Переносити всі тяготи тюремного ув’язнення легше, якщо знаєш свою провину. Самуїл Лем з болем у серці усвідомлював, що його чекає двадцять років в’язниці без суду і слідства. У нього не було права подавати на апеляцію і не було адвоката, який міг би захищати його.
Самуїл Лем був абсолютно безпомічним, що змушувало його цілком покладатися на Господа. Він нічим не міг допомогти родині, а тільки довірити її в руки Батька Небесного. У нього не було можливості заробляти гроші. Навіть його право дихати належало іншим людям. Але серце наповнював мир. Алілуя!
Невидима присутність Господа завжди супроводжувала Самуїла, і, ставши реальністю для нього, Спаситель безперестанку підбадьорював: «Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю! Я даю вам не так, як дає світ. Серце ваше нехай не тривожиться, ані не лякається!»
Але Самуїл відчував невдоволення. Він не відчував потягу до чогось матеріального, не вимагав особистої безпеки і повної волі; у глибині свого серця він бажав одного – читати Біблію. Якби він міг тримати в руках примірник Божого Слова і пити з цього Вічного Джерела… Якби…
Але в нього була Біблія, схована в його серці.
Чим би Самуїл не займався: чи працював, чи лежав на своєму повному паразитів ліжку, він насолоджувався віршами Писання, які знав напам’ять.
Особливо надихали його послання, написані Павлом у в’язниці. «Те, що сталось мені, вийшло більше на успіх Євангелії», – писав Павло своїм співробітникам у Филипах. Самуїл Лем міркував, як ці слова можна застосувати в його ситуації.
Часом здавалося, що він дивиться вниз у глибокий колодязь, у нескінченну прірву страшної і глузливої темряви. Він уявляв, що так і вмре у в’язниці. Тільки нерозумний міг сподіватися на те, що такий вирок може бути пом’якшений. Неймовірним було б і повне виправдання. Швидше за все, термін могли продовжити без будь-якого розслідування.
Як же обставини його життя можуть послужити більшому успіху благовіствування? Чи зможе він тут знайти парафіян?
Пастор Лем продовжував вірно свідчити, використовуючи будь-який випадок, тихенько наспівуючи, наприклад, під час роботи християнські гімни і, заявляючи при нагоді, що він християнин. У трудовому таборі можливостей для особистих контактів було більше, ніж у в’язниці Гуанчжоу. Але наставники прагнули взяти під варту не тільки тіла, але і розум, і вуста людей.
Самуїл згадував слова, які написав Павло християнам у Римі: «Бо коли живемо – для Господа живемо, і коли вмираємо – для Господа вмираємо. І чи живемо, чи вмираємо – ми Господні!» У 1959 році Самуїл жив.
У зимові місяці він працював у свинарнику, тягав їжу для тварин і переносив продукти харчування на склади. Така робота була під силу Самуїлу з його тендітною статурою. Але з настанням весни його становище погіршилося. Пастора Лема знову перевели в бригаду для очищення полів під посадку. Йому подобалося перебування на свіжому повітрі, але працювати треба було довго і важко. Господь звертався тоді з утішливими словами: «Усе життя своє сильний ти будеш».
Такими були останні слова Мойсея, коли він благословляв Ізраїль.
Ув’язнені мали право на вихідний день раз на два тижні. Ранкові години таких днів були присвячені пранню і прибиранню бараків. Воші роїлися в них, але коли ув’язнені просили дозволу винести на сонце свої покривала і ковдри і помити житлові кімнати лужним розчином, наглядачі тільки посміхалися.
– Це в’язниця, а не готель! – нагадували вони ув’язненим. – Коли ви чешете свої спини, пам’ятайте, як вам поталанило, що залишилися в живих, і як би ви були щасливі й вільні, коли б слухали настанови нашого улюбленого вождя!
Самуїл навесні одержав листа від сестри, яка писала, що приїде на побачення з ним. Коли настав довгоочікуваний день, Самуїл зібрав невеликий клунок непотрібної йому білизни, щоб передати тим, хто в ній може відчувати потребу, і взяв на зустріч із сестрою. Це привело до того, що командир їхнього загону, параноїк від природи, звинуватив його в спробі втекти.
– Мама турбується про твоє здоров’я, – сказала сестра, дістаючи термос, – вона передала тобі поживний бульйон.
Командир загону сказав Самуїлу, що він не може їсти бульйону, тому що до нього додана отрута.
Того ж вечора ув’язненим повідомили, що в цей день була зафіксована спроба втечі і попереджене самогубство. Самуїл на це тільки сумно посміхнувся.
Одного разу вранці старший наглядач, відповідальний за бригаду Самуїла, показав йому велику ділянку землі.
– Ти повинен розчистити землю, для цього необхідно не тільки зрубати верхівки кущів, а й викорчувати їх.
Навіть для цілої бригади завдання виявилося б досить складним. Але для людини, чиї пальці звикли до клавіш піаніно більше, ніж до лопати й сокири, робота була практично нездійсненною.
Вважаючи своїм християнським обов’язком виконання будь-якого завдання, Самуїл узявся за роботу, докладаючи усіх своїх зусиль. Але до полудня ледь були помітні ознаки просування. Тільки невеликий візок, наполовину заповнений коренями чагарнику, свідчив про частково виконану роботу. Втома пронизувала всі м’язи Самуїла. Він постійно повторював собі: «Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, – в Ісусі Христі».
Незабаром з’явився старший наглядач, постояв декілька секунд, розглядаючи ділянку.
– Ти працюєш занадто повільно, – сказав він. – Жвавіше працюй, інакше я переведу тебе в дисциплінарний загін.
Самуїл знав, що саме в цьому загоні обірвалося життя багатьох ув’язнених.
Йому хотілося, щоб наглядач побачив візок. Самуїл знав, що старший наглядач нетерпимий і дратівливий, але зараз він мовчав. «Господи, будь ласка, – молився про себе Самуїл, – нехай він побачить ту роботу, що я виконав».
Старший наглядач залишив ділянку, але потім, без будь-якої видимої причини, різко повернувся і пішов прямо до візка. Він зупинився, подивився на Самуїла, на візок, а потім знову на Самуїла.
– Ти?! – крикнув наглядач. – Ти накидав корені в цей віз?
– Так.
– Сам?
– Так.
Самуїл явно викликав замилування в наглядача, що ледь відбилося на обличчі останнього. Падаючи від утоми, Самуїл обережно присів на край візка, очікуючи, що відразу буде наказ устати.
Але наглядач, не сказавши жодного слова, пішов геть. За кілька хвилин у Самуїла вистачило сили встати і продовжити роботу. Господь утішив його словами: «А ті, хто надію складає на Господа, силу відновлять».
Самуїл знав, що це справді так.
Ця ділянка землі стала для пастора Лема видимою притчею про китайську церкву, в якій Дух Святий допускав страждання як підготовку для сіяння і жнив. Чи була ця ділянка притчею про його власне життя і майбутнє? Він згадував про обітниці із Псалма: «Буває увечорі плач, а радість на ранок!»
Але чи настане ранок? Чи життя і служіння Самуїла закінчаться в трудовому таборі?
Одного разу, відновивши сили за ніч, Самуїл продовжив роботу з очищення поля, усе ще не виконавши і половини наміченого. Він натхненно співав:
- Жить для Ісуса, з Ним умирать,
- Чи є що краще в світі бажать.
- Варто змиритись, варто змагатись,
- Варто за це життя все віддать.
Раптом він відчув чиюсь присутність.
– Я слухав, як ти співав, – почув він слова ув’язненого. – Ти співаєш про одного з богів?
– Я співаю про Господа Ісуса, – відповів Самуїл.
Здавалося, що той не зрозумів, про що йдеться.
– Моє тіло знаходиться в ув’язненні, як і твоє, – продовжував Самуїл. – Але моя душа стала вільною через благодать єдиного справжнього Бога.
Поняття «рятівна милість Ісуса», «невичерпна сила Його смерті і воскресіння» були для цього ув’язненого такими ж новими, як і протилежні погляди, що він вислуховував на лекціях з ідеологічної обробки.
– Я довго спостерігав за тобою, – сказав він. – Спочатку я думав, що ти нерозумний, бо вважаєш драконівські зуби іграшками, з якими грають діти. Але зсередини тебе виходить якесь невидиме світло.
За два тижні ця людина стала для Самуїла братом у Христі.
З’явилися й інші брати. Новонавернені виникали з мороку в’язниці, як раптово спалахнулі смолоскипи.
Самуїл знав, що у владі Бога було дозволити Самуїлу потрапити до в’язниці, щоб світло Євангелії пролилося на тих, хто відчував духовний голод, але не мав столу, з якого міг би живитися. Наскільки все-таки безцінна душа людська!
Нічні ідеологічні обробки забирали стільки ж сил у Самуїла, скільки і денна робота. І справа була не в тому, що він почав сумніватися в істинності Слова Божого. Навпаки, нічні напучування ще більше утверджували Самуїла в істинності його переконань. Але душа пастора знемагала від постійних атак помилкових вчень і уявлень, а насправді вимог, що він повинен прийняти хибні вірування.
– Китай став жертвою двох опіумів, – любив повторювати один із тюремних службовців, який проводив лекції, – найдурнішого сміття, що привезли британські кораблі, і місіонерів, що привезли брудний вантаж. Яким проникливим був великий Ленін, коли сказав: «Релігія – опіум для народу!»
Одного разу під час лекції промовець накинувся на буддизм.
– Ви читали висловлювання Будди про те, наскільки його заплутали вчення Благословенного? «Світ обмежений, світ не обмежений; душа і тіло ідентичні» . І далі: «Душа – це одне, а тіло – інше; святий живе після смерті, святий не живе після смерті».
Іншим разом він вибухнув лайкою:
– Ви – дурні мусульмани, ви ненавидите християн, ви воюєте з Ізраїлем. А ви читали Коран? Ваші пророки ставлять християн, євреїв і мусульман на один щабель, бо священні книги кожної релігії, за твердженням Магомета, вказують один шлях – на небеса.
Потім настав вечір, коли після натхненної лекції про нове мислення Китаю як вінця фізичної і соціальної еволюції, промовець сказав:
– Не можна більше дозволяти християнству відволікати світле майбутнє нашої улюбленої країни. Наш уряд терплячий. Але деяких фанатиків, які не можуть або не хочуть позбутися своєї сліпоти, давно вже треба було покарати без жалощів. Але наш уряд знає, що останній вирок для християнства вже пролунав. Християнство не просто поступово вмирає в Китаї! Християнство вже мертве і знаходиться в трупному задубінні!
Він зробив паузу, явно захоплюючись власним красномовством.
– Ув’язнений Лем, – грубо сказав він, – ви як і раніше залишаєтеся на позиції зречення від християнства, як ви повідомили нам кілька місяців тому назад?
Самуїл занепав духом. Він сподівався, що до цього часу забудеться той випадок. Він сидів у повному сум’ятті, вагаючись з відповіддю.
– Ви не маєте права мовчати! – різко сказав старший наглядач.
– Християнство – поняття широке, – обережно почав Самуїл. – Справжній християнин має життя в Христі, а не членство в релігійній організації. Тільки в такому випадку можна сказати, що він має відношення до того, що ми називаємо християнством.
Старший наглядач дивився на нього кілька секунд мовчки, а потім раптом усім наказав розійтися по камерах.
– Ти що, хочеш кулю в голову? – запитав один із ув’язнених перед відбоєм.
– І для повного щастя в спину, одну з наших! – уїдливо зауважив інший.
Самуїл посміхнувся, нічого не відповівши. Фактично, цей випадок тільки підсилив авторитет Самуїла серед багатьох ув’язнених.
За рік про його віру знало вже багато людей. Збільшилися можливості свідчити про віру, але Самуїл завжди робив це з великою обережністю. Він знав, що не повинен брати ініціативу в свої руки і чекав, поки хтось не підійде до нього із запитанням. Він знав також, що будуть підходити й ті, хто тільки на словах тягнеться до духовного, щоб пошпигувати за ним.
Навіть за найсприятливіших обставин у Самуїла майже не було часу для євангелізації. Він міг перерахувати на пальцях тих, хто визнав віру, а з тих, хто все-таки увірував, деякі відійшли.
– Ти явно хочеш дістати кулю в лоб! – попередив один ув’язнений.
– А я краще буду жити і піду в пекло, – кепкував інший, -– ніж помру і піду в рай!
Самуїл усвідомлював не тільки свою відповідальність за постійну євангелізацію, але й знав про важливість учнівства. Під час обідньої переклички він міг стояти біля новонаверненого і говорити:
– Розмірковуй у ці дні над віршем із Біблії: «Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, – в Ісусі Христі». Тільки над цими словами. Повторюй їх знову і знову. Коли виникнуть проблеми, тихенько нагадай Богові про цю обітницю і подивишся, що Він підкріпить тебе!
Коли ув’язнені збиралися на нічне промивання мозків, неспокійний вираз обличчя ще одного новонаверненого змусив Самуїла сказати йому:
– «Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас».
Іноді він виявляв, що один з новонавернених писав листа, тоді він диктував йому обітницю, щоб той міркував над нею згодом, наприклад, слова Павла до филип’ян:
– «Ні про що не турбуйтесь, а в усьому нехай виявляються Богові ваші бажання молитвою й проханням з подякою. І мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця ваші та ваші думки у Христі Ісусі».
«Якби я тільки міг вести групу з вивчення Біблії для цих недосвідчених віруючих», – думав Самуїл. Як було б чудово, якби в кожного з них був папір і олівець, щоб записати цитати зі Слова Божого, я допоміг би їм зрозуміти їх і відповісти на їхні запитання».
З часом, однак, його здатність відтворювати біблійні тексти повільно згасала. У Самуїла були провали в пам’яті, і йому доводилося сильно напружуватися, щоб згадати окремі вірші з Писання.
Часто вночі, борючись зі сном, він про себе цитував розділи, іноді навіть цілі послання. Але Псалми він не знав. Самуїл учив тільки уривки з Нового Заповіту. Він зрозумів, що нехтував Старим Заповітом. Чи пам’ятає він порядок книг Біблії? У розпачі, як учень Недільної школи, він повторював книги Біблії, всі по черзі:
– Буття, Вихід, Левіт, Числа, Повторення Закону, – тихо вимовляв він співучо, – Ісус Навин, Судді, Рут…
Самуїл замислився, згадавши Суї Лінг. Уже пройшло декілька місяців без єдиного листа від неї.
– Уся пошта проходить через руки начальника, – сказав один ув’язнений. – Хто знає, що вони з нею роблять?
Самуїл продовжував називати список книг, підходячи до малих пророків:
– Осія, Йоіл, Амос, Овдій…
Овдій? Самуїл не міг згадати зміст цієї книги.
– Осія писав про відступництво Ізраїлю, – шепотів він. – А Йоіл… ах, так, Господи, у Книзі пророка Йоіла Ти сказав: «Виллю я Духа Свого на кожне тіло». Чи для Китаю ці вірші, у такий небезпечний час, як цей?
Він продовжував згадувати.
– Амос – відновлення Ізраїлю і слава царства Давида.
Він часто будував свої проповіді на Книзі пророка Амоса. Але Овдій?
– О, Боже! – молився він уголос. – Якби в мене була Біблія!
– Тихо там! – зробив зауваження наглядач з далекого кута барака.
Подумки Самуїл продовжував напружувати свій розум: «Овдій?»
Хворобливе почуття провини обтяжувало його. Як він міг допустити, щоб хоч одне Боже Слово цілком зникло з його пам’яті?
Потім він із тріумфом згадав вірші, які колись вивчив із Книги пророка Овдія! Як вони починалися? «Як зробив ти, то так і тобі буде зроблено: вернеться на твою голову чин твій».
Овдій!
Живе Слово живого Бога, що обіцяв благословити Своїх свідків. Самуїл Лем – незначний у цьому оточенні й обрана і гідна посудина в Божих очах!
Алілуя!