Крім Послання до Євреїв, у Новому Заповіті містяться ще три послання без чіткого зазначення авторства. Від найдавніших часів християнське передання запевняє нас, що вони належать апостолові Іванові; про це свідчать також і основні ідеї та спосіб мовлення, характерні для автора четвертого Євангелія, особливо щодо першого послання, найдовшого і найважливішого з них. Друге і третє – це лиш короткі записки меншої ваги. Неможливо було б ніяк пояснити, як вони могли зберегтися і потрапити до складу Нового Заповіту, якщо б вони не вийшли з-під пера апостола.
Ці послання, подібно, як і Євангеліє та книгу Об’явлення, написав наприкінці І ст. по Хр. на той час уже похилий віком апостол, можливо, у співпраці зі своїми учнями. Автор настійливо нагадує про дві найважливіші речі в християнському житті: вірність отриманому при хрещенні навчанню і збереження взаємної любови між християнами.
Перше послання
Це доволі складний для читання, чи, радше, для розуміння своєї цілісности твір: під час його читання складається враження, немов ми блукаємо по лабіринті, в якому, навіть продовжуючи рухатися вперед, ми увесь час повертаємося до одного й того ж місця.
Справді, Іван безперестанно кружляє навколо однієї центральної ідеї, як метелик навколо світла. Цей стиль можна порівняти ще й зі спіраллю, що обертається навколо своєї осі: існує низка думок, які розвиваються навколо однієї центральної ідеї, проте це не просте повторювання.
У цьому посланні наявні певні полемічні нотки, що вказують на обставини, які дали Іванові привід до його написання, але сам по собі це не полемічний твір. Він написаний для християн, щоб вони усвідомили ті надприродні речі, носіями яких вони є. Таке усвідомлення буде найкращим захистом від будь-якого викривлення як віри, так і практичної поведінки. Центральна тема послання – це тісна злука між Богом та християнином, завдяки якій людина немовби нащеплюється на самому джерелі вічного життя, на ясному світилі істини. Ця ідея присутня в цілій низці часто вживаних виразів: «спільність з Отцем і Сином», «походити від Бога», «перебувати в Бозі», «залишатися в Бозі» чи «у Сині», «мати Отця» чи «Сина», «бачити Бога» тощо. Злука з Богом стане повною і досконалою у вічному житті, а в цьому житті можна помилитися або дати комусь себе звести в тому, що стосується взаємин з Богом, як це не раз і траплялося в деяких християнських спільнотах у часах Івана.
Тому апостол намагається подати своїм вірним критерії, як пізнати, чи вони справді об’єднані з Богом та з Його Сином, і як пізнати тих, хто намагається нав’язати їм іншу науку, аніж та, якої він був гарантом як наочний свідок життя і навчання Ісуса і як Його апостол.
І справді, часто читаємо в посланні слова: «Із того ми пізнаємо…», з яких видно, наскільки апостол переймався тим, щоб християни добре розуміли свою віру і щоб не дали себе звести першим зустрічним зайдам та не прийняли хибного вчення, навіть не завваживши, що воно противиться їхній вірі.
Коли пильно перечитати це послання, можна завважити, що критерії правдивої єдности між християнином і Богом подано тут аж тричі; утім, це не просто повторювання, позаяк з кожним обертом спіралі думка дедалі більше й більше поглиблюється. А понад усе в них відчувається глибокий особистий досвід апостола в цій злуці з Ісусом Христом, що є основою його впевнености й інтимної близькости з Богом.
Таким чином це послання, окрім важливого прологу (1 Ів. 1:1-4) та епілогу (1 Ів. 5:13-21), містить у собі три цикли думок, у кожному з яких автор подає критерії єдности християнина з Богом: 1 Ів. 1:5 – 2:28; 2:29 – 4:6; 4:7 – 5:12.
У пролозі Іван представляє себе як того, хто бачив, чув, дотикав своїми руками Сина Божого, споконвічне Слово Отця (Логос). Він є «Словом життя», тобто тим, хто дарує надприродне, вічне життя, подібно, як Боже слово при сотворенні світу покликало до існування і життя усе його твориво. Своїм статусом наочного свідка об’явлення Божого Сина у світі автор готує читача до якнайсерйознішого прийняття того, про що буде сказано в подальшому змісті послання.
У пролозі висловлено й саму мету послання: «Щоб і ви мали спільність із нами. Спільність же наша з Отцем і Сином Його Ісусом Христом. А це пишемо вам, щоб повна була ваша радість!». Лише в такій спільності можна відчути глибоку і досконалу радість, і, розділяючи цей свій життєвий досвід з іншими, ми зроджуємо християнську спільноту, себто Церкву (1 Ів. 1:4).
Перший виклад (1 Ів. 1:5 – 2:28) критеріїв, на підставі яких можна впізнати справжнє християнське життя, починається твердженням, що «Бог є світло» і що, відповідно, і правдиві християни мають «ходити у світлі». Це означає насамперед остерігатися темряви, тобто гріха, чи якнайшвидше звільнитися від нього, очистившись у крові Ісуса, пролитій, власне, на очищення гріхів (1 Ів. 1:8 – 2:2). Крім цього, це значить зберігати заповіді, зокрема суто християнську заповідь любови до ближнього (1 Ів. 2:3-11). І, врешті, це означає не любити світу і триматися на віддалі від тих, хто відрікся від правдивої віри, стверджуючи, що Ісус не є Божим Сином, не є Христом.
Іван називає таких «антихристами». Неможливо, щоб хтось отримав від Ісуса божественне життя, якщо він заперечує, що Ісус є Сином Божим, Який воплотився саме задля цієї мети.
Правдиві християни, натомість, зберігають у повноті цю віру і в глибині душі впевнені, що вони на правильному шляху, відчуваючи себе нащепленими на тому стеблі, з якого вони живляться життєдайними соками істини і благодаті, що струменять від Бога і просочуються аж до них через Христа та Його апостолів. Хто відривається від цього стебла, безповоротно прирікає себе на темряву неправди і вічного прокляття.
Другий виклад (1 Ів. 2:29 – 4:6), паралельний з першим, розглядає життя християн як тих, що народилися від Бога та стали Його дітьми (1 Ів. 2:29 – 3:1). Статус Божих дітей у теперішньому часі є мовби вкладеною в нас зерниною, що проросте свого часу, коли ми матимемо змогу бачити Бога віч-на-віч. А поки що необхідно пам’ятати про цю безмежно високу гідність і жити відповідно до неї – тобто, як каже Іван, «чинити правду» (перед тим говорив «ходити у світлі»). А чинити правду означає триматися далеко від гріха, який насамперед є величезною неправдою супроти Бога та образою Його батьківської любови (1 Ів. 3:3-10). Зокрема життя в братній любові – це ознака правдивих Божих дітей (1 Ів. 3:11,24). Ця секція завершується ще одним закликом остерігатися фальшивих пророків, тобто тих, хто навчає чогось, що суперечить усталеному вченню Церкви, і хто не зберігає заповідей, до яких вона зобов’язує.
Третій цикл думок (1 Ів. 4:7 – 5:12) починається найглибшим і найвеличнішим визначенням, яке лиш було коли-небудь дане Богові: «Бог є любов» (1 Ів. 4:8). Він довів це у звершеному Христом відкупленні, у божественному житті, яке Він дарує людям, та в тій невимовній радості, що йому передує. Іван представляє себе гарантом цієї істини, будучи свідком Божої любови, що об’явилася в Ісусі (1 Ів. 4:16). Тому Божі діти мають любити одні одних як брати; але це буде неможливо, якщо вони не віритимуть непохитно, що Ісус є Божим Сином, Який об’явив Божу любов Своїм словом і передусім Своїм ділом. Тож лишень із правдивої віри може розвинутися правдива християнська любов.
Епілог. Послання завершується останнім напоумленням для християн («Ви віруючи в Ім’я Божого Сина, маєте вічне життя», 1 Ів. 5:13) та кінцевим підсумком висловлених перед тим думок. Це одне з найглибших за своїм змістом писань Нового Заповіту, деякі моменти з якого неможливо вповні зрозуміти, якщо їх не досвідчити на практиці в глибоко християнському житті.
Утім, яким би не був рівень християнського життя, перше Іванове послання спонукує кожного до серйозного іспиту сумління. На підставі поданих критеріїв християнин може оцінити, чи його щоденне життя справді розвивається у світлі, чи воно гідне Божих дітей, чи воно кермується заповіддю любови до ближнього.
Друге послання
Це послання адресоване до «вибраної пані», що символізує одну із Церков Малої Азії. Заклики до взаємної любови та до охорони правдивої віри перед «антихристами» справляють таке враження, немовби цей короткий твір був першим начерком попереднього довшого послання.
Третє послання
Це послання теж дуже коротеньке. Воно адресоване якомусь Гаєві й розповідає про одну болючу подію в житті апостола. Провідник однієї християнської спільноти, ім’я якого нам невідоме, посварився з апостолом і не хотів приймати його посланців, правдоподібно, боячися втратити свою владу; що більше, він проганяв із Церкви тих християн, що наважувалися їх приймати. Незважаючи на це, Гай, а з ним, можливо, і ще дехто, зберіг добрі стосунки з Іваном і розраджував опечаленого апостола не так з приводу завданої йому прикрости, як радше з приводу того, що християнську любов і братню спільність було скомпрометовано особистими амбіціями.
Цей короткий лист мусить спонукати до призадуми тих, хто гадає, що власне вивищення осягається через зарозумілість, гордість та зневажливе ставлення до тих, хто нібито є нижчим.
Перед Богом усі ми є рівною мірою Його дітьми, – неодноразово повторює Іван у своїх посланнях, – і коли задля власного вивищення жертвуємо любов’ю, це стає гріхом перед Богом і перед Ісусом, Який говорив Своїм апостолам: «Хто між вами найбільший, хай слугою вам буде» (Мт. 23:11), «А Я серед вас, як службовець» (Лк. 22:27); і Він – Учитель і Господь – умивав Своїм учням ноги, кажучи: «Повинні й ви один одному ноги вмивати. Бо то Я вам приклада дав, щоб і ви те чинили, як Я вам учинив» (Ів. 13:14-15).