала, Самуїл молився про можливості проповідувати ув’язненим. І коли ця можливість з’являлася, він завжди намагався використовувати її з великою обережністю, бо знав, що може в будь-який момент потрапити в пастку.
Одним із тих, кого застерігав Самуїл, був Лай Тін Кей – студент, засланий на вугільні шахти, щоб угамувати його потяг до знань.
– Життя втратило для мене будь-який сенс, – повідав він Самуїлу. Я б наклав на себе руки, якби не зустрів тебе і не виявив, що тебе підтримує якась внутрішня сила. Яке джерело цієї сили?
У перерві між роботою вони залишилися наодинці.
– Ми прийшли в цей світ недосконалими, – пояснив йому пастор Лем. – Ми можемо розвинути багато якостей у собі, у чому ти, як видно, досягнув неабияких успіхів, але задоволення нашої найголовнішої потреби не може походити від нас самих. У нас усередині немає цього. Задоволення цієї потреби приходить ззовні. Її не можна розвинути усередині себе.
– Це ти про віру?
– Так. Біблія говорить нам, що «віра від слухання, а слухання через Слово Христове».
Ось так вів Самуїл Лай Тін Кея до поступового розуміння важливості Євангелії: гріховності людини, смерті й воскресіння Ісуса Христа, проголошення слів з Писання, що «заплата за гріх – смерть, а дар Божий – вічне життя в Христі Ісусі, Господі нашім!»
Приходили й інші ув’язнені зі спраглими серцями, які з власної волі жадали пізнати вічні істини. «Якби він не потрапив у цю шахту, – думав Самуїл, – чи знайшовся б тут хоч хтось, хто б указав правильний шлях?»
Щоденно Самуїл усвідомлював, як зростала його віра. Він навчився не просто примирятися з перебуванням у шахтах і його довгим терміном ув’язнення, але щораз більше застосовувати в житті слова Павла до його филипійських друзів: «Бо навчився я бути задоволеним із того, що маю». Випробовування виховали в Самуїла таке ж ставлення до всього, що відбувалось.
Роки повільно минали, погіршуючи становище Самуїла, і він щораз більше нудьгував за родиною. Пастор Лем, знаходячись у шахті, закривав очі й уявляв себе вдома разом із Суї Лінг і дітьми, з матір’ю та сестрами.
Листи від Суї Лінг приходили нечасто, якщо приходили взагалі. Коли листів не було, він дуже страждав, хоча й знав, як боляче їй було писати ці листи, як вона умовляла себе написати, бо знала, що ще болючіше для Самуїла залишатися без вісточки з дому.
Але все це було лише частиною його випробувань. І він міг подякувати Богові за хмари так само, як і за сонячне світло. Під час роботи на вугільних шахтах Самуїл ясно усвідомив швидкоплинність людського життя, коли він ясніше бачив право Доброго Пастиря дозволити, щоб відбулося усе, що Йому завгодно в процесі зростання віри Його дітей.
Самуїл Лем хвалив Бога. Він розмірковував над важливістю благодаті, яка могла слабкого смертника, як він, підняти так високо.
А як же ті діти Божі, які живуть, як хочуть, які приймають волю, як щось самозрозуміле, ті, хто молиться тільки тоді, коли знаходяться в страху чи нещастях?
Самуїл ніколи б не проміняв свої умови життя на їхні.