Істина про істину
Якось я виступав на молодіжній конференції. Переді мною сиділи не просто старшокласники й студенти – учасники були відібрані особисто їхніми пасторами. Мене цікавило, наскільки тверді їхні християнські переконання. І в якийсь момент, з радіомікрофоном у руці, я зійшов у зал. Мене оточували життєрадісні, щасливі обличчя.
Підійшовши до одного юнака, я показав йому свою Біблію й запитав:
– Ти віриш, що Біблія – Слово Боже?
– Так, – відповів він з цілковитою переконаністю.
– І що Біблія – це істина? – продовжував я.
– Так! – пролунала відповідь.
Тоді я запитав:
– І можна бути впевненим у вірогідності викладеного в ній?
– Звичайно! – упевнено відповів він.
– А чому? – тихо запитав я його.
Він глянув на мене, знизав плечима й сказав, що це важке запитання.
Ті ж питання я поставив іншому студентові. Він теж був переконаний, що Біблія – це Слово Боже. Але він теж не зміг сказати, чому він вірить Біблії.
Подібне повторилося з іншими учасниками. Усі підтвердили свою віру в Біблію, але ніхто не зміг пояснити, чому він у неї вірить. Ці молоді люди були цвітом своєї деномінації, але кожного з них загнало в безвихідь запитання, на чому ґрунтується його віра.
Наступного ранку юнак (назву його Деррен) підійшов до мене, сяючи від радості.
– Я знаю відповідь, – заявив він.
Я не відразу зрозумів, що він має на увазі.
– Відповідь на що? – запитав я його.
– На питання, чому Біблія – це істина.
– Добре, – кивнув я, – чому ж?
– Бо я в це вірю, – відповів Деррен.
Я хотів переконатися, що правильно його зрозумів:
– Як ти сказав?
Показавши свою Біблію, він повторив:
– Це істина, бо я в це вірю.
Він так радів, начебто виграв у лотерею «Феррарі». Молоді люди, що були навколо, усміхалися й кивали, з ентузіазмом виражаючи з ним згоду. Отже, відповідь, здавалося, була знайдена.
Тоді я поставив йому наступне запитання:
Отже, Біблія – істина й для інших учнів у твоїй школі?
– Так, якщо вони в це вірять, – відповів Деррен.
Пильно подивившись йому в очі, я сказав:
– Знаєш, у чому розходження між нами? Для тебе Біблія – це істина, бо ти в це віриш. А я вірю Біблії, бо в ній істина.
Знання й віра: що є передумовою?
На перший погляд, у тому, що я сказав цьому молодому християнинові, не більше сенсу, ніж у міркуваннях про те, що було раніше – курка або яйце. Більшість із нас із задоволенням їсть і те й інше, і яка різниця, що було раніше? Так само віра й істина йдуть пліч-о-пліч у наших стосунках із Богом. Чи має значення, що є передумовою? Чи справді одне важливіше, ніж інше?
Безперечно, те розходження в підходах до віри й істини, про яке я сказав, справді має значення. По суті, ці підходи протилежні й несумісні. Я переконаний, що Біблія – це істина незважаючи на те, що хтось так не думає. Деррен гадає, що Біблія – це істина для нього і його друзів, бо вони її такою вважають. Я стверджую, що істина непорушна, і віра – наш відгук на неї. Він же дотримується думки, що істинним є те, у що ми віримо. Я впевнений, що істина абсолютна. З погляду Деррена, істина відносна. Я говорю, що істина – це об’єктивна реальність, що існує незалежно від нашої свідомості, і вона є істиною для всіх, завжди й скрізь. Деррен думає, що істина мінлива й пристосовується до наших внутрішніх переконань.
Розходження між цими двома точками зору не є теологічною абстракцією. Воно має серйозне практичне значення. Від нашого уявлення про те, що таке істина, залежить, чи матиме наше життя визначеність.
Молоді люди, що стоять на порозі життєвого шляху, покладаються на свої поверхові погляди, бо перед ними все життя, і вони занадто зайняті здійсненням своїх надій і планів, щоб аналізувати свої переконання. Але так буде не завжди. Раніше або пізніше реальність випробує позицію кожного. І в цей момент від переконань – якщо вони не засновані на істині, – не залишиться нічого.
У сучасному світі людей більше хвилює невизначеність, ніж істина. Істина для них – це не більше ніж абстрактна ідея, ніяк не пов’язана з повсякденним життям. Почуття впевненості ж для них дуже важливе, оскільки дає відчуття безпеки. Воно може бути зовсім необґрунтованим, бо люди можуть бути впевнені в чомусь, що надзвичайно далеке від істини. І можуть сумніватися в тому, що є істиною.
Не розібравшись у своїх поглядах, ви можете бути якийсь час у чомусь упевнені, але ця впевненість покине вас так само легко, як і прийшла, якщо в основі її не лежить абсолютна істина. Справа не у відчутті впевненості, а в знанні істини. А пізнавши абсолютний характер істини й будучи переконаними у тому, що вірять в істину, люди набувають впевненості, а їхнє життя – визначеності.
Приклад Деррена – не окремий випадок. Не визнають абсолютного характеру істини не тільки молоді люди. На іншій конференції я познайомився з пастором, якого мені представили як видатного, надзвичайно розумного і найкращого служителя деномінації, що розуміється в богослов’ї. Коли я поставив йому те ж запитання, що й Дерренові, я одержав точно таку ж відповідь: «Бо я маю віру». Схоже, керівники й учителі нашої молоді дотримуються погляду, що віра породжує підходящу для людини істину.
Ця ідея характерна не тільки для молодого покоління, але для всього американського суспільства (європейського також). Нічого дивного немає в тому, що наші діти вважають, що самі повинні визначити, що для них правильно. Світ переконав їх, що істина – це те, що ми вважаємо істиною.
Так було не завжди. Триста років тому більшість людей вважали, що, віруючи в Бога й довіряючи Біблії, людина пізнає істину. Потім, у XVIII столітті, в епоху Просвітництва, місце віри посів людський розум як надійніший шлях до істини. Існування Бога й авторитет Біблії стали піддаватися сумніву більш відкрито. Просвітництво дало початок модернізму, відповідно до якого висновки науки є єдиним засобом визначення об’єктивної істини, і тільки наука може визначати межі пізнаваного. Буття Бога взагалі виявилося під сумнівом, бо його не можна було довести науково. Існування всього живого на землі стало розглядатися не як результат творіння, а еволюції.