Данвей!
Слово постійно звучало в думках Самуїла, коли його разом із групою ув’язнених переправляли 24 січня 1959 року через усю країну на роботи на чайних плантаціях і фермах по вирощуванню великої рогатої худоби в трудовому таборі, що знаходився за Шаогуань. Протягом декількох днів ув’язнені сиділи в кузові відкритої вантажівки, поки вона на великій швидкості везла їх розбитими дорогами. Коли вони їхали повз селищ, люди збиралися юрбами подивитися на ув’язнених, коли хтось кричав: «Ув’язнені!» Діти сміялися і вказували на них пальцями.
Заарештовані спочатку говорили тихо, перевіряючи реакцію конвоїрів, та побачивши, що охорона була не занадто строга, почали розмовляти жвавіше.
– Вони везуть нас на розстріл! – вигукнув один.
– Я відсидів два роки, – сказав другий. – А тепер хочу, щоб зі мною розправилися першим.
– За що тебе заарештували?
– Я не подобався начальнику мого данвей.
– А може, ти не подобався не лише йому? – запитали ув’язненого, і хвиля сміху прокотилась серед групи ув’язнених. Вони говорили й говорили, виливаючи свої побоювання і нарікаючи на свою долю.
Сподіваючись, що шум двигуна і балаканина ув’язнених заглушить його, Самуїл почав тихенько співати:
- О, який ми мир часто втрачаємо,
- О, який відчуваємо біль,
- Через те, що Йому не вручаємо
- Наші біди в молитві святій.
Готуючись почати наступну строфу, Самуїл зрозумів, що усі припинили розмовляти і слухали його.
– Про що ти співаєш? – запитав Самуїла чоловік з грубим голосом. Той посміхнувся у відповідь.
– Ти християнин? – запитав другий ув’язнений.
– Ви що, не знаєте? – вступив у розмову ще один. – Адже він відомий проповідник, про якого ми читали в газетах!
– Так! Лем! Ти – пастор Лем!
– Робота виб’є всі проповіді з його голови! – зауважив конвоїр.
Він говорив незлобливо, і ув’язнені відповіли на його слова сміхом, що сподобалося конвоїру.
Це було перше знайомство Самуїла з людьми, які оточували його. Воно передувало довгим рокам, протягом яких кожне свідчення віри давалося надто важко. Але в той момент він пообіцяв Богу, що буде використовувати кожну можливість, щоб свідчити про Христа.
Надвечір, коли виснажена група доїхала до трудового табору біля Шаогуань, було ще добре видно, щоб Самуїл зміг оцінити навколишню територію. Центральна площа була обгороджена високим парканом з безліччю вишок для охорони загальної території. З усіх боків табір оточували чайні і тютюнові плантації. Величезна отара худоби ревла, просячи їжі; сморід від їхніх загонів нагадав Самуїлу сморід у камерах в’язниці Гуанчжоу.
З першого ж дня робота стала нестерпною мукою для Самуїла через його слабкий фізичний стан. Він був призначений у бригаду прибиральників, що займалася згрібанням і спалюванням старих чайних кущів, готуючи плантації для нових посівів. Працюючи лопатою, киркою і сокирою, Самуїл знемагав уже після декількох годин роботи.
– Ти можеш працювати краще! – зауважив його керуючий.
«А ті, хто надію складає на Господа, силу відновлять…» Самуїл мав надію на цю обітницю, і в нього вистачало сил, щоб допрацювати до заходу сонця. Самуїла охоплювало почуття непевності, коли керуючий повідомляв, що денна норма території не очищена й в’язні повинні будуть працювати ще кілька годин уночі.
Нарешті, коли пастор Лем копав і рубав уже наосліп, ув’язненим повідомили, що вони можуть відкласти свої інструменти і піти на вечерю. У Самуїла майже не було апетиту, але він знав, що їжа додасть йому сили, тому змушував себе їсти «розмазню» з капусти. Йому жахливо хотілося лягти, але після дзвоника, що повідомляв про закінчення вечері, необхідно було прямувати в будинок, що стояв окремо на території табору. У цьому будинку охоронці саджали ув’язнених у холодний лекційний зал, в якому були звичайні лави, голі стіни й одна шкільна дошка.
Після двадцяти хвилин безцільного сидіння в залі Самуїл закуняв.
– Прокинься, гей ти! – хтось із заднього ряду жорстоко вдарив Самуїла під ребро. – Через тебе будуть проблеми, а сьогодні, здається, у нас пікнік!
Незабаром після цього з’явився лектор. Салютуючи, він підняв руку, стиснуту в кулак. Більшість ув’язнених вітали його так само.
Самуїл Лем не підняв руки.
Лектор, не звертаючи уваги на присутніх, почав лекцію з якоїсь цитати:
– «Роблячи помилки, ви можете відчувати, що обтяжені ними. Якщо ви ніколи не робили помилок, ви можете відчувати, що безгрішні і станете марнолюбними». Моє завдання і завдання моїх колег, з якими ви зустрінетеся, протягом наступних тижнів виправити помилки порушників і зруйнувати гордість тих, хто вважає себе безгрішними.
Ваш благодійний уряд був змушений посадити вас до в’язниці. І кожний з вас повинен усвідомити свою провину. Але по милості своїй ваш уряд хоче допомогти вам виправити ваше хибне мислення. Краще просвітити громадян, аніж просто накласти покарання.
Потім він говорив про огріхи китайського типу мислення. Він сказав, що люди подібні до незораних полів. А тепер прийшла істина.
– Говорячи словами нашого улюбленого вождя, – продовжував лектор, – Китай зіп’явся на ноги! Але неправильне мислення буде викорінене.
Одноманітність щоденної роботи усе більше була не під силу Самуїлу. Від слабкості нили кістки, крім того, повчальні щоденні заняття, емоційно виснажували і без того знесилене тіло.
Якщо адміністрація табору була незадоволена виконаною на полях роботою, ув’язнених змушували працювати і вночі. Але яким би довгим не був робочий день, після вечері всі ув’язнені зобов’язані були вислухати двогодинну лекцію в лекційній залі. Вони зобов’язані були вивчати політику, теорію еволюції та атеїзм. Нічні лекції постійно дискредитували буддизм, розвінчували іслам і виражали презирство до християнства.
– Є серед вас християни? – запитав якось промовець. Самуїл ствердно закивав головою. Лектор пройшов вперед і зупинився перед сміливим учнем.
– Скажіть, – звернувся він, його слова звучали сухо і виважено, – який вплив на світ зробило християнство?
Самуїл мовчав. Його серце волало до Бога з проханням про допомогу.
– Відповідайте!
– Багато людей, – пролунала обачлива відповідь, – називають себе християнами. І тільки деякі прийняли в серце Добру Новину про Христа.
На губах лектора з’явилася посмішка, поступово вона ставала ширшою і розтяглася на вустах, коли він повністю вислухав відповідь.
– Таким чином, – продовжував лектор, – ви погоджуєтеся з думкою про те, що християнство приречене на поразку. У Китаї воно стало прикриттям щирих намірів американців і європейців. Ви згодні зі мною?
Самуїл мовчав. Лектор на хвилину замовк. Потім зненацька взяв книгу в ув’язненого, знайшов якийсь уривок і вказав на нього Самуїлу.
– Прочитайте ці слова!
Самуїл слухняно подивився на зазначений уривок.
– Читайте! Читайте вголос!
– «Якщо правильні ідеї, характерні для прогресивного прошарку суспільства, підхоплюються масами, – читав Самуїл, – ці ідеї перетворюються в матеріальну силу, що змінює суспільство і світ».
– Чудово! Чудово! – вигукував лектор. – Ви робите успіхи, і так рано!
Він узяв в Самуїла книгу і підняв її високо над головою.
– Що там говорять у таких випадках християни? Алілуя! Так, саме так!
Він знову звернувся до Самуїла.
– Ви розумієте, я колись сидів біля ніг цих місіонерів з білими животами. Вони жили у своїх розкішних особняках, за цими високими стінами, усамітнившись, розповідали нашим злиденним людям про віру в Бога.
– «Будьте багаті в серцях, – говорили вони, – поки ми будемо багатіти в гаманцях!».
У лекційній залі сидів і католицький священик, тому лектор і на його адресу зробив кілька зауважень.
Ув’язнені рідко могли поспілкуватися один з одним, але Самуїл і священик працювали на одній обмеженій території, і зрідка могли поговорити наодинці.
– Нам запропонують зректися віри, – сказав зі страхом священик. – Що ви будете робити?
– Моя віра – це моє життя, – відповів йому Самуїл. – Я не зможу зректися її.
– Ви протестантський служитель?
– Я рукопокладений проповідник.
– Ви так упевнені в тому, у що вірите.
– Як апостол Павло писав Тимофію: «Бо знаю, в Кого я ввірував та впевнився, що має Він силу заховати на той день заставу мою».
– Ви знаєте багато місць з Писання напам’ять?
– Не так багато, як хотів би.
Повз них пройшов охоронець. Самуїл і священик зайнялися роботою.
Коли вони залишилися наодинці ще раз, священик сказав:
– Я вивчив багато молитов з молитовника. Але коли мене охоплює страх, я не можу згадати жодної. Якось уранці, прокинувшись після жахливого сну, я не міг навіть цитувати молитви по чотках.
– Можливо, – обережно почав Самуїл, – настав той час, коли формальності вашої релігії перестали важити для вас, і вам необхідно прагнути до самого Ісуса.
На очах священика заблищали сльози. Самуїл молився про провід. «Завжди готовими будьте на відповідь кожному – згадував він слова з 3-го розділу Першого послання Петра, – хто в вас запитає рахунку про надію, що в вас, із лагідністю та зо страхом».
Але священик більше нічого не запитав. Він тільки подивився на Самуїла, і його погляд свідчив про стан болю його духу.
– Я буду молитися за вас, – запевнив Самуїл.
Більше вони не розмовляли наодинці.
Через кілька тижнів лектор викликав обох перед всією аудиторією.
– От ви нам і продемонструєте, – сказав він, – приклад проґресу в набутті вірності вказівкам нашого великого вождя.
Потім він попросив священика відкрито зректися своєї віри.
Священик так і зробив.
Оббрехавши Папу Римського, він відрікся від Марії і заявив, що непорочне зачаття – це міф. Священик розкритикував римсько-католицьку церкву як капіталістичного монстра, що обкрадає бідних, щоб збагатилися її прелати. Він майже знепритомнів через біль, який заподіяв йому такий іспит.
Самуїл дивився на нього з жалем. Потім підійшла його черга. Він пам’ятав обітницю з Послання Якова: «А якщо кому з вас не вистачає мудрості, нехай просить від Бога, що всім дає просто, та не докоряє».
Інші представники управління, знаючи, що буде відбуватися в лекційній залі, сиділи в перших рядах. Вони нахилилися вперед, очікуючи слова відомого мук сі з Гуанчжоу.
– Християнство перетворили в глузування ті, хто називав себе християнами і брав під сумнів істинність біблійного вчення, – почав Самуїл. – Вони заперечують богонатхненність Писання, говорять, що чудеса, які творив Ісус, – просто міф. Вони вважають, що більшість подій, описаних у Старому Заповіті, не більше, аніж просто традиції.
Самуїл помітив представників управління. Вони напружено слухали, їхні обличчя виражали задоволення від того, що вони чули.
Так продовжував Самуїл, красномовно обвинувачуючи лібералізм і поверхневе християнство. Він висміював синкретизм, фанатизм, лицемірство, плітки, жадібність, єресі, секуляризм у церкві, матеріалізм у житті багатьох християн, духовну гордість, самовдоволення і неслухняність.
Представники управління були в захваті.
Тієї ночі Самуїл Лем спокійно лежав на ліжку. Ніч стояла тиха і похмура. Часом дув легкий бриз, приносячи запахи зі свинячого двору, що вривалися в барак.
Перед приниженим пастором з Гуанчжоу були довгі роки ув’язнення, а можливо, і смерть у тюремних катівнях. Але в такі тихі хвилини Самуїл Лем почував себе вільною людиною, емансипованою наявністю обітниць поза межами тюремних ґрат. «А якщо кому з вас не вистачає мудрості…»
У глибині свого серця Самуїл відчував мир і спокій. Він знав, що Пастир, Який вів його сьогодні ввечері, проведе через усе, що приготувало йому майбутнє.
«А якщо кому з вас не вистачає мудрості…»
Алілуя!